Мене звати Олеся Гриценко, я нотаріус, і контору на вулиці Шота Руставелі в Запоріжжі веду вже чотирнадцятий рік. За вікном у вересні пахне мокрим асфальтом і смаженими каштанами — їх продає дядько Толя на розі, той самий, що й п'ятнадцять років тому. У приймальні працює телевізор без звуку, завжди на новинному каналі, і клієнти дивляться на біжучий рядок, поки чекають своєї черги.
В той вівторок о пів на дванадцяту прийшла жінка років шістдесяти п'яти, у синьому плащі не по сезону теплому. Назвалася Ганною Опанасівною. Сіла, поклала на стіл потерту течку і довго не відкривала.
— Мені треба закрити довіреність, — сказала вона нарешті. — На зятя. На Максима.
Я почала оформлювати папери, а вона розповідала — не мені, скоріше собі. Дочка Ганни Опанасівни, Ірина, вийшла заміж дев'ять років тому за хлопця з Мелітополя, Максима Ковальчука. Він приїхав у Запоріжжя без грошей, без житла, а Ганна Опанасівна пустила молодих до себе, у двокімнатну квартиру на Перемозі, де сама виростила дочку сама, без чоловіка. Тоді ж, "для зручності", оформила на зятя генеральну довіреність — на випадок, якщо треба буде щось із документами по квартирі, поки вона у відрядженнях їздила по області, працювала товарознавцем.
Дев'ять років він жив у її квартирі. І дев'ять років, каже, вона чула щодня одне й те саме: що вона заважає, що кухня мала, що онукові ніде гратися через її речі в коридорі. Ірина мовчала. А місяць тому Ганна Опанасівна випадково — через сусідку з реєстратури БТІ — дізналася, що Максим за тією довіреністю переоформив на себе гараж і кооперативний бокс, що дістався їй ще від батька, разом із "Москвичем", який давно продали, лишилась тільки будівля. Продав той бокс за сто десять тисяч гривень якомусь чоловікові з Хортицького району. Гроші забрав собі.
— Він мені так і сказав, — Ганна Опанасівна дивилась на течку, не на мене. — "Ви ж самі підписали". А я підписала, бо довіряла. Дев'ять років варила йому борщ, а він у той час гараж продавав.
Я мовчки готувала бланк відкликання довіреності. Це не складна процедура — заява, реєстр, кілька підписів. Складно було дивитися, як у жінки тремтять пальці, коли вона розписується.
— А Ірина що каже? — спитала я, хоч і не мала права втручатися.
— Ірина каже: мамо, не роби скандалу, у нас дитина. — Вона застебнула плащ, хоч у кабінеті було тепло. — А я їй кажу: доню, я не скандалу хочу. Я хочу спати спокійно в своїй квартирі.
Довіреність відкликали за двадцять хвилин. Потім Ганна Опанасівна дістала з тієї ж течки другу папку — договір купівлі-продажу гаража, копію, яку встигла зняти в БТІ. І попросила підготувати позовну заяву до суду — про визнання угоди недійсною, бо гараж вона ніколи не дозволяла продавати, довіреність була "для документів", а не для розпорядження майном на свій розсуд.
Через три тижні вона прийшла знову, вже з рішенням суду на руках — угоду визнали недійсною, покупця зобов'язали повернути бокс, а гроші стягнути з Максима. Але найголовніше вона зробила сама, без суду: у ЖЕКу переоформила особовий рахунок квартири на своє ім'я одноосібно, зняла з реєстрації прописку зятя — той, як виявилось, за ці роки так і не отримав постійної, тільки тимчасову. І віддала ключі від квартири назад собі — той запасний комплект, який колись дала Максиму "про всяк випадок", забрала й лишила собі один.
Коли вона виходила з контори того першого дня, я провела її до дверей — так завжди роблю з літніми клієнтами, хоч це і не обов'язок мій. На порозі вона зупинилась, подивилась на каштани дядька Толі і сказала — не мені, знову скоріше собі:
— Дев'ять років. І одна ощадна книжка на гараж, яку я тепер до кінця життя носитиму з собою, куди б не йшла.
Дістала з течки саме ту книжку — стареньку, з відірваним кутом — і поклала назад у сумку, глибше, під гаманець.
Максим, кажуть сусіди з Перемоги, приїжджав ще двічі забирати речі з коридору. Другого разу двері йому відчинила вже не теща, а дільничний — Ганна Опанасівна написала заяву про незаконне проникнення, коли той спробував зайти своїм старим ключем, який більше не підходив до нового замка. Постояв на сходовому майданчику хвилин десять, подзвонив у двері ще раз. Ніхто не відповів.
