Мене звати Данило Гречко, мені сорок два, і я тесля. Двадцять три роки стажу, руки в шрамах від стамески — дружина каже, що по них можна вивчати мою біографію. Три роки тому я овдовів. Дітям тоді було чотирнадцять, одинадцять і шість. Молодшу, Софійку, я вчив зав'язувати шнурки сам, стоячи навколішки на кухні о сьомій ранку, поки старший, Тиміш, вдавав, що йому байдуже, а насправді підглядав з-за дверей.
Оксану я зустрів на весіллі двоюрідного брата в Ірпені. Вона працює бухгалтеркою на автомийці свого батька — тієї, що на Тракторній, три бокси, запах шампуню й мокрого асфальту. Розлучена, без дітей, тридцять шість років. Ми танцювали один раз, під якусь стару пісню Скрябіна, і вона запитала прямо: "У тебе троє? Не боїшся, що я втечу?"
Я не боявся. Боявся я іншого — що вона побачить, як я щоранку варю кашу трьом ротам одразу, і передумає ще до сніданку.
Вона не передумала. Але тут з'явилася моя теща, Валентина Григорівна.
Стара любила покійну доньку так, як люблять живу дитину — до болю, до задухи. І коли за півроку після знайомства з Оксаною я сказав, що ми плануємо розписатися, теща приїхала до мене без дзвінка, у своєму синьому пальті, з яким не розлучалася навіть влітку, і сіла на кухні, не знімаючи взуття.
— Ти забув Ларису за рік, — сказала вона. — Рік, Даниле.
— Три роки, — виправив я тихо. — І я нічого не забув. Я живу далі.
Вона тоді не сперечалася. Вона встала, налила собі води з-під крана — принципово, хоча я показував на фільтр, — і сказала фразу, яку я запам'ятав дослівно:
— Добре. Живи. Але дітей моєї доньки цій твоїй бухгалтерці не віддам.
Я тоді не зрозумів, що вона мала на увазі буквально.
Через два місяці після весілля — скромного, у кав'ярні на Оболоні, без фати, з Софійкою в ролі "хранительки кілець" — теща подала до суду. Не на аліменти, не на опіку в звичному сенсі. Вона вимагала визначити порядок її спілкування з онуками через суд — начебто я їй забороняв бачитися з дітьми. Це була неправда. Я сам возив Тиміша до неї щонеділі на вареники. Але разом з цим позовом вона подала й другий: про визнання Оксани "особою, яка негативно впливає на психологічний стан дітей", з проханням обмежити її контакт із ними до вирішення справи.
Оксана дізналася про другий позов з повістки, яку принесли їй додому, на автомийку, при батькові й при трьох працівниках. Вона розписалася в отриманні, подякувала кур'єру, а потім пішла в підсобку й просиділа там сорок хвилин, поки я не приїхав.
— Данило, — сказала вона, коли вийшла. Голос у неї був рівний, надто рівний. — Я не буду з тобою розлучатися. Але я хочу, щоб ти знав: якщо суд хоч якось натякне, що дітям зі мною гірше — я сама піду. Не тому, що злякаюся. А тому, що не хочу бути причиною, через яку Тиміш і Софійка стануть предметом судового процесу до кінця школи.
Я цього не хотів. І тому вперше за три роки поїхав до Валентини Григорівни не з дітьми, а сам.
Вона зустріла мене на порозі своєї квартири на Троєщині, у тому ж синьому пальті — вдома, у вересні, у спекотну неділю. За її спиною на серванті стояли фотографії Лариси: випускний, весілля наше з нею, Тиміш немовлям.
— Валентино Григорівно, — сказав я, — я прийшов не сваритися. Я прийшов сказати: заберіть позов проти Оксани.
— А ти забери свою бухгалтерку з мого будинку, — відповіла вона.
— Це не ваш дім вирішує, з ким мені жити.
— Зате мій онук вирішує, до кого йому ходити щонеділі. І поки я жива, я подбаю, щоб він ходив до бабусі, а не годував кашею твою нову родину.
Я тоді сказав те, чого не планував:
— Софійці шість років. Вона не пам'ятає маминого голосу. Я вмикаю їй запис, щоб вона хоч знала, як звучав сміх Лариси. А ви замість того, щоб допомогти мені зберегти для дітей пам'ять про матір, воюєте з жінкою, яка щоранку заплітає їй коси, бо я не вмію.
Вона мовчала довго. Потім сіла на табурет біля холодильника — той самий, на якому колись сиділа Лариса дитиною, це фото теж стояло на серванті.
— Я боюся, що вона їх забуде, — сказала теща нарешті. Не про Оксану. Про себе. — Що виросте Тиміш, забуде, як пахли мамині вареники з вишнею. А Софійка взагалі не буде знати, що в неї була мама, а не тільки ця… бухгалтерка.
— Софійка знатиме, — сказав я. — Бо я їй розповім. І Оксана їй розповість — вона просить мене показувати старі фото щотижня, щоб діти не забували. Вона не забирає у них матір. Вона просто є поруч, поки я не впораюся сам.
Позов проти Оксани теща відкликала через десять днів — я бачив копію заяви про відмову від позову, яку вона сама принесла мені, знову без дзвінка, поклала на стіл поряд із вазою, в якій стояли зів'ялі гладіолуси ще з весілля. Другий позов, про порядок спілкування з онуками, залишився — і суд затвердив графік: кожної другої неділі, з десятої до вісімнадцятої. Чесно кажучи, ми з Оксаною й самі возили б дітей частіше, без жодного суду. Але папір — це папір, і тепер у нас є документ, який ніхто не зможе оскаржити.
Софійці зараз дев'ять. Минулої неділі вона заплітала Оксані коси — вчилася, невміло, тягнула за волосся, а Оксана терпіла й хвалила кожну криву петлю. Тиміш здав на права минулого місяця, першу поїздку зробив до бабусі на Троєщину — сам, без нагадувань. Валентина Григорівна тепер приходить до нас на день народження Софійки з тортом і жодного разу більше не заводила розмову про те, кому дозволено варити кашу її онукам.
А я досі не знаю, чого боявся більше — що Оксана втече від трьох чужих дітей, чи що моя теща так і не пробачить мені, що я живу далі. Обидва страхи виявилися марними. Але я їх пам'ятаю — так само, як пам'ятаю запах вареників з вишнею, які тепер на кухні готує вже не Лариса й не Валентина Григорівна, а Оксана — за рецептом, який теща сама їй продиктувала по телефону, посварившись двічі й один раз розсміявшись.
