Будильник Олени був встановлений на 6:15.

Але вже кілька місяців вона прокидалася на хвилину раніше.

Організм ніби сам запам’ятав розклад.

Спершу — кілька секунд темряви.

Потім кроки свекрухи в коридорі.

Потім скрип дверей кухні.

І нарешті думка, яка щоранку поверталася одна й та сама:

Ще один день.

Олена працювала менеджеркою у великій компанії у Львові. Робота була з тих, після яких увечері хочеться не розмовляти, а просто лягти й заплющити очі.

Вона проводила зустрічі, відповідала на десятки повідомлень, вирішувала конфлікти клієнтів, контролювала дедлайни.

А потім поверталася додому.

І починався другий робочий день.

Готування.

Прання.

Прибирання.

Допомога свекрусі.

Її чоловік Максим не вважав це чимось незвичайним.

— Ти ж раніше приходиш, — говорив він.

Насправді вона просто приходила додому раніше за нього.

Після весілля вони переїхали до його матері, Світлани Іванівни.

— Тимчасово, — запевняв Максим.

Вони мали відкладати гроші на власну квартиру.

Минув рік.

Квартири не було.

Зате було багато причин, чому накопичення треба було відкласти.

То зламався холодильник.

То матері Максима потрібні були гроші на ремонт.

То треба було допомогти його братові.

Олена мовчала.

Вона була впевнена, що це просто складний період.

Одного вечора вона повернулася з роботи майже о дев’ятій.

Зняла пальто, поставила сумку на стілець і побачила Максима на кухні.

— Максиме?

— Що?

— Я хочу у відпустку.

Він відірвався від телефона.

— Куди?

— Куди завгодно. До моря. На тиждень. Я просто хочу прокинутися й не думати, що мені треба комусь щось приготувати.

Максим посміхнувся.

— Ти знаєш, скільки зараз коштує нормальний відпочинок?

— Знаю.

— І?

— Я накопичила.

Він одразу перестав усміхатися.

— Скільки?

— Майже сто тисяч гривень.

— Олено…

— Я не прошу тебе платити.

— Але ми ж збираємо на квартиру.

Вона подивилася на нього.

— Ми збираємо вже рік.

— І що?

— І я втомилася чекати.

Максим замовк.

Олена сіла навпроти.

— Я працюю по десять годин. Потім приходжу сюди й продовжую працювати вдома. Я не хочу розкішного курорту. Мені потрібен тиждень, коли ніхто не скаже: «Олено, зроби це».

Максим зітхнув.

— Я подумаю.

Вона знала, що це означає.

Наступні кілька днів він не повертався до розмови.

А потім у суботу сказав:

— Увечері поговоримо з мамою.

— Навіщо?

— Я придумав варіант.

Олена навіть відчула полегшення.

Можливо, він зрозумів.

Можливо, вони нарешті поїдуть кудись разом.

Увечері Світлана Іванівна поставила на стіл печиво й чай.

— Максим сказав, що ти хочеш відпочити, — почала вона.

— Так.

— Це добре. Молодим треба відпочивати.

Олена усміхнулася.

— Дякую.

Свекруха поправила край скатертини.

— І я подумала про дачу.

Олена завмерла.

— Яку дачу?

— Ту, біля Стрия.

— Знаю.

— Там чудове місце. Ліс поруч, річка. Але будинок давно потребує ремонту.

Максим мовчав.

— Треба перекрити частину даху, замінити підлогу на веранді, зробити ванну кімнату. Я сама не потягну.

Олена відчула, куди все йде.

— І що ви пропонуєте?

Максим нарешті заговорив:

— Оплати мамі ремонт.

Олена подивилася на нього.

— Що?

— Твої гроші підуть на дачу. А після ремонту ми зможемо там відпочивати.

— Ми?

— Ну так.

— А будинок чий?

Максим знизав плечима.

— Мами.

Олена повільно кивнула.

— Тобто я віддаю свої сто тисяч на ремонт будинку твоєї мами, а потім отримую право приїжджати туди відпочивати?

— Не «право». Ти ж родина.

— Тоді чому це звучить так, ніби мені роблять послугу?

Світлана Іванівна образилася.

— Олено, я ж не чужа людина.

— Я цього не казала.

— Але ти поводишся так, ніби ми тобі щось винні.

Олена подивилася на Максима.

— Ти справді вважаєш це нормально?

— Я вважаю, що це практично.

— Практично для кого?

Він замовк.

— Для всіх, — нарешті сказав він.

Олена тихо засміялася.

— Ні. Для вас — так.

Максим насупився.

— Ти знову драматизуєш.

І саме ця фраза остаточно щось у ній зламала.

— Я драматизую?

— Так.

— Я кажу, що втомилася, а ти пропонуєш мені витратити всі мої заощадження на чужу нерухомість.

— Не чужу. Сімейну.

— Вона не моя.

Світлана Іванівна різко відповіла:

— А ніхто й не змушує тебе платити.

Олена повернулася до неї.

— Коли двоє людей сідають навпроти мене й пояснюють, чому моє бажання відпочити — марнотратство, а мої гроші краще витратити на їхній план, це і є тиск.

Максим встав.

— То що ти хочеш?

Олена теж підвелася.

— Я хочу, щоб ви нарешті зрозуміли: мої гроші не стають спільними лише тому, що ми одружені. Мій час не стає безкоштовним лише тому, що я ваша невістка. І моя втома не перестає бути справжньою лише тому, що комусь зручно її не помічати.

У кухні стало тихо.

Олена взяла куртку.

— Я піду.

— Куди? — запитав Максим.

— Туди, де мені не треба пояснювати, чому я втомилася.

Вона поїхала до подруги Наталі.

Наталя відкрила двері, побачила її обличчя й лише сказала:

— Заходь.

Олена плакала майже годину.

Розповіла все.

Наталя мовчки слухала.

А потім сказала:

— Олено, справа не в дачі.

— Я знаю.

— Справа в тому, що ти вже давно живеш так, ніби повинна заслужити право на власне життя.

Олена подивилася у вікно.

— Я думала, що це тимчасово.

— А воно тимчасово?

Олена не відповіла.

Наступні кілька днів вона залишалася у Наталі.

Максим телефонував.

Спочатку сердився.

Потім просив повернутися.

Потім написав:

«Добре. Ніякого ремонту. Просто приїжджай додому».

Олена довго дивилася на повідомлення.

І нарешті відповіла:

«Проблема не в ремонті».

Вона повернулася додому через тиждень — але не для того, щоб залишитися.

Максим стояв у дверях.

— Ти серйозно?

— Так.

— Через одну розмову?

Олена похитала головою.

— Не через одну.

Вона складала речі у валізу.

— Через рік.

— Який ще рік?

— Рік, протягом якого я постійно казала собі, що це тимчасово. Що ти помітиш. Що ми переїдемо. Що ти зрозумієш, наскільки я втомилася.

Максим мовчав.

— Але ти не помічав, — продовжила вона. — А коли я нарешті сказала прямо, що мені потрібен відпочинок, твоїм першим рішенням було витратити мої гроші на ремонт будинку твоєї мами.

— Я просто хотів знайти компроміс.

— Компроміс — це коли поступаються обоє.

Він опустив голову.

— А якщо я змінюся?

Олена довго дивилася на нього.

— Тоді змінюйся не для того, щоб я повернулася. Змінюйся тому, що зрозумів.

Вона забрала документи, одяг і речі.

Через кілька місяців вони розлучилися.

Це було боляче.

Бували ночі, коли Олена сумнівалася.

Але поступово її життя почало повертатися до неї.

Вона винайняла маленьку квартиру.