Галя вирішила заїхати на дачу прибрати, поки чоловік був „у відрядженні“. Але там на неї чекав сюрприз, після якого старе життя вже не повернулося.
Вона давно збиралася вибратися за місто. Дача під лісом стояла зачинена майже всю зиму, у кімнатах напевно пахло сирістю, на підвіконнях лежав пил, а веранда була вкрита сосновими голками. Діти гостювали в її мами в Черкасах, на роботі вдалося взяти кілька вихідних, а Сергій уже третій день нібито був у відрядженні в Одесі.
Галя вирішила: саме час.
У велику дорожню сумку поклала мийні засоби, ганчірки, рукавички, улюблений чай із чебрецем і книжку, яку давно хотіла дочитати. Вона навіть уявила вечір: відчинені вікна, тиша, чашка гарячого чаю на веранді й сосновий ліс за парканом.
Дорога зайняла трохи більше двох годин. Коли її стара „Кіа“ звернула на знайому ґрунтову дорогу, сонце вже хилилося до заходу. Дачний кооператив зустрів її тишею. Сусідів майже не було, тільки десь далеко гавкнув собака, а в повітрі пахло хвоєю й сухою травою.
Галя усміхнулася.
Саме про такий спокій вона й мріяла.
Але біля свого паркану завмерла.
Хвіртка була прочинена.
Поруч стояв сріблястий кросовер Сергія.
Серце неприємно стиснулося.
„Може, повернувся раніше?“ — промайнуло в голові.
Та внутрішній голос одразу відповів: Сергій ніколи не приїжджав несподівано. Він завжди попереджав. Завжди писав коротко: „Буду завтра“, „Затримуюсь“, „Не чекай“.
А тепер його машина стояла біля дачі, хоча сам він мав бути біля моря на „важливих переговорах“.
Галя обережно зайшла на подвір’я. Біля дверей побачила жіночі туфлі. Світлі, дорогі, зовсім не для дачного пилу. З прочиненого вікна тягнуло запахом свіжої кави, вина й солодких парфумів. Не її.
Потім вона почула сміх.
Жіночий.
Легкий, дзвінкий, упевнений.
— Сергію, ти неможливий, — сказала незнайомка.
Галя стала в коридорі. На кілька секунд ноги ніби приросли до підлоги. Вона чула, як у грудях глухо стукає серце. Потім зробила крок і зазирнула в кімнату.
Сергій сидів на дивані у своїй улюбленій сорочці в клітинку — тій самій, яку вона подарувала йому на Новий рік. Поруч сиділа молода жінка років тридцяти. Темне волосся лежало рівними хвилями, макіяж був бездоганний, светр виглядав дорогим і м’яким.
На журнальному столику стояли відкрита пляшка вина, два келихи й тарілка з фруктами.
Вони не цілувалися.
Не обіймалися.
Але Сергій тримав її за руку.
І цього було достатньо, щоб усе всередині Галі обірвалося.
Вона голосно кашлянула.
Сергій різко озирнувся. Обличчя спочатку зблідло, потім вкрилося червоними плямами.
— Галю… — видихнув він. — Ти… Що ти тут робиш?
Вона подивилася на нього. Потім на жінку. Потім на келихи.
— Прибирати приїхала, — сказала спокійно. — А ти, бачу, відрядження на нашому дивані проводиш?
Жінка швидко висмикнула руку.
— Я, мабуть, піду…
— Ні, зачекайте, — сказала Галя. — Раз уже ви п’єте вино в моєму домі, давайте хоча б познайомимося.
Сергій підскочив.
— Не влаштовуй сцен.
Оце „не влаштовуй сцен“ ударило сильніше за все. Не „пробач“. Не „я винен“. А так, ніби проблемою була вона, яка з’явилася невчасно.
— Сцен? — перепитала Галя. — Ти збрехав, що в Одесі. Привіз жінку на дачу, яку ми будували для сімейних вихідних. Відкрив вино. Тримаєш її за руку. А сцена — це я?
Жінка встала. Її впевненість помітно зникла.
— Він казав, що ви майже розлучені.
Галя повільно перевела погляд на Сергія.
— Майже розлучені? Цікаво. Вчора ввечері ти питав, чи я записала Марка до стоматолога, і поставив сердечко під фото Оленки. Дуже сучасне „майже розлучення“.
— Іро, не слухай її, — різко сказав Сергій.
Іра.
У неї було ім’я.
Галя підійшла до столика, взяла один келих і вилила вино в раковину. Потім другий. Рухи були спокійні, навіть акуратні.
— Ця дача оформлена на мене, — сказала вона. — Її залишив мені тато. Тут кожна дошка прибита моїми руками й руками моєї мами. Ти тут не господар сьогодні, Сергію. Ти гість, який забув, що його можуть попросити вийти.
Сергій зціпив зуби.
— Галю, давай поговоримо без істерики.
— Я дуже спокійна. І саме це тебе лякає.
Іра взяла сумку.
— Вибачте. Я справді думала, що у вас усе закінчено.
— У нас тепер точно закінчено, — відповіла Галя. — Але не завдяки вам. Завдяки йому.
Жінка вийшла.
Сергій залишився посеред кімнати.
— Ти все неправильно зрозуміла.
Галя ледь усміхнулася.
— Я зрозуміла рівно стільки, скільки побачила. Інше вже неважливо.
Він почав говорити. Що це „несерйозно“. Що в них із Галею давно немає близькості. Що вона вся в дітях, роботі й побуті. Що він „теж людина“. Що чоловікові потрібне тепло.
Галя слухала й відчувала, як із кожною його фразою болить, але водночас щось у ній стає твердішим.
— Я теж людина, Сергію, — сказала вона. — Але чомусь не привозила чужих чоловіків у наш дім, коли мені було самотньо.
Вона дістала телефон.
— Кому дзвониш?
— Брату.
— Навіщо?
— Щоб приїхав. Я не хочу залишатися наодинці з чоловіком, який зрадив, а потім пояснює, що винна я.
Сергій нервово засміявся.
— Ти перебільшуєш.
— Ні. Я багато років применшувала.
Поки брат їхав, Галя відчинила всі вікна. Запах парфумів виходив повільно. Вона прибрала фрукти, вимила келихи, поставила чайник. Не для Сергія. Для себе.
Коли брат зайшов на подвір’я, Сергій одразу змінив тон.
— Це наша сімейна справа.
— Тоді навіщо ти привів у неї сторонню жінку? — спитав брат.
Сергій поїхав до темряви.
Галя залишилася на дачі. Ніч була довгою. Книжку вона не відкрила. Сиділа за кухонним столом і писала список: юрист, документи, ключі, розмова з дітьми, гроші, квартира, школа, речі.
На ранок подзвонила Сергію.
— Завтра я повернуся в місто. Не миритися. Забрати документи й поговорити про розлучення. Дітям скажемо спокійно, без бруду. Але якщо ти спробуєш зробити мене винною, я скажу правду.
— Галю, не руйнуй сім’ю.
— Сім’ю руйнує не той, хто знайшов брехню. А той, хто приніс її у дім.
Наступні тижні були важкими. Діти плакали. Свекруха дзвонила й казала, що „мудра жінка має вміти пробачати“. Сергій то просив, то злився, то стояв під під’їздом із квітами. Галя іноді плакала так, що не могла дихати. Але не поверталася.
Найважче було знову приїхати на дачу з дітьми. Вона боялася, що все там нагадуватиме той вечір. Але діти вибігли до старої гойдалки, знайшли в траві м’яч, почали сперечатися, хто перший спатиме біля вікна. І раптом Галя зрозуміла: Сергій зрадив її тут, але це не означає, що він має забрати це місце.
Вона змінила замки. Викинула плед із дивана. Повісила нові фіранки. Посадила біля хвіртки лаванду. На веранді поставила ліхтарики, які давно хотіла, а Сергій завжди казав: „Навіщо ця дурня?“
Одного літнього вечора вона сиділа там із чашкою чаю. Діти спали нагорі. Ліс шумів за парканом. Телефон засвітився.
Сергій.
Вона не відповіла.
Не з помсти. З тиші.
Вона приїхала на дачу прибрати пил, вимити вікна й провітрити кімнати.
А довелося провітрити власне життя.
І виявилося, що коли відчиняєш вікна після довгої брехні, спершу боляче дихати.
Зате потім повітря нарешті стає твоїм.