Наша донька Соломія народилася в середині березня, о шостій ранку, три кілограми двісті, з батьковими вухами й характером, який заявив про себе ще в пологовій. Коли вона голодна — це не поступове нагадування, це крик, від якого дзвенить у скронях. Коли втомлена — засинає за хвилину, ніби вимкнули світло. А коли щаслива, сміється так, що видно єдиний зуб і всю душу.
Їй було чотири місяці, коли термометр показав 39,8. Але щоб зрозуміти той вечір, треба спершу зрозуміти мене.
Мене звати Оксана Гриценко, мені тридцять два, я фельдшер швидкої в Дніпрі, дев'ять років у цій професії. Я звикла, що коли навколо всі втрачають голову, хтось має рахувати цифри й слухати пульс. Панікувати можна пізніше — вдома, на кухні, з чаєм, який давно вихолов. У салоні швидкої на це часу немає.
Той самий гарт мені дала мама. Три роки тому їй поставили паркінсонізм у п'ятдесят шість — рано, лікарі самі дивувалися. Вона зустріла це так, як усе життя зустрічала удари: без жалості до себе, з тим самим впертим "якщо треба — роблю". Батько пішов від нас, коли мені було дванадцять, і мама сама тягнула трьох дітей на зарплату медсестри в поліклініці на Тополі. Тепер я їжджу до неї у Кам'янське двічі на тиждень, розкладаю таблетки по днях тижня в пластиковий органайзер, сиджу з нею по неділях, п'ю узвар і слухаю, що сказала сусідка знизу.
А ще був Ярослав.
Ярославу Мельнику тридцять чотири, він інженер на заводі, обслуговує лінію автоматизації. Розумний, дбайливий — принаймні спершу. Коли я приходила зі зміни й ледве стояла на ногах, він міг мовчки поставити тарілку борщу переді мною й забрати в мене з рук куртку. Був хороший чоловік. І він був єдиним сином Валентини Іванівни.
Валентина Іванівна, шістдесят один рік, за Григорієм Івановичем тридцять сім років. Григорій Іванович — тихий, лагідний, вміє бути присутнім і водночас не заважати дружині вирішувати все за всіх. У Валентини Іванівни думка є з приводу будь-чого. Але найголовніша її думка стосується Ярослава. Єдина дитина. Центр усесвіту з дня народження.
Я помітила це, коли втратила першу вагітність, за рік до Соломії. Валентина Іванівна дзвонила синові щодня цілий тиждень. Мені — жодного разу. Чула через стіну: "Тобі, мабуть, так важко". "Ти тримаєшся, як справжній чоловік". А я лежала з крапельницею й слухала, як свекруха жаліє не мене — того, хто взагалі не був у лікарні.
Тоді нічого не сказала. Сказала собі: захищаю шлюб. Помилка, яку я собі не пробачила.
Перші півтора місяця з Соломією Ярослав був батьком, про якого мріють. Вставав уночі, вчився пеленати з тим самим зосередженням, з яким налагоджує конвеєр. А потім на заводі почався запуск нової лінії, зміни подовжились, і він почав приходити виснаженим. Я розуміла — сама така приходила з викликів. Різниця була в іншому: коли я валилася з ніг, дитину все одно треба годувати, білизну прати, мамині таблетки розкладати. Життя не питає, чи є в мене сили. А коли Ярослав валився з ніг, він поводився так, наче на цьому його обов'язки на день закінчилися.
Лихоманка почалася в четвер увечері. 37,9 — педіатриня веліла спостерігати. О шостій — 38,4. Дала парацетамол сироп, чекала. О десятій — 38,9. О першій ночі старенький електронний термометр, куплений ще на виписку з пологового, показав 39,8. Дзвоню педіатрині. Вона не вагається: "Негайно в приймальний покій".
Розбудила Ярослава. Одяглися. Він за кермом. О другій ночі ми сидимо в приймальному відділенні обласної дитячої, і на руках у мене кричить чотиримісячна донька так, як кричить дитина, якій погано, а вона не розуміє, чому.
Гойдаю. Приспівую те, що придумала колись у перші тижні її життя без слів, просто мелодію. Ярослав ходить туди-сюди. Дивиться на годинник.
— Це вже якесь безглуздя.
— Що саме?
— У мене о дев'ятій презентація нового модуля перед керівництвом заводу.
— У неї ще висока температура. Треба чекати.
— Я валюся з ніг, Оксано.
Дістає телефон, відходить у бік. Думаю — дзвонить на роботу, попереджає. Продовжую гойдати Соломію.
За двадцять хвилин відчиняються скляні двері. Заходить Валентина Іванівна. У пальто. Живе на Лівому берегу, це сорок хвилин дороги вночі через увесь Дніпро. Не до онуки прийшла. До сина.
Проходить повз мене, бере його куртку зі стільця, тицяє в руки.
— Ходімо.
Дивлюся на неї, не розуміючи.
— Що ви робите?
— Забираю Ярослава додому. Виспиться пару годин перед презентацією.
— Ми чекаємо, поки лікар огляне Соломію.
— Він виснажений. Не може сидіти тут цілу ніч.
— Я теж виснажена.
Її обличчя стало жорстким.
— Ти її мама. У нього немає сил на такий стрес. Сама розбирайся.
Хтось із черги біля реєстратури озирнувся й одразу відвів очі. Я перехопила Соломію зручніше, притиснула її мокру від поту голівку до плеча.
Ярослав тримав куртку в руках і чекав.
— Ярославе.
— Оксано.
— Слухай уважно.
— Знаю, вибач за маму.
— Я не про маму. У Соломії температура тридцять дев'ять і вісім. Їй чотири місяці. Розумієш, чому ми тут?
— Чекаємо лікаря.
— Ні. Ми тут, бо в нашої доньки небезпечно висока температура і треба зрозуміти, чи нема інфекції. Це стосується обох батьків.
— Оксано…
— А ти в пологовій тримав її на руках і плакав, обіцяв, що будеш поруч.
— Я тут.
— Ти подзвонив мамі, щоб вона забрала тебе звідси.
Пауза. Соломія схлипнула й затихла на секунду, ніби теж чекала відповіді.
— Коли ти їй подзвонив?
— Коли відійшов.
— Поки твоя дитина кричала з температурою тридцять дев'ять вісім, ти дзвонив мамі, щоб вона тебе врятувала?
— У мене презентація о дев'ятій.
— Знаю. Але Соломія про твою презентацію не знає.
Він подивився на доньку. Плач Соломії стишився до тихого схлипування, вона гикнула й затихла зовсім, вичерпавши сили на крик.
Повернулась до Валентини Іванівни.
— Сідайте. Або їдьте додому.
— Перепрошую?
— Ярославе?
Він не відповів. Опустив куртку на коліна пластикового стільця й сів.
Валентина Іванівна ще постояла хвилину, потім теж сіла, поставивши сумку собі під ноги.
— Тепер так, — сказала я, лишаючись стояти. — Чекаємо лікаря. Ти, — глянула на Ярослава, — залишаєшся. Твоя презентація відбудеться завтра або ні — це між тобою і керівництвом. У твоєї дитини температура тридцять дев'ять вісім. Це єдине, що має значення сьогодні вночі.
— Оксано, — почала Валентина Іванівна.
— Ви приїхали через увесь Дніпро о другій ночі, щоб забрати тридцятичотирирічного чоловіка від хворої доньки. Бо він втомився.
— Я допомагала йому.
— Ви сказали, що в нього немає сил на такий стрес.
— У нього немає.
— Він став батьком.
— Це інше.
— Немає батьківства, яке звільняє від приймального покою о другій ночі.
Валентина Іванівна перевела погляд на сина.
— Ярославе. Не дозволяй їй говорити зі мною так.
Він мовчав, дивлячись на носки своїх кросівок.
— Мамо.
— Я приїхала, бо ти подзвонив.
— Не мав дзвонити.
— Тобі потрібна допомога.
— Ні. — Голос тихий. — Мені потрібно було залишитись.
— Оксана тебе змушує це казати.
— Ніхто мене не змушує. — Він потер обличчя долонями, ніби намагався прокинутись остаточно. — Я так… роблю це місяцями. Втомився — і все, ніби мені можна.
— Вона впорається.
— Не про це йдеться, мамо. — Він замовк, підбираючи слова, і не знайшов кращих. — Просто не про це.
Валентина Іванівна сіла рівніше, склавши руки на колінах.
— Я лише намагалась тобі допомогти.
— Знаю. — Він подивився на Соломію, потім кудись повз неї, у вікно приймального покою, де вже сіріло. — Не знаю, як це сказати нормально. Просто… не хочу бути таким. Людиною, яка дзвонить мамі, коли дитині зле.
Валентина Іванівна нічого не відповіла. Дивилась на свої руки.
— Що ти хочеш, щоб я зробила?
— Їдь додому.
— Ярославе.
— Будь ласка.
Вона подивилась на мене. Я нічого не сказала.
Піднялась, взяла сумку. Пішла до дверей. Зупинилась, не обертаючись.
— Оксано. Вибач.
— Дякую.
Двері зачинилися за нею.
О третій сорок сім нас нарешті викликали. Педіатриня Дар'я Олексіївна оглянула Соломію, взяла аналіз сечі — підозра на інфекцію сечовивідних шляхів, не рідкість у дівчаток такого віку. Призначила амоксицилін, пояснила схему, коли повертатись, на що звертати увагу. Ярослав записував дозування в нотатки телефону, перепитав двічі про час прийому.
Виписались о шостій ранку. Рецепт коштував триста з чимось гривень у цілодобовій аптеці біля дому — Ярослав побіг за ним, поки я вкладала Соломію. Температура впала до 37,9. Вдома вона з'їла трохи менше звичного й заснула на грудях.
— Дати її мені?
— За хвилину.
— Я не піду на роботу. Скажу, сімейні обставини.
О восьмій він подзвонив начальнику цеху. Розмову я чула з кухні — коротку, без пояснень зайвого. Презентацію перенесли на середу.
Наступного дня температура впала до 36,9. Соломія знову почала їсти жадібно, засинати за хвилину і сміятися на весь рот, показуючи свій єдиний зуб. Ярослав почав возити маму на четверги до невропатолога в поліклініку на Соборному — сам зголосився, я не просила. Ночі з Соломією ділили тепер навпіл насправді, а не тільки на словах: він вставав на нічне годування без будильника, я чула, як риплять двері дитячої о третій ночі.
За тиждень він подзвонив матері ввечері. Розмову з кухні я чула частково — тон спокійний, без криків, кілька довгих пауз.
Наступної суботи Валентина Іванівна приїхала — з плюшевим зайцем для Соломії й пляшкою вина, яке так і лишилося непочатим у холодильнику. Соломія вхопила зайця обома руками й одразу потягнула у рот вухо. Валентина Іванівна годину посиділа з нею на дивані, поки я приймала душ, а коли я вийшла — спитала, чи довго ще мені їздити на зміни цього місяця.
Свекруха й досі іноді зривається на старі звички — минулого тижня знову подзвонила Ярославу питати, чи він поїв, поки я з Соломією стояла в черзі до щеплення сама. Але коли він тепер приходить втомлений, я не мовчу, а він не тягнеться одразу до телефону.
Соломії зараз вісім місяців. Учора ввечері він розклав її ліки — не її, мамині, — по днях тижня в той самий пластиковий органайзер, що стоїть у нас на кухні поруч із хлібницею, і сказав, що завтра сам відвезе Валентину Іванівну на прийом до невролога, бо в мене зміна.
