Сімейний вирок винесла старша донька Марфи Кирилівни — Галина.
— Приблуда, — сказала вона сухо.
Сказала так, ніби одним словом можна було поставити людину нижче порога й не пустити далі. Молодша, Орися, повненька, сміхотлива, з вічним бажанням догодити старшій сестрі, усміхнулася. Мати промовчала. Але її обличчя було таке кам’яне, що й без слів стало зрозуміло: невістка їй не до серця.
А що тут могло бути до серця?
Єдиний син, Роман, гордість хати, опора, чоловік у родині, повернувся з армії й привів дружину. Не дівчину, яку можна було роздивитися, розпитати, посватати як годиться. А вже дружину.
Звали її Надія.
Тиха, худенька, з одним старим чемоданом і пальтом, у якому вона ніби тонула. Ні батька, ні матері. Ні грошей. Ні роду, за який можна було зачепитися словом. Хтось казав, що росла в інтернаті. Хтось — що по чужих хатах після смерті матері. Роман на всі питання тільки відмахувався.
— Мамо, не починайте. Ми любимо одне одного. Наживемо все.
Марфа Кирилівна з того дня перестала спати спокійно. Лежала ночами й слухала: чи не ходить нова по хаті, чи не відчиняє шафу, чи не шукає сережки, старі гроші, хустки, документи на землю.
Галина з Орисею тільки підливали масла у вогонь.
— Мамо, я б кожух до тітки сховала.
— І золото теж.
— Такі тихі найгірші. Сьогодні мовчить, завтра винесе пів хати.
Хата була велика, на краю села біля Тернополя. Город, свині, кури, гуси, льох, садок. Роботи стільки, що хоч добу не лягай. Надія не жалілася. Вставала рано, порала птицю, носила воду, сапала, готувала, прибирала, прала. Старалася.
Та коли серце не приймає, то й старання дратує.
У перший день Марфа Кирилівна сказала їй:
— Називатимеш мене по імені та по батькові. Доньки в мене є. Ти, як не старайся, рідною не станеш.
Відтоді Надія говорила:
— Марфо Кирилівно.
А сама свекруха її ніяк не називала. Потрібно було щось зробити — казала:
— Треба свиням дати.
— Треба підлогу вимити.
— Треба вечерю поставити.
Не „Надю“. Не „дитино“. Не „невістко“.
Тільки треба.
Галина з Орисею не мовчали.
— Приблудо, у нас так не роблять.
— Приблудо, не крутися біля скрині.
— Приблудо, дивись, щоб ложки після тебе всі були.
Надія опускала очі й працювала далі.
Іноді Марфа Кирилівна гримала на дочок:
— Досить. У хаті порядок має бути, а не ярмарок.
Не тому, що жаліла Надію. Так вона собі казала.
Але потроху бачила: дівчина роботяща. Не краде. Не лінується. Не язиката. Не налаштовує Романа проти матері. Коли Марфу Кирилівну скрутило в спині, Надія мовчки нагріла цеглину, загорнула в рушник і поклала їй під поперек.
Може, з часом у хаті й потепліло б.
Та Роман загуляв.
Галина познайомила його зі своєю подругою Любою. Та була весела, гарна, з білими кучерями й яскравими сукнями. Роман спершу затримувався. Потім почав брехати. Потім перестав ховати чужий запах на сорочці.
Сестри торжествували.
— Ну, тепер приблуда піде, звідки прийшла.
Надія не пішла.
Тільки змарніла. Очі стали великі, темні, тоскні.
А тоді прийшли дві новини.
Надія чекала дитину.
Роман хотів розлучення.
— Не буде цього, — сказала Марфа Кирилівна.
Роман здивувався.
— Мамо, я чоловік. Я сам вирішу.
Марфа Кирилівна вперла руки в боки.
— Який ти чоловік? Ти поки що тільки штани. От як дитину виростиш, ночі біля неї не доспиш, хліб заробиш, у люди виведеш — тоді й називайся чоловіком. Оженився — відповідай. А хочеш іти — іди сам. Надія лишається.
Уперше назвала її по імені.
У хаті стало тихо.
Роман зібрав речі й пішов. Думав, мати покличе. Вона не покликала.
Надія залишилася.
Народила дівчинку й назвала її Марічкою — на честь Марфи Кирилівни.
Коли стара це почула, нічого не сказала. Але ввечері довго сиділа біля колиски, поправляла ковдрочку й шепотіла:
— Спи, моя Марічко. Спи, бабине сонечко.
Роман перестав приходити. Поїхав із Любою на заробітки, потім десь осів, потім зник із їхнього життя майже повністю.
Минуло десять років.
Галина й Орися повиходили заміж. У великій хаті лишилися Марфа Кирилівна, Надія й Марічка.
Тоді до Надії почав залицятися Семен. Військовий у відставці, серйозний, старший за неї, мовчазний. З дружиною розійшовся, квартиру залишив їй, сам жив у маленькій кімнаті при частині. Працював, мав пенсію, не пив. Дивився на Надію так, ніби вона не покинута жінка в чужій хаті, а людина, варта любові.
Надії він теж сподобався.
Але куди його привести? До свекрухи?
Вона сказала:
— Семене, не можу. У мене дитина. Я живу в Марфи Кирилівни. Це не моя хата.
Семен прийшов сам.
Став у сінях, шапку в руках тримає.
— Марфо Кирилівно, люблю я Надію. Хочу з нею жити чесно. Не забирати крадькома, не ховатися.
Марфа Кирилівна дивилася на нього довго.
— Надію любиш?
— Люблю.
— А Марічку?
— Якщо прийме — буду їй батьком.
Стара помовчала.
— По чужих квартирах Марічку тягати не дам. Тут житимете. У мене.
І стали жити.
Село гуділо. Марфа рідного сина вигнала, а приблуду з чужим мужиком пустила. Не інакше, причарувала стара. Марфа Кирилівна не пояснювала нічого. Ходила рівно, голову тримала високо, а людські язики лишала їхнім господарям.
Надія народила ще одну дівчинку — Катрусю.
Яка Катруся була Марфі Кирилівні внучка? По крові — ніяка.
Але Марфа любила її так само. Носила на руках, ховала цукерки в буфеті, шила сарафанчики, вчила не боятися гусей.
Потім прийшла біда.
Надія тяжко захворіла.
Спершу слабкість. Потім біль. Потім лікарі, лікарні, обстеження. Семен зламався, кілька днів пив. Марфа Кирилівна зайшла до нього, поставила миску холодної води й сказала:
— Умийся. Діти дивляться. Боятися можна. Зникати — ні.
Вона зняла всі гроші з книжки й повезла Надію до Києва. Лікарі, професори, ліки, черги. Продала кабанця, потім сережки, які колись ховала від тієї самої Надії.
Не допомогло.
Одного ранку Надія попросила курячого бульйону.
Марфа зраділа. Зарізала курку, обскубла, зварила бульйон золотий, пахучий. Принесла до ліжка.
Надія взяла ложку, але не змогла проковтнути.
І заплакала.
Тоді Марфа Кирилівна, яку ніхто ніколи не бачив заплаканою, сіла біля неї й теж заплакала.
— Дитино моя, — шепотіла, гладячи її руку. — Чого ж ти йдеш тепер, коли я тебе полюбила? Чого ж я така дурна була, що так пізно серце відкрила?
Потім витерла сльози фартухом.
— За дітей не бійся. Не пропадуть.
До кінця сиділа поруч. Тримала Надію за руку й гладила, ніби просила пробачення за всі роки холоду.
Минуло ще десять років.
Марічку видавали заміж.
Приїхали Галина й Орися — постарілі, тихі. Бог дітей їм не дав. Приїхав і Роман. Із Любою давно розійшовся, попивав, виглядав змученим. Коли побачив Марічку у весільній сукні, розчулився.
— Яка донька в мене виросла.
Марічка подивилася на нього спокійно й узяла Семена під руку.
— Тату, ходімо. Нас чекають.
Роман потемнів.
Пізніше кинувся до матері.
— Це ти винна! Чужого мужика в дім пустила. Я її батько!
Марфа Кирилівна була вже дуже стара. Але голос мала твердий.
— Ні, сину. Батько — не той, хто зачав і пішов. Батько — той, хто лишився. Хто температуру міряв, чобітки купував, у школу водив, сльози витирав. Семен був батьком. Ти був пустим місцем.
— Мамо…
— Я колись казала, що ти тільки штани. Роки минули, а чоловіком ти так і не став.
Роман не витримав і поїхав ще до кінця весілля.
Марічка народила сина й назвала його Семеном — на честь чоловіка, який її виростив.
Марфу Кирилівну поховали поруч із Надією.
Свекруха й невістка.
Дві жінки, які почали з недовіри, а закінчили як мати й донька.
Цієї весни між їхніми могилами проросла маленька берізка. Ніхто її не садив. Звідки взялася — невідомо. Сама прийшла. Тоненька, світла, вперта.
Люди казали: вітер приніс насінину.
А Марічка подумала: може, це Надія передала останнє „дякую“.
А може, Марфа Кирилівна нарешті сказала те, що не встигла за життя:
— Прости, доню. Я запізно полюбила, але по-справжньому.