Оксана Байдак сиділа за кухонним столом у своїй квартирі на Троєщині і третій раз перечитувала повідомлення від сина: «Мам, вибач, не встиг подзвонити на день народження. Був завал на роботі». П'ятнадцяте вересня. День народження минув два тижні тому.
Вона поклала телефон екраном донизу і подивилась у вікно. За шибкою — балкон сусідів знизу, на ньому висить простирадло, яке не знімають з понеділка. Пахло звареною картоплею з сусідньої квартири і чимось хімічним — у під'їзді фарбували поручні.
Рік тому в цей самий час у неї в цій квартирі жив чоловік. Григорій. Тридцять два роки шлюбу. Помер у лікарні на Оболоні від інфаркту, поки вона бігала за лікарем у сусідній корпус — фармацевтичного нічого не було на місці, довелось шукати по всьому поверху. Коли повернулась, він уже не дихав. Медсестра стояла біля ліжка й дивилась убік, наче й сама винна.
Перші місяці Оксана не пам'ятала майже нічого. Пам'ятала тільки, що варила борщ і забувала його на плиті, поки не спрацьовувала сигналізація. Пам'ятала, як стояла в черзі на пошті, тримала в руках квитанцію за комуналку і не могла пригадати, навіщо прийшла. Люди питали, як вона, і вона відповідала «нормально», хоча всередині наче хтось вимкнув світло і забув сказати, коли ввімкне назад.
Дочка Марина телефонувала щодня перший місяць, потім через день, потім раз на тиждень. Не зі зла — просто життя затягувало: двоє дітей, робота в поліклініці, чоловік у відрядженнях. Син Тарас, той, що писав про завал на роботі, приїздив на поминки дев'ять днів і сорок днів, а тоді зник у своєму Львові з роботою в айті-компанії й новою дівчиною, про яку Оксана дізналась з фотографій у соцмережах.
Про це вона нікому не казала прямо. Хіба сусідці, Ліді Панасівні, з якою вони тридцять років живуть на одній сходовій клітці.
— Ти хоч їж нормально, — сказала якось Ліда, принісши каструлю з деруном. — А то бачу, як світло у тебе то горить до другої ночі, то весь день не вмикається.
— Їм, — відповіла Оксана. — Просто апетиту немає.
— А ти б куди-небудь вийшла. У парк хоч. Он у Гідропарку зараз виставку якусь роблять.
— Навіщо мені виставка.
Ліда не наполягала. Знала — така Оксана людина, її не потягнеш силою нікуди, поки сама не захоче.
А захотіти вона не могла ще довго. Ночами лежала і слухала, як цокає годинник на стіні — той самий, що Григорій купив у Хмельницькому, коли їздив у відрядження, привіз як сюрприз, сказав: «Щоб час у нас правильно йшов». Тепер цей годинник здавався їй знущанням: час ішов, а вона стояла на місці.
Були дні, коли біль накривав так, що вона просто сідала на підлогу в коридорі й сиділа, обхопивши коліна, поки не заклякали ноги. Були дні, коли вона могла піти на роботу — вона ще працювала бухгалтером у невеликій фірмі, — сидіти там весь день, розмовляти з колегами про накладні і податки, і всередині при цьому було порожньо, наче хтось вийняв стрижень.
Одного разу, десь через півроку, вона зловила себе на тому, що сміється — по телефону з Мариною, над якимось безглуздим випадком з онуком, який намалював на шпалерах цілу картину фломастером. Сміялась і одразу ж злякалась цього сміху, ніби зрадила Григорія. Поклала слухавку і довго сиділа, дивлячись у стіну, вважаючи це зрадою.
Про це вона розказала психологині, до якої почала ходити з подачі Ліди — та десь дізналась про безкоштовні консультації для тих, хто втратив рідних, при церкві на Лісовому масиві.
— Це нормально, — сказала психологиня, молода жінка на ім'я Юлія. — Сміх — не зрада пам'яті. Це ознака того, що ви ще живі.
— А чому мені так соромно?
— Бо ви думаєте, що горе має бути постійним, аби довести любов. Але любов не вимірюється тим, скільки ви страждаєте.
Оксана ходила до Юлії три місяці, раз на два тижні. Розказувала про сни, в яких Григорій приходив і сідав за стіл, ніби нічого не сталося, і вона наливала йому чай, а потім прокидалась з мокрою від сліз подушкою. Розказувала про те, як важко було першого разу піти в магазин і не купити його улюблений сир, бо нема кому його їсти.
Минуло тринадцять місяців. У жовтні Тарас нарешті приїхав — не на свято, просто так, сказав, що скучив. Приїхав з дівчиною, Настею, тихою дівчиною з Тернополя, яка привезла з собою домашнє варення з абрикос.
Сиділи за тим самим столом, де рік тому Оксана третій раз перечитувала його повідомлення. Тарас довго крутив у руках чашку, а тоді сказав:
— Мам, я знаю, що мене не було поруч. Прости.
— Не треба вибачатись, — відповіла вона. — Ти живеш своє життя.
— Ні, треба. Я боявся приїжджати. Боявся побачити, як тобі погано, і не знати, що з цим робити.
Оксана подивилась на нього — дорослого чоловіка тридцяти чотирьох років, який і досі говорив, як хлопчик, що боїться зробити щось не так.
— А мені було погано, — сказала вона просто. — Дуже довго. І досі буває. Але я вчуся з цим жити.
Наступного дня вона зробила те, чого не робила весь рік: відкрила шафу з речами Григорія. Дістала його костюми, сорочки, зимову куртку, яку він так і не встиг зносити нову — купив за три тисячі гривень восени, а помер узимку. Складала все в пакети, руки тремтіли, коли брала його светр — той самий, у якому він фотографувався на дачі під Бородянкою за два роки до смерті.
Частину віддала в церкву на Лісовому — там приймали одяг для переселенців. Годинник з Хмельницького залишила собі, повісила на тому ж місці. Обручку Григорія, яку зняла з нього в лікарні і тримала весь рік у шухляді, замотану в носову хустинку, віднесла до ювеліра і замовила з неї маленький кулон — не для того, щоб забути, а щоб носити при собі, а не ховати в темряві шухляди.
Оформила також папери на квартиру — раніше все відкладала, боялась цього походу до нотаріуса, наче оформлення спадщини остаточно поставить крапку. Тепер пішла, взяла з собою свідоцтво про смерть і паспорт, підписала все за сорок хвилин. Нотаріуса звали Ірина Костянтинівна, вона працювала на Лісовому масиві вже років п'ятнадцять і бачила таких удів сотні. Не сказала жодного зайвого слова співчуття — просто виконала свою роботу, і Оксані це чомусь було легше, ніж якби хтось знову охав над її горем.
Вийшовши з контори, вона подзвонила Ліді.
— Зайди ввечері, — сказала. — Деруни зроблю. Нарешті сама.
— Господи, нарешті, — засміялась Ліда. — А то я вже думала, доведеться тебе на аркані тягнути.
Увечері, коли Ліда сиділа на кухні і їла деруни, а годинник з Хмельницького цокав так само рівно, як цокав тринадцять місяців тому, Оксана дістала з шухляди папку з документами на квартиру — свою, вже тільки свою — і поклала її на верхню полицю шафи, поруч із коробкою, де лежав кулон з обручкою чоловіка.
— Оце і все, — сказала вона тихо, більше собі, ніж Ліді.
— Що все?
— Тепер я знаю, що з цим болем робити. Не позбуватись. Просто жити далі, а він хай буде поруч, як цей годинник. Цокає — і не заважає.
