Мам, Оксана в мене з роботи телефонувала — каже, дід Гнатович кота у сумку запхав і на "Тавру" повіз!
Хвіртка у Гнатовича не зачиняється з травня — завіса відлетіла, коли він штовхнув її ліктем, бо в руках були відра з картоплею. Відтоді хвіртка теліпається туди-сюди, і вночі вітер грюкає нею, ніби хтось приходить і не наважується зайти.
Гнатович до всього звик. До того, що дружина Люба померла два роки тому, у лютому, коли ще сніг лежав. До того, що донька дзвонить із Варшави по суботах, і розмова триває рівно стільки, скільки коштує тарифний план — хвилин зо п'ять. До того, що город за хатою заріс кропивою по коліно, бо коліна вже не ті, а найняти когось прополоти — це визнати вголос, що сам не справляється.
Кіт з'явився наприкінці серпня. Рудий, з білою латкою на грудях і надірваним вухом — видно, побився з кимось узимку. Сів на ганку й почав дивитися на двері. Не нявчав, не терся об ноги. Просто сидів, як людина, що прийшла у справі й чекає своєї черги.
Гнатович вийшов, глянув на нього і сказав:
— Мені самому їсти нічого.
Кіт не пішов.
Дід повернувся в хату, дістав із холодильника шматок смаженого минтая, поклав на газету "Сільські вісті" й виніс на ганок. Кіт з'їв, облизався і знову сів на те саме місце.
— Ну й сиди, — сказав Гнатович.
До вересня кіт уже жив у хаті. Не тому, що дід покликав, а тому, що якогось ранку відчинив двері й побачив рудого на ковдрі в коридорі. Форточка на кухні не защібалася до кінця — от і весь секрет. Гнатович форточку так і не полагодив.
Сусідський хлопчина, Данилко, ходить повз двір Гнатовича щодня — школа за два квартали, і так найкоротше. Хвіртка з відірваною завісою стоїть якраз на його дорозі. Данилко завжди зазирає у двір — не з цікавості, а тому що за сараєм у діда росте стара абрикоса, і восени під нею падають дрібні, вже підв'ялені абрикоси, а Данилко все одно їх підбирає й гризе. Зараз абрикос немає — вересень, дерево вже голе. Але звичка дивитися лишилась.
У той четвер, коли він іде зі школи о пів на другу, він бачить, як Гнатович стоїть на ганку з полотняним мішком з-під цукру в руках. Мішок ворушиться. Данилко зупиняється біля хвіртки.
Щось усередині шкребеться, глухо, ніби нігтями по фанері. Гнатович хлопця не помічає — спускається сходинками, йде через двір до старого "москвича", що стоїть під грушею, весь у пилюці. Відчиняє задні двері, кладе мішок на сидіння й повертається до хати.
Данилко стоїть і не рухається. Серце гупає так, наче він щойно біг стометрівку, хоча стоїть на місці.
Він бачив цього кота на підвіконні. Той рудий, з білою латкою, іноді сидить і дивиться на вулицю. Данилко якось махнув йому рукою — кіт схилив голову набік, ніби не зрозумів жесту.
Мішок. Кіт у мішку. Данилко знає, що це означає — бабуся Ярина розповідала, як колись у їхньому селі кошенят топили в ставку, коли розводилось забагато, а годувати нікому. Розповідала спокійно, ніби про погоду говорила, а Данилко тоді до півночі не міг заснути — уявляв, як мішок занурюється у чорну воду.
Гнатович виходить знову, тепер із картонною коробкою з-під бананів. Ставить її на заднє сидіння поруч із мішком, сідає за кермо, заводить мотор. "Москвич" кашляє, чмихає сизим димом і виповзає з двору. Данилко притискається до паркана, щоб машина не зачепила його плечем. Дід проїжджає повз — і навіть голови не повертає.
Хлопчик мчить додому, портфель б'ється об спину. Мати, Оксана, на кухні саме заводить тісто на вареники — руки в борошні по лікті. Данилко влітає в передпокій у кросівках і з порога:
— Мам! Дід Гнатович кота в мішок запхав і на машині повіз!
Оксана стряхує тісто з пальців.
— Якого кота?
— Рудого, з білою плямою! Він у нього жив! Він його в мішок — і в багажник!
— Данилку, роззуйся, ти мені все на кухні…
— Мам, він його топити повіз! Або в поле десь викинув!
Оксана витирає руки об фартух. Дивиться на сина — куртка нарозхрист, портфель з'їхав на один бік, а губа тремтить. Не плаче, але вже майже.
— Сядь. Ми не знаємо, куди він поїхав. Може, до ветеринарки.
— До ветеринарки в мішку не возять! У переносці возять!
І тут Оксана не знаходить що відповісти — бо син правий. У переносці возять, не в мішку з-під цукру.
— Добре, — каже вона. — Я поговорю з Гнатовичем, як тільки він приїде.
— А як буде пізно?
— Данилку.
— Мам, а як буде вже пізно?
Оксана дивиться на годинник над плитою — за чверть третя. У дворі через паркан чути, як гавкає сусідський Рекс, а по радіо на підвіконні бубонить прогноз погоди на завтра — обіцяють похолодання й перший заморозок. Вона знімає фартух і каже:
— Взувайся. Підемо самі подивимось.
Вони виходять на вулицю — і саме в цю мить чути, як десь за поворотом чмихає й глухне двигун "москвича". Гнатович повертається. Тільки не з ветеринарки. Він приїхав із районного магазину будматеріалів — коробка з-під бананів виявляється повна цвяхів і завіс, тих самих, якими він нарешті збирався полагодити хвіртку.
А мішок — мішок він відносив сусідці через дорогу, бабі Килині, котра попросила підвезти її двох кошенят до односельчанки в Гоголів: та давно просила кошеня, бо в неї миші тіснину точать. Рудий, з білою плямою, залишився сидіти на підвіконні — злякано дивиться на метушню у дворі.
Оксана з Данилком стоять біля хвіртки, коли Гнатович вилазить із машини з коробкою в руках.
— Ви чого тут? — питає він, примружившись.
— Данилко сказав, ви кота в мішку кудись повезли, — каже Оксана, і сама чує, як недоречно це звучить уголос.
Гнатович дивиться на хлопця, потім на вікно, де сидить рудий кіт, і раптом розуміє.
— То я кошенят баби Килини віз, не свого. Мій он сидить, живий-здоровий.
Данилко почервонів по самі вуха, дивиться то на кота, то на діда, то на маму.
— Вибачте, — каже тихо.
Гнатович хмикає, ставить коробку на землю.
— Та нічого. Правильно, що прибіг. Якби справді хтось кота топити віз — добре, що є кому сказати.
Він відчиняє хвіртку — та, як завжди, ледь тримається на одній петлі — і дістає з коробки нову завісу.
— Допоможеш притримати? — питає він Данилка.
Хлопець киває і йде до нього через двір, а Оксана лишається стояти біля паркана, дивлячись, як дід із сусідським хлопчиком возяться з інструментом, і як рудий кіт нарешті вибирається через форточку на ганок — подивитися, що там за метушня.
Того вечора Гнатович заносить у хату миску з водою, ставить біля порога і вперше за два роки записує собі в блокнот: "Купити переноску — про всяк випадок".
