Хатинка в Броварах, яку не забула Юна
Мар'яна Дзюба замкнула гараж, коли побачила її — на ґанку старого будинку сиділа руда лайка, наче чекала цілу вічність. Була субота, кінець серпня, надворі вже пахло яблуками-падалицями з сусіднього саду. Мар'яна з чоловіком купили цей будинок на вулиці Соборній у Броварах два роки тому — просту одноповерхову хату з зеленим парканом, які тут стоять рядами ще з дев'яностих. Попередні господарі з'їхали задовго до них, кудись у Чернігів, здається. Ніякої собаки в них не було. Принаймні Мар'яна такого не пам'ятала.
Пес не гарчав, не гавкав. Сидів на верхній сходинці, там, де торохтіла розхитана дошка — саме та, яку Мар'яна досі не зібралася прибити цвяхом. Наче знав, куди наступати.
— Іди сюди, — покликала вона, простягнувши руку.
Собака підвівся, підійшов, тицьнувся носом у долоню. Шерсть зваляна, на лапах подряпини, з боку — реп'яхи. Виглядав так, ніби йшов довго. Дуже довго.
Чоловік Мар'яни, Тарас, повернувся з роботи через годину і застав дружину на кухні з мискою води й шматком варена, який вона віддала гостю без жодних роздумів.
— Чия це? — спитав він, скидаючи куртку.
— Не знаю. Прийшла сама. Сіла на ґанку і чекала.
Вони обдзвонили сусідів, повісили оголошення в спільноті будинку в месенджері — нуль відповідей. Ніхто такого пса на вулиці не бачив ні разу. Тарас запропонував відвезти її до ветеринарної клініки на розі, перевірити на чіп — про всяк випадок, раптом загубилася десь поруч.
У клініці собаку звали Юна. Виявилось — вона з Ковеля, це майже дев'яносто кілометрів звідси, якщо їхати через Ковельське шосе й об'їзну. Більше години дороги машиною. А Юна, судячи з усього, дісталася пішки.
Ветеринарка, жінка років п'ятдесяти з окулярами на ланцюжку, довго дивилася на екран сканера.
— Такого я не пригадую років за десять роботи, — сказала вона, не піднімаючи очей від апарата. — Чіп зареєстрований на цю саму адресу — вулиця Соборна, ваш будинок. Родина з'явилась у базі в 2018-му, як власники цієї хати. А рік тому виїхали звідси в Ковель.
Тарас перепитав:
— Тобто вона жила в нашому будинку? До нас?
— Судячи з чіпа — так. Це вони і є попередні господарі.
Мар'яна замовкла. Вона дивилася на Юну, яка лежала на кахляній підлозі клініки, поклавши морду на лапи, і чомусь пригадала розхитану дошку на ґанку. Ту саму, куди пес ступив так упевнено, ніби ходив цим шляхом тисячу разів.
Родину Юни знайшли швидко — за номером, прив'язаним до чіпа, ще діяв. Слухавку взяла жінка, назвалася Оксаною. Голос затремтів, коли їй сказали, де знайшли собаку.
— Юна зникла два тижні тому. Ми зараз живемо у Ковелі, переїхали туди рік тому… Ми обклеїли оголошеннями весь район, писали у групи, їздили по лісосмугах — і нічого. Думали, вкрали або… — вона не договорила.
— Вона зараз у клініці в Броварах, — сказала Мар'яна. — Ціла, налякана, але ціла.
На тому кінці дроту хтось голосно ахнув — мабуть, чоловік Оксани, Богдан, стояв поруч.
Вони приїхали наступного ранку, о восьмій, ще до відкриття клініки, чекали під дверима. Мар'яна з Тарасом приїхали теж — хотіли побачити, чим все скінчиться.
Коли двері відчинилися і Юну вивели на повідку, вона на мить зупинилася посеред холу, водячи носом, розгублена — так наче не впізнавала нікого з присутніх. Мар'яна навіть подумала: може, чіп щось наплутав, може це не та собака.
А тоді Юна побачила Оксану.
Те, що сталося далі, тривало секунд зо три. Пес рвонув з місця так різко, що повідок мало не вислизнув з рук ветеринарки, — і кинувся просто в ноги жінці, скавучачи, крутячись, тикаючись мордою їй у долоні, у коліна, у поли пальта. Оксана впала навколішки прямо на кахлі, обійняла собаку за шию й затрусилася плечима. Богдан присів поруч, гладив Юну по спині, повторюючи щось на кшталт "ти вдома, ти вдома".
Мар'яна стояла осторонь, тримаючи Тараса за рукав, і дивилася на цю сцену з відчуттям, ніби підглядає щось надто особисте.
— Дев'яносто кілометрів, — тихо сказав Тарас. — Через рік розлуки. Пішки.
Ніхто так і не зміг пояснити, як саме Юна знайшла дорогу назад — до будинку на Соборній, звідки родина забрала її ще цуценям, а вона, вже доросла, повернулася сама.
Оксана того ж дня оформила нову бирку з актуальним номером — просту металеву пластинку, яку одразу пристебнула до старого нашийника Юни, тут-таки, не відходячи від стійки реєстратури. Заплатила за прийом і за додаткове обстеження — дорога явно далася собаці нелегко, лапи потребували обробки. Разом набігло щось із вісімсот гривень, вона розрахувалася карткою, не рахуючи.
Мар'яна лишила Оксані свій номер телефону — на випадок, "якщо колись захочете просто написати, як вона там". Вони обмінялися ще кількома фразами біля виходу, Юна вже сиділа в машині, виглядаючи у вікно так спокійно, ніби нічого й не було.
Того вечора Мар'яна прибила нарешті ту розхитану дошку на ґанку. Взяла молоток із гаражної полиці, два цвяхи, і забила їх акуратно, по черзі, поки Тарас тримав ліхтарик — сонце вже сідало за дахи сусідніх будинків. Дошка перестала торохтіти назавжди.
