Водій Андрій Ковальчук возив цей маршрут одинадцять років — щоранку з Чернівців через три села на трасу, повз заправку "ОККО" на виїзді, де завжди пахло смаженими пиріжками з лотка старенької Ганни Петрівни. Пасажири здебільшого їхали одні й ті самі: продавчиня з ринку, двоє студентів медичного, чоловік із сумкою інструментів. О сьомій ранку в салоні пахло кавою з термосів і мокрою вовною курток — вересень видався дощовий.
Того ранку в салоні сиділо чоловік вісімнадцять. Двоє жінок ближче до середини тихо перемовлялися про якийсь весільний кортеж, що затримав рух учора. Старший чоловік ззаду вдавав, що дрімає, хоча Андрій у дзеркало бачив — очі в нього відкриті. Ніщо не насторожувало. Радіо тихо грало "Українське радіо", ведучий говорив про прогноз погоди на Буковині.
За селом Мамаївці дорога спорожніла. Ліс з обох боків, найближче село — кілометрів за сім. Андрій тримав кермо спокійно, коли з-за повороту вилетів чорний "Ленд Крузер" — обігнав по зустрічній смузі й різко загальмував просто перед автобусом, перекривши дорогу цілком.
Андрій ледве встиг натиснути на гальмо. Автобус смикнуло, пасажирів кинуло на спинки сидінь, жінка попереду скрикнула.
— Що він робить?! — вигукнув хтось із задніх рядів.
Андрій не відповів. Пальці стиснули кермо міцніше, а очі вже розуміли: це не випадковість. Машина стояла впоперек так, що об'їхати не було куди — ні праворуч, ні ліворуч.
Двері "Крузера" відчинилися одночасно з усіх чотирьох боків. Вийшло п'ятеро чоловіків. Хтось у масках, хтось навіть не приховував обличчя. В руках — металеві труби, бита і важка кувалда.
Про такі напади Андрій раніше тільки читав у новинах: за останній рік на трасах Буковини й Прикарпаття зафіксували кілька схожих випадків — блокують дорогу, лякають водія, забирають гроші й телефони пасажирів, а тих, хто пручається, б'ють.
Андрій одразу заблокував двері центральним замком, заглушив двигун і сказав у мікрофон:
— Не вставайте з місць. Двері зачинені. Тримайте спокій.
Чоловік з другого ряду підняв голову.
— Двері витримають? — спитав тихо, без паніки в голосі.
— Посилені, але довго не протримаються, — відповів Андрій.
В цю мить перший удар прийшовся по лобовому склу. Тріщина побігла через усе скло довгою павутиною. Кілька пасажирів присіли. Жінка біля вікна затулила голову долонями.
Знадвору хтось загорлав, б'ючи битою по дверях:
— Відкривай! Швидко!
Андрій стис зуби й не рухався з місця.
— Кажу — відкривай! — крик повторився. — Бо самі зайдемо!
Одночасно решта заходилися бити по вікнах. Труби гупали по склу з розмаху, дрібні скалки сипалися на асфальт, гуркіт котився вздовж корпусу автобуса. Один розбив бокове дзеркало, другий вивернув фару, третій молотив по передніх дверях. Діяли вони впевнено, наче наперед знали, де зупиняти автобус і скільки часу піде на те, щоб пробитися всередину.
Андрій глянув у дзеркало заднього виду. Незважаючи на гуркіт і летюче скло, пасажири поводилися дивно спокійно. Ніхто не кричав, ніхто не благав відчинити двері. Кілька чоловіків сиділи майже нерухомо, уважно стежачи за тим, що відбувається. Лише жінка років шістдесяти в середньому ряду виглядала по-справжньому наляканою — вона стискала в руках сумочку так, що побіліли кісточки пальців. Чоловік поруч нахилився й тихо сказав:
— Не хвилюйтесь. Просто присядьте, подалі від вікна.
Голос його був такий рівний, що жінка послухалась без жодного слова у відповідь.
Знадвору бандити ставали агресивнішими. Один заліз на передній бампер і бив кувалдою по лобовому склу. Після кількох ударів утворилася діра. Скло посипалось усередину салону.
— Попереджаю востаннє! — заволав ватажок. — Відчиняй, бо самі витягнемо тебе через вікно!
Андрій розумів: чекати далі небезпечно. Якщо вони продовжать бити скло, хтось із пасажирів справді може постраждати. Він потягнувся до кнопки й відчинив двері.
Бандити ввалилися в салон, розпихуючи один одного, щоб швидше зайти. Перший, з битою напоготові, ступив на сходинку — і зупинився. За ним, притиснутий у проході, застряг другий. Той, хто вдавав дрімоту ззаду, вже стояв — виявилося, що куртка на ньому не для тепла, а для того, щоб приховати службове посвідчення на шнурку. Чоловік, що заспокоював налякану жінку, теж піднявся, і в руці в нього був не телефон, а рація.
— Управління стратегічних розслідувань, — сказав він рівно, тим самим голосом, яким хвилину тому втішав сусідку. — Руки на голову. Повільно.
Ватажок бандитів застиг з битою в піднятій руці, не встигнувши навіть зробити крок далі порогу. За його спиною хтось спробував позадкувати до "Крузера" — і вперся спиною в капот патрульного авто Національної поліції, яке безшумно перегородило виїзд з узбіччя ще за хвилину до того, як розбили лобове скло. Двоє в цивільному, що сиділи серед "звичайних пасажирів" з ринковою торговкою й студентами, уже стояли з боків, притискаючи перших двох нападників до поручнів.
Виявилося, що це не рейс — а операція, яку готували три тижні: та сама банда за останні два місяці зупинила чотири автобуси на трасах Чернівецької та Івано-Франківської областей, забрала в пасажирів понад триста двадцять тисяч гривень готівкою й телефонів. Слідство вирахувало їхній маршрут по камерах на заправках, і того ранку в салон посадили групу прикриття — сьомеро оперативників серед вісімнадцяти пасажирів.
Стару жінку, яку заспокоював "сусід", насправді звали Марія Дмитрівна, і вона єдина в автобусі була справжньою пасажиркою й справді нічого не знала до останньої миті — тому й тремтіла по-справжньому, поки не побачила посвідчення.
Ватажка банди, тридцятивосьмирічного Романа С. з Кіцманя, затримали просто на сходинці автобуса, кувалду вибили з рук і надягли наручники біля розбитого лобового скла — того самого, крізь яке за хвилину до того він кричав погрози. Решту четверо взяли на місці, без пострілів.
Андрій ще довго сидів за кермом, дивлячись на діру в лобовому склі, поки оперативники виводили затриманих до машин. Ганна Петрівна з лотка пиріжків, почувши сирени, вибігла на узбіччя й стояла, притискаючи фартух до грудей, поки останнього бандита не запхали в патрульний "Peugeot". А Марія Дмитрівна, щойно опам'ятавшись, підійшла до чоловіка з рацією й тихо запитала, чи можна їй уже доїхати до Кам'янця — у неї о десятій прийом у лікаря.
