Дружина попросила завезти два мішки корму дорогою з роботи — просто занести, потиснути руки волонтерам і їхати додому, де на плиті вже булькав борщ. Двигун навіть не заглушив. І тут почув той звук.
Не гавкіт, не скавуління на всю глотку — щось глухе, коротке, ніби собака давно перестав вірити, що на цей звук хтось відгукнеться. Пішов на нього повз ряди вольєрів, повз собак, які кидалися на ґрати й благали очима. У найдальшому кутку сиділи двоє.
Він — здоровенний, з посивілою мордою, лапи набрякли від старості. Вона — маленька, одне око вже затягнуте плівкою, тулиться до його боку щільно, ніби боїться, що він розчиниться в повітрі, якщо відпустити хоч на сантиметр. Сиділи, притулившись одне до одного — двоє старих, про яких світ забув.
Волонтерка, дівчина років двадцяти двох у заляпаній кормом куртці, сказала, що привезли їх зранку. Господар потрапив у будинок для літніх людей на Замарстинівській, а діти вирішили, що тримати двох старих собак їм ні до чого. Максу — чотирнадцять, Дусі — тринадцять. Разом прожили більше десяти років.
Дуся спробувала встати. Задні лапи роз'їхалися, вона осіла на бетон. Макс підвівся першим і підставив їй бік — обережно, як людина підставляє плече, коли інший спіткнувся. Вона притулилась до нього так само, як робила це, мабуть, тисячі разів до того.
Щось у мені тоді просто тріснуло навпіл.
Вийшов на вулицю, набрав Олену.
— Здається, наше спокійне життя закінчилося, — сказав я замість привіт.
— Скільки їх? — тільки й спитала вона.
— Двоє.
Пауза. Потім видих у слухавку.
— Ну звісно, двоє. Інакше ж не буває.
Озирнувся крізь скло вольєра — Дуся заховала морду під щелепу Макса.
— Вони дуже старі, Олено.
— І що з того?
— Та нічого. Просто… вони лишились самі.
У слухавці на секунду стало зовсім тихо. А тоді прийшло смс: «Забирай обох додому».
Тепер вони — Гриць і Мурка. Так їх назвала наша донька, посміялася, що це найукраїнськіші клички з можливих. Гриць рухається повільно, завжди чекає Мурку біля порогу, не заходить у двері без неї. Мурка бачить погано, майже нічого, але впізнає звук його нашийника і йде за цим брязкотом хоч на край квартири. Вночі вона спить, заритись носом у його шерсть, а він і досі її стереже — так само, як стеріг усе життя, яке ми не бачили.
Тижнів за три відкрив багажник — а там ті самі два мішки корму, які так і не доніс до притулку. Забув геть.
Заніс їх нарешті додому, де в коридорі, притулившись боком до стіни, уже чекав на вечерю Гриць — з Муркою, як завжди, під боком.
