Дарина не постукала. Провернула ключ, який сім років носила на ланцюжку, і зайшла до майстерні так, ніби та й досі належала їй.
— Мамо, тут тепер вирішую я, — сказав Максим, не відриваючи очей від накладної, яку тримав у руці. — Тато записав це на мене. У нотаріуса.
За вікном майстерні на Шулявці накрапало, а з сусідньої дев'ятиповерхівки тягнуло смаженою цибулею — хтось готував обід о пів на другу, посеред тижня, ніби для інших людей час і далі минав звичайно. Для Дарини він зупинився три тижні тому, в день похорону Ростислава.
Шиномонтаж на Шулявці, два підйомники, компресор, що кашляв, як старий курець, — оце все, що залишив по собі чоловік. Тридцять два роки шлюбу, з них двадцять два за тією самою адресою, з тією самою клієнткою-таксисткою, яка приїжджала щомісяця на заміну оливи і завжди питала, чи пані Дарина знову напекла той яблучний пиріг.
— У нотаріуса, — повторила Дарина. — А ти пам'ятаєш, хто платив за оренду цього приміщення, коли батько лежав в Олександрівській лікарні після інфаркту? Я. З моєї вчительської пенсії. По три тисячі гривень щомісяця, чотири місяці підряд, щоб не втратити договір оренди.
Максим відклав накладну. Йому було тридцять один, і в кутиках очей залягли ті самі зморшки, що й у батька, коли той злився.
— Це було твоє зобов'язання як дружини. Я тепер маю зобов'язання як власник. Клієнти, податкова, лізинг на підйомник. Мені не до сентиментів.
— Сентиментів, — повторила вона тихо, більше до себе.
Вийшла мовчки, забравши з собою лише кухоль з написом "Найкращий механік Києва" — подарунок, який сама купила Ростиславу на п'ятдесятиріччя.
***
Насправді все почалося за два тижні до того, в нотаріальній конторі на Контрактовій площі. Заповіт був короткий: майстерня, обладнання, два службові автомобілі — все синові. Дарині дісталася квартира на Оболоні, де вони прожили роки, і ощадний рахунок із сумою, яка після оплати похорону скоротилася до ста тридцяти тисяч гривень.
Нотаріус, пан Гриценко, чоловік років шістдесяти з сивими вусами, дивився на неї тоді зі співчуттям, від якого їй захотілося відвернутися до вікна.
— Дарино Олексіївно, ви маєте право на обов'язкову частку, — сказав він тихо. — Навіть якщо заповіт про це мовчить.
— Я не судитимуся з власним сином, — відповіла вона.
Тепер, три тижні по тому, сидячи на кухні на Оболоні з холодним чаєм, вона згадала ті слова. На столі лежала газета дводенної давнини, розгорнута на сторінці оголошень. Сусідка знизу, пані Валя, постукала вранці і спитала, чи не треба Дарині компанії — почула крізь стіну, як тиждень тому хтось кричав у майстерні, коли Максим викидав старі батькові інструменти на металобрухт.
— Викинув татову шліфмашину. Ту, якій уже двадцять років, — сказала Дарина пані Валі, сама не знаючи, навіщо це говорить.
— А ти що тепер, Дарино?
Вона не відповіла одразу. Встала, помила кухоль по Ростиславу і поставила його на полицю поряд із весільною світлиною.
***
Невістка, Оля, прийшла сама, без попередження, у п'ятницю після обіду. Була в халаті з роботи — працювала медсестрою в поліклініці на Троєщині і, вочевидь, приїхала прямо з зміни.
— Максим не знає, що я тут, — сказала вона, сідаючи за кухонний стіл, не знявши куртки. — Він боїться, що мама подасть на нього до суду. Радився з юристом щодо лізингу, той розказав йому про обов'язкову частку, і Максим злякався.
— Я не збираюся нікого судити.
— Знаю. Але він цього не знає. — Оля крутила ремінець сумки. — Мамо, він викинув усі ті інструменти, бо боїться. Не тому, що йому байдуже. Він просто думає: якщо все залишиться по-старому, значить, він ще не справжній власник.
Дарина налила їй чаю, хоч Оля й не просила.
— А ти чого хочеш, Олю?
— Щоб це не закінчилося так, як закінчується в таких родинах. Щоб через п'ять років не було так, що діти не знають бабусю.
Ця фраза повисла в повітрі довше, ніж мала б.
***
Ключова сцена відбулася не в майстерні і не на Оболоні, а в приймальні нотаріальної контори на Контрактовій площі, десять днів по тому.
Дарина прийшла сама, записана на дванадцяту. Коли пан Гриценко відчинив двері кабінету, всередині вже сидів Максим — спітнілий, з течкою документів на колінах, у робочій куртці, яку, вочевидь, натягнув просто з майстерні.
— Мама подає на мене? — спитав він, перш ніж хтось встиг сісти.
— Ні. — Дарина поставила сумку на стілець. — Прийшла підписати відмову від обов'язкової частки.
Максим замовк. Нотаріус потягнувся за течкою документів, але Дарина підняла руку.
— Перш ніж я це зроблю, хочу, щоб ти дещо почув. Батько записав майстерню на тебе, бо вірив, що ти вестимеш її краще за мене. Це був його вибір, і я його поважаю. Але те, що зробив ти через тиждень після похорону — викинув його інструменти на металобрухт, ніби вони нічого не важили — це вже твоє. Не батькове.
— Мамо, я…
— Я не закінчила. — Голос не тремтів. — Рахунок, що лишився після батька, сто тридцять тисяч гривень, я витрачу на ремонт квартири. Не на майстерню. Не дам тобі жодної гривні на лізинг підйомника, про який ти просив через Олю тиждень тому. Що моє — залишається моїм. Що твоє — залишається твоїм. Від обов'язкової частки відмовляюся, бо не хочу воювати за залізяки. Але не чекай, що я фінансуватиму твої рішення.
Вона підписала документ ручкою, яку подав нотаріус. Рука не здригнулася.
Максим сидів, похиливши голову, течка з документами й досі лежала на колінах нерозгорнута.
— Я просто хотів, щоб це було моє, — сказав він тихо. — Щоб ніхто не вказував мені, як вести майстерню.
— Тепер це твоє. Повністю. — Дарина встала, застібнула плащ. — А тому тепер сам платитимеш за все, що з цим пов'язано. Разом з помилками.
***
Вона вийшла з контори першою. На вулиці дощ уже вщух, бруківка Контрактової площі блищала від вологи, а повз саме проїжджав тролейбус, гуркочучи двигуном, як старий дизель.
Ввечері подзвонила Оля.
— Максим плакав у машині, — сказала вона. — Вперше після похорону.
Дарина сиділа тоді за кухонним столом, перед нею лежав бланк з ремонтної фірми — кошторис на заміну вікон на Оболоні, сто десять тисяч гривень, термін виконання шість тижнів.
— Скажи йому, що в неділю пектиму яблучний пиріг, — відповіла вона. — Якщо захоче приїхати, двері відчинені. Але майстерня — тепер його справа.
Вона поклала слухавку і повернулася до кошторису. За вікном сусідський пес, такса Ковальських з першого поверху, гавкав на листоношу, як щодня о цій порі — точнісінько так само, ніби нічого не змінилося.
