Дощ періщив по бляшаному даху так, що Оксана Дмитрівна не одразу почула, як груднула хвіртка. Вона саме перебирала документи в теці — оту стару, картонну, зав'язану тасьмою, яку тримала на нижній полиці серванта ще з дев'яносто дев'ятого року. Свердловина у дворі, город, троє курей — усе це вона встигла обійти поглядом за годину до того, як приїхав зять.
Заходив Тарас завжди однаково: спершу мотор глушив за квартал, ніби боявся, що сусіди почують, потім вже під ворітьми знімав з дзеркала якийсь пакет — сьогодні то були помідори з ринку, вчора цукерки. Оксані Дмитрівні за одинадцять років навчилася по цих пакетах читати його настрій точніше, ніж по обличчю.
— Мам, ви вдома? — гукнув він з порога, хоч машину чула ще на в'їзді.
— Де ж мені бути, — відповіла вона, не піднімаючи очей від паперів.
Тарас узяв доньку Оксани Дмитрівни, Ірину, тринадцять років тому, коли тій щойно виповнилося двадцять два. Весілля справляли в кафе на Соборній, у Кам'янці-Подільському, недорогому, зате з видом на Стару фортецю з тераси. Тоді Тарас ще їздив на розбитому "Опелі" і працював механіком у чужому боксі за копійки. Автомайстерню на Хмельницькому шосе — три підйомники, компресор, шиномонтаж — вони з Іриною відкрили разом через рік після весілля, на гроші, які дала Оксана Дмитрівна: продала тоді батьківський будинок у Дунаївцях. Хату під знесення купували, самий будинок їй потрібен був, тож землю новий власник просив не переоформлювати одразу — планував там щось своє будувати, а поки що ділянка так і лишилась записаною на Оксану Дмитрівну, тільки про це вона за роками майже забула. Гроші за хату, до копійки, віддала молодим. Сімсот тисяч гривень по тодішньому курсу — сума, яку вона й зараз, через тринадцять років, могла назвати не задумуючись.
Документи на СПД оформили на Тараса — так було зручніше з банком, він тоді сказав, а вона повірила. Ірина стояла поряд і кивала, притискаючи до грудей теку з печатками.
Три роки тому Ірина померла. Рак підшлункової, діагностували пізно, лікарі в обласній лікарні у Хмельницькому тільки розводили руками. Оксана Дмитрівна ховала доньку сама — Тарас у ті дні більше мовчав, ніж говорив, і вона тоді думала, що це горе. Тепер розуміла: це було щось інше.
Після похорону Тарас продовжував приїжджати щонеділі. Привозив то овочі, то якісь ліки "від тиску", сідав на кухні, пив чай із малиновим варенням і розказував про справи в майстерні — начебто радився. Оксана Дмитрівна слухала й думала: онука в них немає, спільного майна формально теж — все на нього записано. Що їх тепер тримає разом, крім звички?
Відповідь прийшла у вівторок, коли поштарка принесла їй конверт із нотаріальної контори на вулиці Проскурівській. Витяг з реєстру: майстерня, та сама, на Хмельницькому шосе, три тижні тому продана. Покупець — товариство з обмеженою відповідальністю, зареєстроване в Хмельницькому, засновник — якась Вікторія Ігорівна Стельмах, двадцять шість років. Оксана Дмитрівна не одразу згадала, звідки знає це ім'я — а тоді пригадала: то була адміністраторка в тій самій майстерні, яку Тарас найняв рік тому.
Сума в договорі стояла — два мільйони сто тисяч гривень.
Оксана Дмитрівна сіла на табуретку і довго дивилася на аркуш, ніби той міг сам щось пояснити. Потім набрала номер зятя.
— Тарас, це правда, що майстерню продали?
Пауза була довгою, чутно було, як з того боку хтось стишує телевізор.
— Мам, ну… я хотів сам сказати, просто час не знаходив.
— Два мільйони. І куди ж вони поділися?
— Ну частину я в новий бізнес вклав, частину… слухайте, це ж моє майно було, юридично.
— Юридично, — повторила вона це слово, наче куштувала його на смак. — А сімсот тисяч моїх, тих, за будинок у Дунаївцях — це теж юридично твоє?
— Мам, не треба зараз про старе. Ірини вже нема, а справи є справи.
Він поклав слухавку першим. За тринадцять років так було вперше — раніше завжди чекав, поки покладе вона.
Оксана Дмитрівна не спала тієї ночі. Не тому, що плакала — сльози якось не йшли, наче пересохли ще на похороні Ірини. Вона лежала й перебирала в пам'яті все, дрібницю за дрібницею: як Тарас у перший рік шлюбу приносив їй букети на Восьме березня, як потім букети стали рідшими, а балачки про "гроші вклав, тобі поверну" — частішими. Як Ірина в останній рік хвороби, вже ледь підводячись, шепотіла матері: "Мам, слідкуй за документами, будь ласка" — а вона тоді відмахнулась, мовляв, не до того зараз.
Вранці вона зателефонувала не Тарасові, а своїй давній подрузі Галині Степанівні, яка тридцять років пропрацювала юрисконсультом на консервному заводі в Кам'янці-Подільському.
— Галю, скажи чесно: я можу щось повернути? Я ж будинок продала, гроші вкладала.
— А розписки лишились? Договір якийсь, свідки?
— Нема. Дурна тоді була, все на віру.
— Тоді через суд важко буде, Оксано. Але ти ж кажеш, у тебе там земельна ділянка в Дунаївцях лишилась, при тому будинку, сотка чи скільки — вона на тебе досі оформлена?
Оксана Дмитрівна завмерла з чашкою в руці. Та ділянка — вісім соток поряд зі старим будинком, той самий город, де вона з Іриною садила смородину, — і справді лишалася записаною на неї особисто, бо новому власнику потрібна була тільки хата під знесення, а земля йому тоді не була до діла.
— Лишилась, — сказала вона.
— Ну от. Це твоє, законне, ніхто в тебе цього не забере. І ще одне: ти казала, Тарас возив тобі гроші "на утримання" останні три роки, десь по три тисячі щомісяця?
— Возив.
— Це теж записуй. Не для суду навіть — для себе. Щоб знати, скільки вже виплатив, а скільки винен.
Через два дні Тарас приїхав знову — без помідорів, без цукерок, просто з порожніми руками і винуватим виразом, який Оксана Дмитрівна вже навчилася розпізнавати як маску.
— Мам, я все поясню…
— Не треба, — вона поставила на стіл теку, ту саму, картонну. — Сідай.
Він сів. Вона розв'язала тасьму й дістала аркуш — не документ на майстерню, той давно був не її, а простий рукописний лист, який писала три ночі поспіль, звіряючись із записами Галини Степанівни.
— Тут написано, скільки ти мені винен за будинок у Дунаївцях. Сімсот тисяч, мінус те, що ти привозив останні три роки — виходить, лишається чотириста двадцять тисяч. Я не подаю в суд, Тарасе. Мені шістдесят три роки, я не хочу по судах ходити ще п'ять років.
— То чого ви хочете?
— Ділянка в Дунаївцях, вісім соток — вона моя, законно, документи на мене. Я вже знайшла покупця, сусіда старого, Петра Йосиповича, він давно хотів прирізати город. За неї дають сто вісімдесят тисяч — ці гроші я собі залишаю, вони підуть у рахунок твого боргу. Лишається двісті сорок тисяч, які ти мені доплатиш сам. Перекажеш частинами, по двадцять тисяч на місяць, протягом року. Розписку зараз напишеш, я вже склала текст.
Тарас дивився на аркуш, потім на неї.
— А якщо я не підпишу?
— Тоді я йду до нотаріуса завтра ж і подаю заяву в поліцію про шахрайство при продажу спільного майна без відома співвласниці, і хай слідчі розбираються, куди два мільйони поділися. У мене є витяг з реєстру, є свідки, що я вкладала гроші за будинок у ваш стартовий капітал — та ж Галина Степанівна засвідчить, вона тоді допомагала оформлювати переказ. Обирай.
Він мовчав хвилини зо дві, дивлячись у вікно, за яким усе ще лив дощ. Потім узяв ручку.
Розписку він підписав тут-таки, на кухонному столі, під тим самим абажуром, під яким тринадцять років тому пив чай із малиновим варенням і розказував про плани на майстерню. Оксана Дмитрівна прибрала аркуш у теку, зав'язала тасьму і поставила на полицю серванта — туди ж, де раніше лежали документи на будинок у Дунаївцях.
Тарас пішов, не попрощавшись як слід — буркнув щось під ніс і зачинив за собою хвіртку тихіше, ніж зазвичай.
Того ж вечора Оксана Дмитрівна подзвонила Петру Йосиповичу і домовилась на суботу приїхати оформляти ділянку в нотаріуса на Проскурівській. А потім довго сиділа на кухні сама, дивилась, як дощ стікає по шибці, і думала, що завтра треба ще купити насіння смородини — на новому місці, де б вона не оселилась далі, город хотілося мати свій.
