Я виховала Софійку сама. Донька з зятем загинули в автокатастрофі на трасі під Вінницею, коли малій було три. Минуло вісім років, а я й досі пам’ятаю, як вона притискала до себе плюшевого зайця — облізлого, з різними ґудзиками замість очей — і казала: «Ба, а Мішка мене охороняє».
Того літа їй виповнилося одинадцять. Мій син Тарас, її дядько, вирішив повезти дитину на байдарках Південним Бугом. Казав — хай подивиться на Сабарівську ГЕС, на кручі біля П’ятничан. Я ще вагалась, але Софійка так просилась, що я не втрималась…
…і дозволила.
Тарас повернувся надвечір сам. Мокрий, блідий, руки трусяться. «Мамо… Софійка… вона перехилилась, течія…» — він не договорив. Я не кричала — просто осіла на ґанок і дивилась, як сусідський пес Бровко підвиває біля хвіртки. Рятувальники шукали три дні. Нічого. Тіла не знайшли — сказали, могло затягнути під корчі біля старого млина.
Сім років я жила з порожнечею. Щоосені перебирала дитячі речі, гладила того самого зайця і не могла викинути. Аж раптом Тарас вирішив переїхати до своєї… вже третьої за рахунком дружини, і звезти весь мотлох у мій гараж. «Ма, я потім розберу, тільки хай поки постоїть».
Через тиждень у мене прокололося колесо на старенькому «Ланосі», і я полізла шукати насос. Перебирала коробки з Тарасовим спорядженням — старі весла, гермомішки, каски, — аж натрапила на його туристичний рюкзак з того самого сплаву. Він був важкий, хоча зверху лежала лише стара пінка. Я відкрила — і всередині, під купою мотузок, знайшла пакет, замотаний скотчем. Не мій. Тарасів.
Розірвала. На підлогу випав дешевий мобільний, зарядка, стосик листівок з краєвидами Хмельницького — і фотографія.
На ній стояла дівчина років вісімнадцяти, із чорним довгим волоссям, і притискала до грудей зайця. Мішку. З різними ґудзиками замість очей.
Я сіла прямо на підлогу.
У вухах загуло, в роті пересохло. Передивилась листівки. Дати — останні сім років. Почерк — дитячий, потім дедалі доросліший. «Дякую за гроші». «Школу закінчила». «Люба передає вітання». Люба — це рідна сестра моєї покійної доньки, яка переїхала до Хмельницького задовго до трагедії, і з якою ми майже не спілкувались. Остання листівка — три тижні тому: «Приїжджай, я вже зовсім доросла».
Увімкнула телефон. Він ожив — заряд ще тримався. Відкрила галерею — десятки фото Софійки на тлі приватного будинку, з якимось хлопцем, з тіткою Любою. На останньому знімку вона стояла біля калини з табличкою «вул. Зарічанська, 14».
Далі я погано пам’ятаю. Набрала 102 — голос був чужий, хрипкий: «Приїжджайте. Тут… дитина. Жива». Патруль примчав за сім хвилин. Я простягнула їм рюкзак з усім вмістом. Тараса затримали за годину — на його ж роботі, у СТО на Київській.
На допиті він зламався майже одразу.
— Я не міг тобі сказати, ма… — його голос тремтів, як тоді, на ґанку. — Вона не тонула. Вона просто вискочила на берег. Сказала — ненавидить нас, втече до Люби і більше не повернеться. Я бігав, кричав… її й слід прохолов. Я злякався. Думав — наступного дня все розкажу. А потім вона подзвонила з чужого номера, попросила грошей і сказала мовчати…
Сім років він надсилав їй перекази — по п’ятсот, по вісімсот гривень. Сім років читав листівки і ховав їх у рюкзаку за старою пінкою. Сім років дивився, як я старію від горя, і мовчав.
— Ти вкрав у мене сім років, — тільки й сказала я. — Тиждень. Даю тобі тиждень.
Він поїхав до Хмельницького наступного ранку. А я сім діб не спала — ходила по хаті, переставляла меблі, перебирала в руках того самого зайця. Бровко вив ночами, аж сусіди скаржились.
Вони приїхали в суботу о десятій ранку. Софійка вийшла з маршрутки і зупинилась біля хвіртки. Доросла. Чужа. Висока. Але очі — такі самі, карі, з золотинкою. І заєць у лівій руці.
— Бабусю… — голос був хрипкий, ніби вона простуджена. — Я… я не знаю, чи ти зможеш…
Я обхопила її так, що аж кістки хруснули. Ми стояли на ґанку й ревли, як два дощі. Тарас тупцяв біля хвіртки — я навіть не глянула в його бік.
Наступного понеділка я поїхала до нотаріуса на Соборній. Переписала будинок на Софійку — просто й без додаткових умов. Потім заїхала до будівельного магазину, купила новий замок — важкий, із трьома ключами — і власноруч замінила старий на вхідних дверях. Один ключ поклала до кишені, другий — у долоню Софійки, що спала в своїй колишній кімнаті, а третій — кинула на ґанок, коли Тарас прийшов наступного разу.
Крізь двері — не відчиняючи — сказала:
— Там, у гаражі, твої коробки. Забери до вечора. А до хати — не заходь.
Він щось почав, про родину, про дитячі травми, про те, що він «просто не хотів робити боляче». Я слухала мовчки крізь дерево, а тоді додала:
— Я вже віддала тобі сім років свого життя. Дві тисячі п’ятсот п’ятдесят п’ять днів, Тарасе. Решта — моє.
І пішла на кухню. Там сиділа Софійка, крутила в руках горнятко з бергамотовим чаєм, і плакала — вже беззвучно, самими плечима. Я сіла поруч, підсунула до неї цукорницю і нічого не питала. Час на запитання ще буде.
