На зборах мешканців у під'їзді номер чотири вирішували, скидатися по тисячі двісті гривень на ремонт даху чи чекати весни. Голоси лунали через увесь хол, хтось пропонував найняти бригаду з Тернополя, дешевше вийде. І поки домовий голова Ігор Панасович розкладав кошториси на підвіконні, сусідка з другого поверху Ольга Митрофанівна дістала з пакета старий кухонний таймер і поклала його переді мною на батарею.
— Ось це знайшли біля її дверей, — сказала вона. — А ти був останнім, хто заходив.
Я стояв із папкою кошторисів у руках і секунд десять справді не розумів, про що йдеться. Таймер був механічний, пластик пожовк, збоку тріщина, стрілка застигла на нулі. Такі продавали ще в дев'яностих на Троєщинському ринку.
Мою маму, Валентину Іванівну, поховали в лютому, майже сім місяців тому. Відтоді під'їзд змінився — вона була тією жінкою, яка знала, кому занести борщ, а кому нагадати про ліки, і робила це, нікого не питаючи.
— Я цього не залишав, — сказав я.
Моя сестра Марина стояла біля поштових скриньок, схрестивши руки. Не подивилась у мій бік — і це вразило дужче за звинувачення.
— Годі, Тарасе, — кинула вона. — Хоч раз не грай жертву.
До третього питання порядку денного всі вже знали, чого від мене чекають. Визнання, що я був поганим сином, тиснув на матір через квартиру, залишив саму, а тепер вдаю скорботу. Правда була інша. Я їздив до неї щовечора після зміни на заводі, віз їй ліки з аптеки на розі, лагодив пульт від телевізора, слухав одну й ту саму історію про батька, який пішов з життя двадцять років тому, і не перебивав.
— Вона казала мені, що боїться тебе, — мовила Ольга Митрофанівна.
— Коли? — у мене пересохло в горлі.
— За кілька днів до кінця.
Марина одразу підхопила:
— Мені теж казала. Що ти хотів, аби вона щось підписала.
Тут я зрозумів: це вже не сусідська плітка, а підготовлений план. Подивився на таймер. Мама заводила його тільки на паску, щоразу перед Великоднем ставила на підвіконня й повторювала, що хто квапить тісто — той усе життя їсть черствий хліб. Але цей таймер не міг лежати біля дверей: я сам прибрав його в шафку над плитою минулого квітня.
— Хто знайшов? — спитав я.
— Я, — відповіла Ольга Митрофанівна.
— Коли саме?
— Наступного ранку.
— Дивно, — сказав я. — Бо камера на вході тоді ще працювала.
Марина смикнула головою. Ольга Митрофанівна теж. Ігор Панасович засовався на стільці.
— Записи так довго не зберігаються, — пробурмотів він.
— Не зберігаються, — погодився я. — А мама зберігала все.
Я відкрив папку. Там були не тільки кошториси на дах. Ще й копія записки, написаної маминим почерком — я знайшов її три дні тому, коли нарешті наважився розібрати останню шухляду в кухні на Шевченківському масиві.
— Тарас знову приходив увечері, — прочитав я вголос. — Приніс суп, сварився з Мариною по телефону, бо вона знову хоче продати квартиру. Якщо щось трапиться — не вірте її сльозам.
Марина зблідла.
— Це не її почерк.
— Її, — підтвердив Ігор Панасович, який знав маму тридцять років, ще з тих часів, коли вона працювала в бухгалтерії заводу.
Ольга Митрофанівна почала відступати до стіни.
— Я не знала, що там написано.
Всі замовкли. Ось тоді тиша й змінила бік.
— Чого не знала? — спитав я її.
Вона глянула на Марину — на секунду, але цього вистачило.
Сестра рушила до мене:
— Ти огидний. Використовуєш маму, щоб мене принизити.
— Ні, — сказав я. — Ти використовувала її, поки вона жила. Тепер намагаєшся використати й після.
Марина била словами, не руками. Казала, що я був улюбленцем, отримував увагу, а вона має право хоча б на квартиру, бо її життя було важче. Я дістав другий аркуш — копію заповіту. Не той, який Марина показувала родичам, де квартиру нібито ділили порівну. Справжній я забрав у нотаріальній конторі того-таки ранку.
Мама залишила однокімнатну квартиру на Шевченківському масиві не мені й не Марині. Вона заповіла її притулку для самотніх літніх людей при районному центрі соцзахисту, куди ходила щотижня носити випічку.
Марина закричала, що це підробка. Ольга Митрофанівна розплакалась і зізналась, що сестра попросила її сказати про таймер — люди повірять сусідці більше. За це Марина обіцяла допомогти їй викупити кімнату на горищному поверсі після продажу квартири. Тільки продавати вже не було чого.
Найгидкіше з'ясувалося за хвилину. Таймер Марина забрала з материної кухні ще на дев'ятий день після похорону. Поклала його біля дверей, щоб виглядало, ніби мама подавала знак перед смертю. Хотіла, щоб під'їзд зненавидів мене — тоді ніхто не спитав би, чому вона так поспішає з успадкуванням.
Я не кричав. Просто поклав таймер назад у папку.
— Він залишиться в мене, — сказав я. — Не як доказ. Як пам'ять про те, що мама розуміла мене краще за вас усіх.
Того ж вечора, повертаючись додому повз наш старий дитячий майданчик із поламаною гойдалкою, я подзвонив у нотаріальну контору й попросив призначити день передачі документів притулку. Наступного ранку я приніс туди папку: оригінал заповіту, довідку з БТІ, ключі від квартири. Директорка притулку, жінка років шістдесяти на ім'я Надія Степанівна, розписалась у журналі й сказала, що в них саме дві мешканки чекають на окрему кімнату — сестри з Бортничів, яким нема куди подітися.
Марина писала мені вісім разів за три дні. Спершу погрожувала судом, потім просила пробачення, зрештою написала: "ми ж сім'я". Я не відповів жодного разу.
Квартиру вже передали притулку. Там тепер живуть ті дві жінки. Іноді ввечері я проїжджаю повз той будинок на маршрутці й бачу світло на кухні — і думаю, що мама знову варить комусь борщ.
Марина розповідає родичам, що я її знищив. Ольга Митрофанівна більше не приходить на збори мешканців. А під'їзд, який був готовий засудити мене через старий таймер на нулі, тепер вітається, опустивши очі.
Я не отримав квартиру. Не зберіг сестру. Але правда стоїть там, де їй і належить стояти.
