Мені сорок три, і я живу в тому самому Житомирі, де народилася. У вересні заїхала до батьків просто так, дорогою з аптеки — купувала мамі капсули від тиску, а свої залишила в машині.
Двері відчинила ключем, який досі вішаю на в'язку поряд зі своїм. Мама аж сахнулась у передпокої, ніби я приїхала не з протилежного кінця міста, а звідкись із Польщі без попередження.
— Ой, Олю, якби ж знала, що ти заїдеш…
І одразу заметушилась — пригладила волосся долонею, смикнула комір светра. Ніби перед власною дочкою треба виглядати як на прийомі в нотаріуса.
З кухні вийшов батько. Ступав повільніше, ніж я пам'ятала — обережно, ніби перевіряв підлогу на міцність. Але посмішка лишилась та сама, широка, з тією ямочкою на щоці, яку я успадкувала.
Сіли на кухні. Говорили про грушу в саду, яка цього року не вродила, про сусідського кота, що завів звичку спати на їхньому підвіконні, про стару швейну машинку "Подольск", яку мама вже років десять обіцяє віддати в ремонт і все відкладає.
Батько підвівся налити собі чаю. На середині кухні сперся рукою об стіл — не впав, нічого страшного. Просто застиг на секунду, як людина, що звикла берегти кожен крок.
Я, мабуть, дивилась надто довго, бо мама перехопила мій погляд і швидко, з нервовою усмішкою, кинула:
— Та нічого, донько. Батько просто постарів, ото й усе.
Постарів, ото й усе. Людина, яка возила мене на тренування з волейболу через все місто на своєму старому "Москвичі". Яка не пропустила жодного випускного, жодного дня народження. Постаріла, поки я гнала кудись на роботу і думала, що встигну потім.
Поки мама розливала чай, я вгледіла в шафці над мийкою пачку таблеток із простроченим ще у квітні терміном — стояла собі поряд із новою, ніхто її не викинув. На плиті одна конфорка була підпалена й погашена, а поряд — суха каструля, ніби її поставили та й забули, для чого.
Проводжаючи мене до дверей, батько поклав руку на плече. Років двадцять тому ця рука була твердою опорою. Тепер вона була легка, майже невагома.
— Не забувай нас, доню. Приїжджай частіше. У нас дні тепер летять швидко.
Я сіла в машину і довго не заводила двигун. Просто сиділа й дивилась на під'їзд, де на сходинці стояли батькові старі кросівки — ті, в яких він раніше ходив зі мною на риболовлю, а тепер вони просто чекали біля дверей, бо він рідко виходив далі магазину.
Відтоді я дзвоню їм щодня, о восьмій ранку і о восьмій вечора, і якщо мама не бере слухавку одразу, серце в мене стрибає раніше, ніж вона встигає відповісти. Приїжджаю не тому, що треба щось привезти чи полагодити, а просто так. Слухаю батькові історії про завод, де він пропрацював тридцять два роки, і вже не поглядаю на годинник.
Але одного разу, десь через місяць після того вечора, мама зателефонувала о сьомій ранку — голос тремтів, батько не міг встати з ліжка, права нога не слухалась. Швидка везла нас у обласну лікарню сорок хвилин, і я всю дорогу тримала мамину руку, а вона дивилась у вікно й крутила в пальцях ґудзик на своєму пальті, поки той мало не відірвався.
Інсульт виявився легким — лікарі сказали, встигли вчасно. Батько пролежав у лікарні одинадцять днів. Коли його виписували, невролог відвела мене вбік і сказала прямо: без постійного контролю, без ходунків і без пандуса у під'їзді другого разу може не бути.
Я взяла відпустку за свій рахунок на два тижні. Знайшла майстра, який за три дні зробив пандус біля під'їзду — коштувало це шість тисяч двісті гривень, які я зняла зі своєї заощадженої на відпустку суми без жодного жалю. Купила ходунки в аптечному салоні на Київській, повісила в коридорі поручні.
А потім сіла з батьками за стіл і виклала на клейонку теку з документами — сімейний лікар, дільнична медсестра, графік прийому таблеток, номери швидкої й моєї сусідки з четвертого поверху, яка погодилась заглядати вдень, поки я на роботі.
— Це не тому, що я вважаю вас безпорадними, — сказала я мамі, коли та почала соромитись цієї коробки з ліками на видному місці. — Просто хай сусідка знає, коли тобі викликати швидку, а не дзвонить мені ввечері, коли я вже нічим не встигну зарадити. Хай буде записано, а не як тоді з таблетками у квітні.
Батько тепер ходить повільно, спираючись на ходунки, але ходить сам — до сусідньої лавки, до поштової скриньки. Учора я застала його там: стояв біля скриньки в тих самих старих кросівках, які я колись хотіла забрати собі, і совав у щілину квитанцію за газ.
— Сам розібрався, — сказав він, не обертаючись. — Не думай, що я тільки на лавці сидіти вмію.
