Ганну Соломчук у Тернополі знали як реставраторку, якій довіряли навіть найбезнадійніші об'єкти. У свої двадцять сім вона вже вела власну ділянку в обласній майстерні пам'яткоохоронних робіт, її запрошували на семінари до Львова й Кам'янця-Подільського, і за запахом вапняного розчину вона могла визначити не тільки століття й школу, а й, здається, настрій майстра, який цей розчин колись замішував. Коли висока жінка з важким вузлом русявого волосся, вимазана охрою та золотавим пилом, ішла хиткими риштуваннями під банею, а потім сміялася чомусь своєму внизу за термосом чаю — перехожі зупинялися, а екскурсоводи забували завчений текст.
Характер у Ганни був такий самий світлий, як і зовнішність: вона вміла слухати, і колеги це цінували більше за будь-яку премію.
Чоловіком Ганни був Тарас Кульчицький, старший економіст планового відділу на заводі залізобетонних виробів. Одружилися рано, на четвертому курсі інституту, коли Ганна ще й соту частку не розуміла про себе того, що зрозуміла згодом. Тарас натомість уже тоді все про всіх знав напевно і поспішав цим знанням ділитися — щедро, наче заразною хворобою. Людина він був ґрунтовна, прискіплива, влаштована всередині, як картотека: на кожен випадок життя — своя шухлядка з ярликом. І горе тому, хто пропонував ідею, яка в цю картотеку не влазила.
Ранковий ритуал у їхній квартирі на вулиці Микулинецькій був відпрацьований до секунди й нагадував поганий театральний етюд.
— Я нормально виглядаю? — Ганна крутнулася перед дзеркалом у передпокої, поправляючи комір робочої куртки з емблемою майстерні.
Тарас, не піднімаючи очей від газети, поворушив губами й видав рівним, менторським тоном:
— Ганнусю, ти не Мадонна з фрески. Чого крутишся, як на оглядинах? Зійде для села. На трієчку з плюсом, і заспокойся вже.
І поки Ганна застібала чоботи, додав, перегортаючи сторінку й голосно сьорбаючи чай:
— Солі в яєчню мало поклала. Ти останнім часом взагалі готуєш абияк. Про свою штукатурку думаєш більше, ніж про дім, про мене з сином. А дім — це основа. Без основи все розвалиться, ти як фахівець мала б розуміти.
Вона розуміла. Тільки чомусь у ту мить згадувала зупинку маршрутки біля ринку, де стояли жінки з домашнім сиром, і одна, кругловида, у пуховій хустці, тиждень тому кинула їй услід добродушним шепотом: «Дивіться, дівчата, яка царівна пішла. Бувають же такі, що очей не відвести». Ганну тоді аж пересмикнуло від невідповідності, і вона прискорила крок, наче боялася, що Тарас якимось дивом почує цю репліку й негайно спростує, розкладе на складові, мов бракований кошторис.
Увечері бувало не краще. Одного разу Ганна розстелила на кухонному столі кальку з прорисовкою лику святого з вівтарної частини церкви, знайденого під сімома шарами пізнього запису, і покликала чоловіка:
— Тарасе, глянь, яка лінія, який нахил голови! Це сімнадцяте століття, галицька школа, але відчувається вплив столичних іконописців! Ми мало не втратили це — думали, втрата, а виявилось, закрито охрою пізніше. Це майже детектив!
Тарас підійшов, тримаючи в руці бутерброд із салямі, схилився над столом так, що крихти посипалися на кальку, уважно роздивився малюнок і виніс вердикт:
— Борода в нього крива. І одне око вище за друге. Косоокий святий, їй-богу. І на це ти витрачаєш найкращі роки? Дитячий лепет. Пилюка, бруд, ця твоя вапняна хімія. А зарплата яка? Я на заводі квартальну премію отримую — от це реальний внесок, відчутний. А твої бородаті покійники нікому, крім таких самих схиблених, не потрібні. Краще б у школу пішла, дітей геометрії вчити. І ближче до дому, і користь очевидна.
Сказано це було тим самим тоном, яким Тарас коментував недовиконання плану з випуску плит перекриття. Спокійно, з відтінком стомленої нудьги. І Ганна раптом упіймала себе на думці, що дивиться на чоловіка як на чужу людину, яка зайшла погрітися на її кухню, а поводиться як господар. Але думка ця промайнула, наче протяг з кватирки, і звично розчинилась у формулі «ну, не ідеальний, зате не п'є і не б'є, і на тому спасибі».
На нечисленні посиденьки з колегами-реставраторами Тарас ходив із виглядом дипломата, засланого в дике плем'я. Сидів у кутку, їв мовчки й багато, а вдома розбирав гостей із дріб'язковою прискіпливістю патологоанатома.
— Твій Семенюк, який дві години розповідав про левкас, коли він взагалі мився востаннє? За версту тхне розчинником. І краватка з оленями — це ганьба. Ти в цьому курнику найнормальніша, але теж набираєшся всякої пилюки. Вони невдахи, Ганно, зрозумій. Ховаються в минулому, бо в теперішньому їм ловити нема чого. А я тобі правду кажу, бо люблю й бережу.
Беріг він її від усього. Від подруг, які «заздрісниці й дурепи, чекають, поки ти оступишся». Від відряджень, які «нащо, там і без тебе розберуться, ти краще борщ звари нормальний». Від яскравого одягу: «Куди вирядилась, як на танці в парк? Солідна жінка, чоловік, сім'я, а спідниця вище коліна». Від неї самої — найголовнішої загрози, на думку Тараса.
І найстрашніше — це діяло. Повільно, як вода точить камінь, непомітно, як цвіль з'їдає фреску у вологому підклеті. Ганна почала погоджуватись. Може, і справді вона на трієчку? Може, її хвалять просто з ввічливості? Може, кинути реставрацію, влаштуватися оформлювачем стіннівок у клуб і жити, як усі нормальні люди, без пилюки, без висоти, без цього щемкого захвату, коли з-під шпателя проступає справжній колір сімнадцятого століття?
У цей засмоктувальний вир і увірвалося те, що Тарас потім назве «італійським цирком», а начальник Ганниної майстерні — «безпрецедентною можливістю для української реставраційної школи».
До області приїхала делегація з Болоньї — цікавилась досвідом роботи з кладкою й штукатурним шаром в умовах вібрації. Супроводжувати італійців доручили Ганні, бо вона єдина в майстерні читала італійські методички зі словником і мала досвід висотних робіт на аварійних банях.
Старшим у делегації був літній синьйор із прізвищем, схожим на назву оперної арії — Батталья. Йому було під сімдесят, він носив кумедні окуляри в тонкій золотій оправі, пив виключно еспресо з термоса власної конструкції і говорив російською з жахливим акцентом, зате з граматичною точністю, від чого його мова нагадувала старовинний перекладний фоліант. Наприкінці тижня, сидячи на лавці біля трапезної і відмахуючись від настирливих серпневих ос, він сказав фразу, яка все перевернула.
— Синьйоро Ганно, — він зняв окуляри й протер їх хустинкою, — у нас в Болоньї є складний проєкт. Капела Сан-Джованні в Монтероссо, фрески чотирнадцятого століття, майже загинули під час зсуву. Ми збираємо міжнародну групу реставраторів на чотири місяці. Хочу запросити вас. Ваше око, ваші руки — рідкісний дар. Ви відчуваєте розчин, як живий організм. Платитимемо добре. Досвід безцінний. Житло дамо. Приїжджайте.
Ганна повернулася додому, не чуючи під собою ніг. Не від радості — від жаху перед майбутньою розмовою. Тарас сидів у кріслі перед телевізором і хрумтів сухариками.
— Ну що, провела своїх макаронників? — не обертаючись, спитав він. — Сподіваюсь, не вкрали в нас ніяких секретів? З них станеться, народ південний, хитрий.
— Тарасе, — Ганна присіла на краєчок стільця, стискаючи ремінець сумки, — мене запрошують до Італії. На чотири місяці. На реставрацію. Групу збирають з усієї Європи. Це така честь, ти навіть не уявляєш…
— Куди запрошують? — Тарас вимкнув телевізор і розвернувся всім тілом, і обличчя його набуло виразу гидливого подиву, як буває в людини, що знайшла в тарілці сторонній предмет. — До Італії? Тебе? Господи, Ганно, ти себе взагалі чуєш? Ти розумієш, навіщо мужики кличуть молодих жінок у закордонні відрядження?
— Синьйору Батталья шістдесят дев'ять років, Тарасе. І там будуть фахівці з п'яти країн…
— Шістдесят дев'ять, сімдесят, хоч сто! Він італієць — цим усе сказано! Ти думаєш, твої криві святі їм цікаві? Та їм начхати на твої фрески! На заході таких, як ти, знаєш куди кличуть? Не в капелу, а зовсім в інші заклади!
Ганна зблідла так, що проступили ластовиння на переніссі, а Тарас, розпалившись, ходив по кімнаті, розмахуючи рукою з недоїденим сухариком:
— Ти хто? Лікар? Інженер? Вчена зі світовим ім'ям? Ти штукатур, Ганно! Робітниця з пензликом! Гаразд, у нас тебе хвалять, бо кадрів немає, будь-який криворукий ентузіаст на вагу золота! А там конкуренція, фахівці! І раптом ти! Із обласної майстерні! Сама не відчуваєш підступу? Тебе там використають, зрозуміла? У прямому сенсі! А потім викинуть, ще й квитка назад не оплатять.
— Тарасе, годі. Це моя робота, розумієш? Моя професія, моє життя.
— Життя в тебе тут, Ганнусю! Тут чоловік, син, дім, твої обов'язки! А там — розпуста, чужа країна, і ти сама, без нагляду. І хто нам готуватиме? Хто сорочки прасуватиме? Мати твоя? У неї ж радикуліт, забула? Ти взагалі про когось, крім себе, думаєш? Егоїстка й кар'єристка! Ні, ні й ні! Забудь! Навіть чути не хочу!
Він жбурнув недоїдений сухарик, пішов у спальню і грюкнув дверима, відрізаючи будь-яку подальшу розмову. А Ганна лишилась сидіти сама в кухні. У голові немов луснула струна, натягнута шість років — та сама, на якій Тарас грав свою тужливу мелодію про «трієчку» й «не висовуйся».
Наступного дня вона поїхала не на роботу, а до матері в Чортків — під приводом, що треба привезти банки з огірками на зиму. Мати, Одарка Гнатівна, колишня вчителька хімії, слухала мовчки, вирізаючи хвостики у квасолі на ганку, а потім сказала лише одне: «Ганю, ти в мене за все своє життя жодного разу не спитала дозволу на те, щоб дихати. А тут питаєш дозволу їхати туди, куди тебе кличуть як фахівця. Щось тут не так, доню, і не з Італією».
Синьйор Батталья чекав відповіді два тижні. Ганна написала листа сама, від руки, італійською зі словником, ночами, поки Тарас спав, — і відправила факсом з обласного центру зв'язку, наступного дня після того, як позичила в подруги-реставраторки Оксани три тисячі гривень на квиток до Львова, звідки йшов автобус на Болонью через Відень.
Тарасу вона сказала за три дні до від'їзду, коли валіза вже стояла в коридорі. Сказала спокійно, без крику, дивлячись йому просто в очі, а не в підлогу, як звикла:
— Я їду. Квиток куплений, віза відкрита, контракт підписаний. Це не обговорюється, Тарасе. Я повернуся за чотири місяці, живою і при своїй професії. А тепер сідай, бо є ще одна розмова.
Вона дістала з теки, яку тримала під пахвою — тонкої, картонної, з написом «Особові справи» — договір купівлі-продажу гаражного боксу на Текстильній, того самого, який вони з Тарасом п'ять років тому оформили на його ім'я, хоча гроші на нього — сорок вісім тисяч гривень — дала Ганнина бабуся Килина, продавши хату в селі Раштівці. Тарас усі ці роки здавав гараж в оренду сусідському перекупнику під склад запчастин і брав із того по тисячі двісті гривень щомісяця, які клав виключно на власну ощадну книжку, жодного разу не пояснивши куди йдуть ці гроші.
— Тарасе, — сказала Ганна, розкладаючи на столі папери поряд із тим самим договором купівлі-продажу гаража, — я вже була в нотаріуса на Руській, тітка Килина ще жива, і вона підписала дарчу на мене одразу, як тільки дізналась, чиїм коштом куплено той бокс. Ти зможеш там і надалі здавати гараж в оренду — але вже мені щомісяця, за домовленою ціною, або звільниш приміщення до кінця місяця. Вибирай сам.
Тарас відкрив рота, закрив, потім знову відкрив — і на цей раз звідти не вилетіло жодної тиради про троєчки й курники. Він побачив підпис нотаріуса, дату — учорашню — і мовчки сів на стілець, який рипнув під ним особливо голосно в цій тиші.
Через чотири місяці Ганна повернулася з Монтероссо — засмагла, з новим сертифікатом міжнародного реставратора, з листом рекомендації від синьйора Батталья і з контрактом на наступний сезон у Флоренції. Гараж на Текстильній до того часу вже здавав орендареві новий власник — сама Ганна, через того ж перекупника, який тепер щомісяця переказував гроші на її картку в «Ощадбанку». Тараса в квартирі на Микулинецькій вона застала за тим самим кріслом і тим самим телевізором. Він спробував було зауважити щось про «загранкомандировки» — але осікся на середині фрази, побачивши, як вона дістає з валізи не подарунки для нього, а італійський каталог реставраційних матеріалів і починає складати список того, що привезе наступного разу для власної майстерні — тієї, яку відкриє за рік на орендованих площах, оплачених саме тими грошима з гаража на Текстильній.
