Я працюю санітаркою у відділенні паліативної допомоги вже дев’ятий рік. За цей час бачила всяке: сльози, сварки за спадок прямо біля дверей палати, родичів, які зникають одразу після того, як лікар каже «лишилося кілька днів». Але таку історію, як у пані Стефи з сьомої палати, я не забуду ніколи.
Вона надійшла до нас у вівторок, вранці, коли по коридору пахло кавою з ординаторської, а на підвіконні в холі хтось забув половинку помаранчевого пряника. Стефі було сімдесят вісім. Рак підшлункової — це не та хвороба, з якою є час на довгі прощання, і вона це знала. Коли я зайшла, вона лежала під складеною вдвічі ковдрою і дивилася у вікно на гілку каштана.
— Ірко, — сказала вона мені без жодних вступів, — я хочу побачити Оленку. Скажи їй. Хай приїде.
Я не знала, хто така Оленка. Вона мені пояснила: донька. Єдина. Але вони не розмовляли вже, дай Боже пам’яті, сім років чи й більше. Стефа говорила про це тихо, перебираючи пальцями край простирадла, і з-під її подушки виглядала стара сумочка з мережаною нашивкою «Львів».
Я зателефонувала за номером, який дала Стефа. Довгі гудки. Потім жіночий голос, стомлений, ніби її розбудили:
— Алло?.. Хто?
Я представилася, пояснила, у якій лікарні лежить її мама, сказала, що та хоче її бачити. У слухавці повисла пауза. Довга, наче хтось затиснув мікрофон рукою.
— А гроші вона вам казала, щоб віддала? — спитала Оленка таким тоном, ніби йшлося про щось буденне, а не про матір, яка помирає.
Я розгубилася. Сказала, що ні, нічого такого не було.
— Ну от. Значить, ще не все проїлося. Ви їй перекажіть: нехай не дзвонить і не передає. Я на похорон не приїду.
І поклала слухавку.
Я стояла біля поста, тримаючи телефон у руці, і дивилася на розклад чергувань. Мене трясло — не від злості навіть, а від того, що мені тепер робити з цим. За вікном починався дощ, дрібний, осінній, і вода стікала по склу нерівними струмками.
Я зайшла до палати. Стефа повернула голову від подушки:
— Ну?..
Я мовчала довше, ніж треба. Вона зітхнула:
— Не приїде?.. А ти не викручуйся, Ірко, я ж усе бачу.
Я сіла на край її ліжка. Розказала все, як було. І про гроші, і про «на похорон не приїду». Стефа дивилася повз мене, на ту гілку каштана, і тільки раз провела долонею по сумочці з нашивкою «Львів», ніби щось поправляла.
А потім вона зробила те, чого я не чекала. Вона взяла ту сумочку, розкрила її і вийняла невеликий пакунок, загорнутий у багатошарову газету. Усередині лежав згорнутий уздовж документ — свідоцтво про право власності на квартиру в старому районі Львова, та ще й невеликий конверт.
— Я сім років тому дізналася, що в неї є син, але вона його віддала в інтернат. Він хворий був. І я тоді, як дурепа, сказала їй, що краще б вона і його здала, раз уже здала все інше. Я була зла, що вона мені не сказала раніше. А вона сказала: «Ти йому не бабця. Ти нічого не винна». Я думала, ми переживемо. Не пережили.
Вона говорила це рівно, без сліз, дивлячись на документ у себе на колінах.
— То що ви хочете зробити? — спитала я.
Стефа усміхнулася, але не весело, а як людина, яка щойно закрила невидимі двері, які тримала відчиненими сім років.
— Вона ж за грішми прибігла б, якби думала, що я ще не все передала. Вона їх чекає. А я не хочу, щоб моя квартира стала її квартирою. Хочу, щоб вона стала квартирою мого внука. Щоб хоч він, хоч так, хоч частково був пов’язаний зі мною.
Вона вручила мені конверт. Усередині була нотаріально посвідчена заява на передачу квартири неповнолітньому хлопчику, з опікуном, яким мав стати батьків брат, єдина людина, яка того хлопця не здала.
Я стояла з тим пакунком у руках, і в голові крутилося одне: як же так, сім років не говорити з донькою, і от тепер, біля відчинених дверей смерті, вона все одно тягнеться до життя, але вже через внука, якого ніколи не бачила.
Того ж вечора я пішла з лікарні на годину раніше. Їхала через усе місто до нотаріальної контори, щоб усе засвідчити. Трамваєм, бо на таксі не було грошей, а дощ усе не вщухав. Місто тхнуло мокрим асфальтом і холонучим листям.
У конторі, де я просиділа пів години, сивий нотаріус довго дивився на мене поверх окулярів, потім на заяву, потім знову на мене.
— А ви хто — соціальний працівник? — спитав він.
— Ні, — відповіла я. — Просто санітарка.
Він кивнув, ніби й цього було достатньо. Нічого не сказав, тільки поставив печатку.
Стефа прожила ще чотири дні. На четвертий день, уранці, я зайшла, щоб поміряти тиск, і побачила, що вона дивиться у вікно. Простягнула мені свою сумочку.
— Віддай їй, — сказала вона. — Тільки сумочку. Без документів. Я хочу, щоб вона її тримала в руках на похороні і думала, що все інше — десь поруч. А там уже твій вихід.
Стефа дивилася на мене, і я зрозуміла: вона хоче, щоб Оленка приїхала. Бодай так. Бодай заради порожньої сумочки з вишитою львівською брамою.
Я зателефонувала Оленці зранку, коли Стефа вже не говорила. Вона продихала в слухавку з пів хвилини. Потім спитала:
— А документи на квартиру?
— Були в сумочці, — сказала я. — Мама просила передати особисто вам.
Я брехала. Вперше за всі ці роки роботи я брехала родичу пацієнта. Але я сказала саме те, що наказала Стефа: «Оленко, мама просить передати тобі дещо. Приїдь».
Вона приїхала наступного ранку. Я бачила її через скло дверей: висока жінка років п’ятдесяти, в чужому міському пальті, з незручною дорогою сумкою через плече. Ішла коридором так, ніби кожен крок наближав її до чогось невідомого.
Я віддала їй порожню сумочку. Вона розкрила її, помацала всередині, вивернула. Подивилася на мене.
— А де решта?
— Це все, що вона лишила для вас.
Вона стояла, тримаючи сумочку двома руками, як дитину. Потім підняла на мене очі, і в них було тільки одне: розуміння, що вона щойно програла щось важливе, навіть не беручи участі в грі.
— Вона навіть цього не змогла зробити нормально, — процідила вона, розвернулася й пішла, цокаючи підборами по лікарняній плитці.
А після обіду, коли Стефи не стало, я взяла її заяву, завірену в нотаріуса, і відправила на адресу брата того хлопчика. Поклала в конверт, перекреслила адресу лікарні на звороті, написала свою домашню, бо знала: якщо та братія почне телефонувати, то хай знають, де шукати.
Оленка з’явилася ще раз — через два тижні після похорону. Прийшла до лікарні, вимагала, щоб я віддала їй документи, які «мати ховала від неї». Сіла біля поста, вчепилася пальцями в край столу.
— Я знаю, що ви їх маєте. Ви ж їй все життя теревенили, не могла вона без папірців померти. Де вони?
Я подивилася на неї. Вона була така ж їдка, як її телефонна пауза. І я сказала:
— Вони вже не у вашій сім’ї. Вони там, де їм місце. Тепер це не ваше. А те, що ваше, — ви вже отримали.
Вона не закричала. Тільки подивилася на мене, ніби вперше побачила не санітарку, а живу людину, яка не боїться її. Підвелася, вийшла, навіть дверима не грюкнула.
А потім, уже наприкінці зміни, я стояла біля вікна з тим самим помаранчевим пряником, який так і лежав на підвіконні, тільки вже засох. І дивилася, як за вікном осінній вітер несе жовте листя. Стефи не було вже два тижні. Її сумочка з нашивкою «Львів» залишилася у Оленки. А квартира в старому львівському дворі, на вулиці з трамвайною лінією, тепер чекала на хлопчика, який ніколи не знав своєї бабці, але саме він — єдиний, кому вона віддала те, що берегла все життя.
Я викинула пряник у смітник і пішла додому.
