«Пане Бараняк, з'їжджайте з переходу, бо не встигнете!» — крикнула прибиральниця Оксана Вусик, відскакуючи на тротуар перед офісною будівлею на Європейській площі, коли срібний Range Rover її сусіда по під'їзду, Романа Бараняка, ледь її не зачепив, в'їхавши в калюжу і обливши її синій фартух з голови до ніг. Був вівторок, десята ранку, друга половина листопада — таке київське місиво під ногами, що навіть голуби ховалися під навісом сусідньої пекарні. Роман виглянув із прочиненого вікна і гаркнув: «Геть з дороги, прибиральнице, ти взагалі знаєш, скільки коштує пофарбувати таке авто?!». Оксана обтрусила рукави, дістала з кишені фартуха заламіноване посвідчення і підійшла до машини, з-під капота якої вже тоді сочилася тонка цівка диму.
Вона прийшла сюди не мити під'їзди. Вона прийшла як приватний виконавець, щоб вручити постанову про арешт майна транспортної фірми Бараняка — компанії, яка два роки возила меблі для мережі магазинів по всій Україні, а тепер була винна своїм водіям і підрядникам тринадцять мільйонів сто тисяч гривень. Фартух прибиральниці вона носила не для маскування, а тому, що перед роботою допомагала матері прибирати під'їзд на Оболоні — і не встигла переодягтися, бо виклик із суду прийшов о восьмій ранку, терміновий, з приміткою про негайне виконання.
Мушу одразу дещо сказати: я бачив усе це геть інакше, ніж воно виглядає збоку. Бо тим водієм був я.
Я не якийсь виродок, що навмисне обманював людей. Фірму я перейняв від батька п'ять років тому, коли в нього почалися проблеми з серцем і він уже не міг керувати перевезеннями. Перші три роки все йшло непогано — у нас було двадцять фур, контракт із меблевою мережею, я навіть встиг купити квартиру на Печерську. Але ціни на паливо злетіли, один контрагент збанкрутував і залишив мені рахунок на мільйон вісімсот, а я замість того, щоб зізнатися бухгалтерці, що в бюджеті діра, почав відкладати перекази. Місяць, потім два. Водіям казав, що банківська система зависла. Соромно було зізнатися, що грошей немає — батько цього б не зрозумів, він усе життя платив людям до копійки, перш ніж заплатити собі.
Того ранку я ще не знав, що рахунки фірми заблокувала Державна податкова служба чверть години тому. Знав тільки, що їду забирати дружину з перукарні на Подолі, бо ввечері ми йшли на ювілейну вечерю в ресторан на Хрещатику, і що якась жінка у фартуху прибиральниці стоїть на моєму шляху з підземного паркінгу, наче чекала саме на мене.
«Згідно зі статтею сто сорок шостою закону про банкрутство, — сказала вона спокійним, канцелярським тоном, дістаючи документ із печаткою Господарського суду міста Києва, — усі розпорядження майном компанії від сьогоднішнього ранку недійсні. Ваші операційні рахунки заблоковані о дев'ятій п'ятдесят три». Я сказав їй, що вона верзе дурниці, що зараз же зателефоную адвокату Ковальчуку, який веде всі наші справи, і особисто простежить, щоб така нахабна чиновниця втратила роботу. Дістав із гаманця дві купюри по сто гривень — випадково мав на дрібні витрати — і сунув їй у руку, сказавши, щоб купила собі щось замість зіпсованого фартуха. Вона не взяла. Дивилася на мене так, як дивляться на того, хто вже програв, тільки ще про це не знає.
Тоді я й помітив, що дим під капотом густішає, а не рідшає. І що на панелі загорілася червона лампочка тиску мастила, якої раніше не бачив, бо весь цей час дивився на цю жінку, намагаючись зрозуміти, звідки вона знає номер мого фірмового рахунку до копійки.
Замість того щоб зачекати, я увімкнув задню передачу. Хотів просто поїхати, повернутися додому, зателефонувати бухгалтерці, ще п'ять хвилин переконувати самого себе, що все можна якось владнати по телефону. Оксана не відступила ні на крок — стояла нерухомо між моїм авто й бетонним стовпом виїзду, і я подумав тоді з люттю: ця баба справді думає, що вона важливіша за мою машину. Натиснув на газ сильніше, ніж треба було.
Паливний шланг, пошкоджений раніше, коли я наїхав на бордюр біля пекарні, лопнув під тиском. Бензин бризнув на розігрітий колектор. Пролунав глухий тріск, а за секунду з передньої частини Range Rover вирвалося полум'я — помаранчеве, гаряче, з таким смородом паленої гуми, що люди на трамвайній зупинці біля Європейської площі закричали й почали відступати в бік зупинки «Либідська».
Я вискочив з машини босоніж, бо в паніці загубив один черевик у болоті. Оксана відтягнула мене за рукав подалі від полум'я, хоча могла просто стояти і дивитися, як горить машина людини, яка ще десять хвилин тому назвала її прибиральницею-сміттярем. Вона не дивилася на мене з тріумфом. Дістала телефон і викликала пожежну службу, назвавши точну адресу — Європейська площа, біля в'їзду в підземний паркінг бізнес-центру — ще до того, як я встиг щось сказати.
Пожежники приїхали за сім хвилин. Range Rover вигорів від капота до передніх коліс, решта кузова вціліла, закопчена й вкрита піною. Я стояв поруч у шкарпетках, дивлячись, як дим змішується з листопадовою мрякою, і тільки тоді до мене дійшло, що в мене більше немає ні машини, ні рахунку, з якого можна заплатити за евакуатор.
Через три тижні я сидів у кабінеті арбітражного керуючого на вулиці Січових Стрільців, навпроти тієї самої жінки, тільки цього разу в костюмі замість фартуха, бо виявилося, що Оксана Вусик — ліцензований арбітражний керуючий, а фартух прибиральниці вона мала на собі того ранку зовсім випадково. На столі між нами лежала папка з матеріалами справи про банкрутство моєї фірми і список із сорока одної людини — водіїв, механіків, двох бухгалтерів, — яким я був винен загалом мільйон сто тисяч гривень заборгованої зарплати.
Оксана не тріумфувала. Сказала лише, щоб я підписав згоду на продаж парку фур через виконавчі торги, бо інакше справа піде до прокуратури як підозра в діях на шкоду кредиторам. Я підписав. Тринадцять фур пішли з молотка в грудні за загальну суму два мільйони чотириста тисяч гривень — менше, ніж вони коштували, але достатньо, щоб повністю покрити заборговані зарплати, а решту кредиторів розрахувати на шістдесят відсотків протягом вісімнадцяти місяців.
Дружина забрала нашу дворічну дитину і поїхала до батьків в Одесу ще до того, як вогонь на Європейській площі встиг згаснути. Я оселився у батька, в тій самій квартирі на Печерську, де він колись учив мене, що фірму будують роками, а втрачають за один день. Тепер працюю водієм в іншого підприємця, їжджу тими самими маршрутами до меблевих магазинів, які колись обслуговував як власник парку. Іноді проїжджаю Європейську площу і бачу те саме місце біля з'їзду до паркінгу, де досі лишилися темні масні плями від погашеної пожежі, вплавлені в асфальт, наче їх уже неможливо зафарбувати.
