Марія мила посуд після сніданку, коли Роман зайшов на кухню й вимкнув світло.
— Надворі день, — похмуро сказав він. — Нічого електрику палити.
Кухня в квартирі його матері у Вінниці завжди була напівтемна. Вікно виходило на сусідній будинок, і навіть у сонячний день там хотілося ввімкнути лампу. Марія нічого не відповіла. Просто трохи сильніше відкрила кран, щоб змити жир із тарілки.
Роман одразу підійшов і прикрутив воду.
— Скільки можна? Ти розумієш, що гроші просто в каналізацію зливаєш?
Марія вимкнула воду зовсім. Витерла руки старим рушником і сіла за стіл.
— Романе, ти хоч раз дивився на себе збоку?
Він підозріло примружився.
— Починається?
— Ні. Я питаю.
— А що на себе дивитися? Нормальний чоловік. Нормальний батько. Не гірший за інших.
Марія тихо видихнула.
— Ти справді думаєш, що нормальний батько змушує дітей чекати ночі, щоб попрати форму, бо тоді тариф дешевший?
— Не перекручуй.
— Я п’ятнадцять років не перекручувала. Я мовчала.
Вони були разом п’ятнадцять років. П’ятнадцять років Марія жила за правилами Романа: світло вимикати одразу, пральну машинку запускати після одинадцятої, душ приймати швидко, серветки не купувати, туалетний папір брати найдешевший, фрукти — тільки ті, що вже м’які й зі знижкою.
Їхні діти, Соломія й Данило, доношували речі після старших двоюрідних братів. Соломія мріяла про куртку, яка була б її, а не „ще нормальна, просто рукав трохи довгий“. Данило одного разу спитав:
— Мамо, нові кросівки тільки багатим дітям купують?
Марія тоді вийшла у ванну й довго плакала без звуку.
Вона працювала бухгалтеркою на меблевому виробництві й заробляла не менше за Романа. Але всі гроші йшли „в сім’ю“, а точніше — на рахунок Романа. Він називав це турботою про майбутнє.
— Ви б усе розтратили, — казав він. — А я думаю наперед.
Вони жили в квартирі його матері, Тамари Іванівни. Свекруха виділила їм дві кімнати й щодня нагадувала, що невістці гріх скаржитися.
— Інші по орендованих кутах туляться, а тобі дах над головою дали.
Марія й справді довго переконувала себе бути вдячною. За темну кухню. За чужі правила. За те, що діти не могли голосно сміятися після дев’ятої, бо „бабуся відпочиває“.
— Знаєш, чому ти досі не пішов від мене? — спитала Марія.
Роман криво посміхнувся.
— А чого це я маю йти?
— Бо ти мене не любиш. І дітей любиш не як людей, а як статтю витрат. Але ти не йдеш, бо розлучення для тебе — фінансова втрата.
Його обличчя стало жорстким.
— Думай, що говориш.
— Я вже подумала. П’ятнадцять років думала.
Він роздратовано схрестив руки.
— Я для вас стараюся. На рахунку знаєш скільки вже?
— На твоєму рахунку, Романе. Не на нашому.
— Це сімейні гроші.
— Тоді дай мені частину. Я куплю дітям новий одяг. Собі теж. І винайму квартиру.
— Квартиру? — він аж підскочив. — Мама нам дві кімнати дала. А одяг? Навіщо новий, якщо після дітей Віктора ще все нормальне?
Віктор був старшим братом Романа. Його дружина Олена передавала Марії пакети зі старими речами. Іноді щиро. Іноді з таким виглядом, ніби робить велику милість.
— А мені чиї речі носити? — запитала Марія. — Оленині?
— А для кого тобі наряджатися? Тобі тридцять п’ять. Ти мати двох дітей. Думай про високе, а не про ганчірки.
— Про високе? — Марія несподівано засміялася. — Тобто я маю піднятися над потребою мати нормальне взуття, а ти не можеш піднятися над банківським рахунком?
Роман почервонів.
— Ви все спустите! Усе! А якщо щось станеться? На що житимемо?
— Романе, ми вже живемо так, ніби все сталося.
Він замовк.
— Ми не були на морі жодного разу. Не їздили в Карпати. Не ходили всією родиною в театр. Діти не знають, як це — вибирати собі речі в магазині, а не чекати пакета від тітки Олени. Ми їмо дешеву крупу, дешеві сосиски, найдешевший сир. Їмо багато, бо воно не насичує. Ми весь час у поганому настрої. Ти не економиш, Романе. Ти консервуєш наше життя в банці й не відкриваєш її.
— Без накопичень люди ніхто.
— Без життя люди ніхто.
Марія встала.
— Я йду від тебе.
Він розгубився не одразу. Спершу фиркнув.
— І як ти житимеш?
— Нормально. Моя зарплата не менша за твою. Зніму квартиру. Куплю дітям одяг. Поставлю пральну машинку тоді, коли треба, а не коли дозволить тариф. Купуватиму хорошу туалетну бумагу. І яблука без гнилі. І якщо діти захочуть піцу, я іноді замовлю піцу.
— Ти нічого не відкладеш!
— Можливо. Зате я житиму.
— А діти?
— Будеш платити аліменти. А на вихідні я привозитиму їх до тебе й твоєї мами. Вони ж твої діти. Побудете разом. Дуже економно для мене, до речі. У ці дні я ходитиму в кіно, на виставки, у кафе. А влітку поїду на море.
Роман зблід.
Марія бачила, як він рахує. Аліменти. Харчування дітей на вихідних. Втрата її зарплати. Оренда, яку вона зможе оплатити сама. І найстрашніше для нього — її майбутні витрати на море.
— І рахунок поділимо, — сказала вона.
— Який рахунок?
— Той, куди ти п’ятнадцять років клав мої й свої гроші. Половина моя.
— Це на майбутнє!
— Так. На моє майбутнє. Але воно почнеться не після шістдесяти. Воно почнеться зараз.
Два місяці потому їх розлучили.
Тамара Іванівна називала Марію невдячною. Роман розповідав знайомим, що вона збожеволіла від бажання „жити красиво“. Але суд поділив накопичення, визначив аліменти, і Марія винайняла невелику двокімнатну квартиру неподалік школи.
Першого вечора Данило ввімкнув світло в кімнаті й завмер.
— Можна?
Марія підійшла й обійняла його.
— Можна. У нашому домі можна бачити одне одного.
Соломія отримала нову куртку. Данило — кросівки, які сам вибрав. Марія купила собі сукню. Просту синю сукню. Не на свято. На життя.
У серпні вони поїхали в Одесу. Коли діти вперше побігли до моря, Марія стояла на березі й плакала. Не від горя. Від того, що стільки років це було можливо, але заборонено страхом перед „потім“.
— Мамо, морозиво дороге? — спитала Соломія.
Марія посміхнулася.
— Дорожче було не купувати.
Роман і далі жив із матір’ю. Вимикав світло, прикручував воду, складав гроші. Але тепер у квартирі було тихо. Ніхто не сперечався. Ніхто не просив яблук, моря чи нових черевиків.
І, можливо, вперше він зрозумів: рахунок росте швидше, коли біля нього нікого немає.
Марія не стала багатою. Вона жила від зарплати до зарплати, іноді рахувала витрати, іноді відкладала трохи, іноді витрачала все. Але кожного вечора вона дивилася на дітей у світлі ввімкненої лампи й знала: вони нарешті не чекають життя.
Вони живуть.