Мене звати Роман, мені сорок три, і я той самий зять, про якого сестра моєї дружини напевно розповідає сусідкам зовсім іншу історію. Я хочу розказати, як це виглядало з мого боку — бо збоку завжди простіше судити.
Ліда, моя дружина, має брата Валеру. У нього ДЦП з дитинства, ходить важко, а останні роки взагалі на візку. Коли їхня мати, теща моя, Галина Іванівна, лежала в четвертій лікарській у Львові з онкологією, вона взяла мене за руку — не Ліду, а саме мене, — і сказала: «Романе, ти ж не кинеш Валерку». Я тоді кивнув, бо що ще казати людині, якій лишалось три тижні.
Валера переїхав до нас на Замарстинівську одразу після похорону. Одинадцять років він жив у нашій трикімнатній хрущовці, спав у кімнаті, яку ми колись готували під дитячу — своїх дітей у нас з Лідою не вийшло, тож кімната якраз стояла порожня. Я тоді тримав автомайстерню, три підйомники, два хлопці працювали зі мною. Вставав о шостій, бо треба було ще Валеру підняти, помити, посадити їсти, а тоді вже їхати відкривати бокси на Липинського.
Перші роки було ще нормально — Валера сам пересувався на милицях, міг сидіти в кріслі коло вікна, дивитись, як я міняю колеса сусідам у дворі. Ми з ним навіть у шахи різались, він мене двічі обіграв, я досі пам'ятаю, бо образливо було. А потім хребет почав здавати, лікарі щось казали про сколіоз, про атрофію, і за два роки він опинився на візку остаточно.
І от тут почалось те, про що ніхто не хоче чути від зятя. Двері у хрущовці — сімдесят два сантиметри, візок не проходив. Ванна — сидяча, старого зразка, теща її ще при Союзі ставила. Я пробив стіну між коридором і туалетом, поставив пандус з ганку, купив підйомник для ванни — сорок дві тисячі гривень, я їх брав у кредит під заставу другого підйомника в майстерні, того, що для легкових. Ліда тоді на мене дивилась так, ніби я останній розум втратив.
Але справа була не тільки в грошах. Валера важив під сто кілограм, і щоб пересадити його з ліжка на візок, треба було двоє дорослих людей, а Ліда сама б не впоралась. Я почав відпускати хлопців з майстерні раніше, сам лишався ввечері на замках, а вранці приходив пізніше — клієнти нервувались, двоє взагалі пішли до конкурента на Кульпарківську. За рік дохід впав вдвічі.
Люди казали Ліді — та й мені казали, прямо в очі, сусід Петрович з другого поверху казав: «Романе, здай його в інтернат, ви ж не вічні». Легко казати, коли не ти вночі встаєш перевертати чоловіка, щоб пролежні не пішли. Але я й сам розумів — так далі не можна. Не тому що набридло. А тому що я боявся, що впаду коло нього зі спини і ми обидва полетимо зі сходів, бо той пандус я робив на коліні, а не за проєктом.
Шукали пансіонат майже вісім місяців. Об'їздили, мабуть, шість закладів — один страшний, у Винниках, там пахло так, що я на порозі розвернувся. Знайшли нарешті приватний центр у Брюховичах, називається «Турбота», сорок тисяч гривень на місяць, ми з Лідою скинулись — вона з зарплати вихователя, я з майстерні, яку якраз почав піднімати заново.
Валеру туди везли ми обидва. Він мовчав всю дорогу, дивився у вікно на сосни, а коли заїхали на територію, спитав тільки: «Тут туалети широкі?» Я відповів, що перевіряв особисто рулеткою. Він усміхнувся вперше за той тиждень.
Тепер їздимо удвох з Лідою щосуботи. Я звичайно займаюсь технічною частиною — минулого разу міняв йому коліщатко на візку, воно скрипіло, взяв з собою мастило WD-40 просто з майстерні. А Ліда сидить з ним на веранді, фарбує йому нігті на руках — Валера завжди любив, щоб було акуратно, — і вони пліткують про якусь медсестру Оксану, яка нібито закохана в санітара з другого поверху.
Минулої суботи я привіз йому старий шаховий набір з нашої квартири — той самий, дерев'яний, з тріщиною на слоні. Розставили фігури на столику, він мене знову обіграв. Я записав рахунок на серветці — три на два на його користь — і сунув її в кишеню куртки, поряд з квитанцією за оренду підйомника, яку вже за непотрібністю здав назад у прокат.
