Дениса Ковальчука шукали з понеділка.
Він працював електромонтером у обленерго, обслуговував лінії в гірських селах під Хустом — там, де стовпи стоять по коліно в чагарнику, а до найближчого житла інколи годину пішки. У п'ятницю вранці виїхав на службовому "Ниссан Патрол" перевірити обрив на трансформаторній підстанції біля Кобилецької Поляни. О другій дня мав бути назад — забрати доньку Ярину з музичної школи, вона того дня грала на іспиті свою першу самостійну п'єсу, і Денис обіцяв прийти.
Не приїхав.
Дружина Оксана зателефонувала о третій — слухавка мовчала, потім скинуло дзвінок. О шостій вона вже стояла на прохідній обленерго, а начальник дільниці розводив руками: виїхав, на зв'язок не виходив, машина з супутниковим трекером, але сигнал зник в районі гори Тупий.
Пошук почали наступного ранку. Три дні — рятувальники ДСНС, лісники, хлопці з місцевого мисливського товариства прочісували схили з собаками. Знайшли машину на другий день: з'їхала з ґрунтовки в яр, двері відчинені, ключі в замку запалювання, речі на місці — навіть термос з чаєм, який Оксана вранці збирала йому в дорогу. Самого Дениса не було.
На третій день Оксана перестала спати вдома. Сиділа в штабі пошуку, який рятувальники розгорнули в приміщенні сільського клубу в Кобилецькій Поляні, і дивилась, як на карті олівцем позначають вже пройдені квадрати. Ярина, якій було одинадцять, сиділа поруч і мовчки малювала в зошиті — маленькі будиночки з димом з труби, один за одним, ряд за рядом.
На четвертий день, коли надія в штабі почала помітно танути, подзвонив лісник із сусіднього урочища. Сказав — бачив дим від багаття вище за струмок Товста, там, де стара пастуша колиба, яку вже років десять ніхто не використовує.
Дениса знайшли того ж дня, надвечір. Живого. Він упав з кручі, коли йшов пішки до підстанції навпростець — зв'язку там не було ніколи, а телефон розбився ще в машині. Зламана нога, тріснуте ребро, три дні на дощовій воді і кількох диких яблуках. До колиби доповз сам, останні метри — навкарачки.
У лікарні Хуста, коли Оксана нарешті сіла біля його ліжка, він перше, що спитав — чи Ярина зіграла іспит.
Зіграла. На четвірку, збилась один раз у середній частині — та переграла, довела до кінця.
Оксана про це саме дізналася в приймальному покої, поки чекала аналізи: медсестра, що приймала їх на огляд, виявилась мамою однокласниці Ярини і саме була на тому іспиті. Розповіла все — і як дівчинка тримала спину, і як після невдалого пасажу закусила губу і почала знову.
Через два тижні, коли Денис уже шкутильгав по квартирі на милицях, до них приїхав представник обленерго з папером — компенсація за травму на виробництві, стандартна форма, сума символічна, дев'ять тисяч гривень. Денис підписав не читаючи. Оксана прочитала після нього, мовчки взяла ручку і дописала внизу окремим абзацом вимогу — компенсувати також вартість супутникового трекера, який показав останню точку за два кілометри до реального місця і тим самим три дні водив рятувальників не туди. Начальник дільниці потім телефонував, пояснював, що трекер списаний, гарантія скінчилась ще торік.
Оксана відповіла коротко: тоді нехай спишуть і його — того, хто підписав акт про справність обладнання перед виїздом працівника в гори без зв'язку. Поклала слухавку, і акт про списання трекера лежав на столі поруч зі зошитом Ярини, де дівчинка того вечора домальовувала останній будиночок у ряду — з відкритими дверима і світлом у вікні.
