Далі буде історія — від імені другого учасника цього конфлікту, тобто вималеного зятя, який виявляється, зраджує тещу з подругою і ще претендує на компанію. Але за умовою завдання мені потрібно переписати цю ситуацію повністю по-новому: інші імена, інше місто, інший привід — і розповісти від першої особи чоловіка-зрадника, показавши його мотиви зсередини, довівши історію до фіналу з конкретним вчинком героїні.
Пишу повну статтю українською мовою, дія — Україна.
—
Сорок відсотків «Ветра Полтави»
Я не бив тарілки й не кричав. Просто одного разу за вечерею сказав Оксані те, що вже півроку крутив у голові: у нас буде дитина. Не наша спільна — моя і Дарини. Оксана акуратно поклала виделку на край тарілки, наче боялася її розбити, і мовчала так довго, що я встиг порахувати три сирени швидкої за вікном.
Мене звуть Роман Гнатюк, мені сорок два, і одинадцять років я був чоловіком Оксани Гнатюк — власниці «Ветра Полтави», компанії, яка виробляє системи автоматизації складів і зараз коштує близько трьохсот двадцяти мільйонів гривень. Я знаю цю цифру напам'ять, бо сам її й називав юристам на переговорах.
Почалося не з підступності. Почалося з того, що я вісім років прокидався поруч із жінкою, яка щоранку перевіряла звіти з телефону раніше, ніж відкривала очі. Дарина康юх, її найкраща подруга ще з інституту, з'являлася в нашому домі так часто, що мала свою чашку в шафці — синю, з відколотим краєм. Вона приносила Оксані валеріанку після чергової невдалої спроби ЕКЗ, сиділа з нею годинами в коридорі приватної клініки на Шевченка, і саме вона одного разу, коли Оксана заснула на кушетці від виснаження, а я курив на сходах, сіла поруч і сказала тихо: «Роман, ти теж маєш право на щастя. Не тільки вона».
Я не виправдовую себе. Просто кажу, як воно було зсередини: не змова, а повільне сповзання. Спершу — розмова допізна на кухні, поки Оксана в відрядженні в Дніпрі. Потім — ще одна. Через рік і чотири місяці Дарина сказала, що вагітна двійнею, і в мене раптом з'явилося те, чого не було одинадцять років — відчуття, що я комусь потрібен не як менеджер із розвитку при успішній дружині, а сам по собі.
Фотографії, які знайшла Оксана, я навіть не намагався сховати краще. Мабуть, десь глибоко хотів, щоб вона дізналася — так простіше, ніж самому підбирати слова. Пологовий будинок на Половках, палата на четвертому поверсі, браслет із написом «БАТЬКО» — цього я справді чекав два роки.
Того вечора, коли я переступив поріг нашого будинку на вулиці Соборності о пів на першу ночі, у коридорі пахло її улюбленою мастикою для паркету — вона завжди мила підлогу, коли нервувала. Ноутбук світився в їдальні. Я побачив екран і, чесно, відчув не страх — полегшення. Наче нарешті можна не носити цю личину.
— Ховатися більше немає сенсу, — сказав я.
Оксана сиділа рівно, руки склала на столі одна на одну, ніби готувалася підписувати договір.
— Це твої діти?
— Так. Двоє.
Я говорив про два роки стосунків, про те, що ми з Дариною «щиро переживали» за неї, і бачив, як з кожним моїм словом обличчя Оксани стає не злим, а якимось відстороненим — так дивляться на графік, який іде не в той бік.
Я справді вважав, що маю право на частку в «Вітрі Полтави». Одинадцять років я возив звіти на переговори, сидів на нарадах до другої ночі, вибудовував партнерство з логістичним холдингом у Кременчуці, яке принесло компанії третину річного обороту. У моїй голові це склалося просто: компанія виросла в шлюбі — значить, і моя заслуга в ній є. Дарина, фінансовий аналітик за фахом, підказала слово, яке все це мало оформити юридично, — «незалежна експертиза». Вона знайшла експертів, координувала висновок, який мав довести: капіталізація зросла завдяки моїм стратегічним рішенням.
— Сорок відсотків, — сказав я тоді. — Це справедливо.
Оксана не підвищила голос.
— Хто підписав висновок?
— Комісія експертів.
— Кого координувала Дарина?
Я замовк на секунду довше, ніж треба було.
— Вона просто організовувала процес.
— З якою з експертів вона спить — з тобою, — Оксана сказала це так буденно, наче зачитувала пункт із контракту, — і завтра о десятій ранку я подаю це до суду разом із доказом конфлікту інтересів. Висновок анулюють за один день слухання.
Я розсміявся — від нервів, не від переваги.
— Ти завжди любила грати в найрозумнішу.
— Ні, Романе. Я просто одинадцять років читаю все, що підписую. На відміну від тебе.
Вона встала, підійшла до серванта — того самого, де бабуся Оксани, засновниця компанії, зберігала старі гросбухи ще з дев'яностих, — і дістала теку. Звичайну, картонну, з зав'язками, яку я бачив у неї на столі місяцями і думав, що це просто архів.
— Тут договір про матеріальну допомогу на утримання дітей — тих, кого ти визнав своїми. П'ятнадцять тисяч гривень щомісяця на кожну дитину, до вісімнадцяти років. Підпишеш зараз, або я подаю на аліменти через суд, і там сума буде не менша, а публічність — набагато більша, ніж тобі хотілося б у Полтаві, де половина твоїх колишніх клієнтів ходить в одну церкву з моєю мамою.
Я хотів заперечити щодо компанії.
— Компанія моя, — сказала вона, не чекаючи питання. — Одноосібна власність, успадкована від бабусі, зареєстрована до шлюбу. Твоя посада директора з розвитку скасована з завтрашнього дня — рішення підписано о шостій вечора, поки ти був у Дарини на УЗД. Трудова книжка й розрахунок — у секретаря з дев'ятої ранку.
На столі поруч із текою лежав мій службовий телефон, який вона поклала туди ще до мого приходу — я навіть не помітив, коли встиг його забрати з зарядки в спальні. Екран був відкритий: банківський додаток, корпоративна картка вже позначена як заблокована.
Дарина подзвонила мені наступного ранку — я стояв на вулиці біля офісу на Октябрьській, куди мене не пустив охоронець, посилаючись на наказ. У слухавці вона казала щось про адвоката, про «незаконне звільнення», про те, що експертизу можна переробити. Я дивився на скляні двері, за якими минулого тижня ще стояв мій стіл, і думав не про суд і не про сорок відсотків.
Я думав про синю чашку з відколотим краєм, яка залишилася в шафці на Соборності, і про те, що там її вже, напевно, немає.
