Мене звуть Павло Гриценко, мені сорок три, і дев'ятнадцять років я тримав перший пульт труби в муніципальному духовому оркестрі Кропивниці. Розказую цю історію не для того, щоб виправдатись — просто хочу, щоб хоч раз почули мене, а не тільки того диригента з його паличкою.
Того вечора в актовій залі Будинку офіцерів мало відбутися головне свято сезону: фінал обласного огляду автентичного фольклору, поєднаний із весіллям доньки мера — Соломії. Через сцену мали пройти триста гостей, включно з комісією з обласного управління культури. Я стояв за кулісами й розумів простіше за всіх: якщо цей вечір провалиться, оркестру не буде. Крапка.
Я схопив за рукав Тараса Онисимовича — нашого художнього керівника — і сказав прямо: або Соломійка… вибачте, я плутаю, не Соломійка йшла під фатою, а наша скрипалька Уляна. Хай знімає фату або нехай сидить дома. Так, я це сказав. Знаю, як це звучить зараз.
Уляні було двадцять два. Три роки тому в неї на батьківському дворі в Компаніївці рознесло стару циркулярку — металевий диск зірвався, і ліву половину обличчя посікло так, що навіть після трьох операцій у Дніпрі лишились глибокі рубці від скроні до підборіддя. Грала вона на скрипці так, що в мене мурашки йшли по спині щоразу, коли брала перший такт. Але я знав те, чого не знав Тарас Онисимович: за два тижні до концерту мені особисто дзвонила заступниця мера, Валентина Іванівна, і сказала прямо в трубку — щоб оркестр виглядав презентабельно, бо в залі буде голова обласної експертної комісії, а та жінка, за чутками, страшенно перебірлива щодо "естетики виступу". Я не вигадав цю фразу. Мені її сказали.
Що я мав робити? У мене двоє дітей, старший вступає на юрфак, платне відділення — сорок дві тисячі гривень на рік. Дружина працює у поліклініці на Валах, зарплата така, що соромно казати вголос. Ставка в оркестрі — це не розкіш, це половина сімейного бюджету. І я знав: зменшать категорію колективу — зменшать субвенцію з обласного бюджету, а зменшать субвенцію — перших підуть під скорочення саме труби й тромбони, бо духова секція найдорожча. Я не намагався принизити Уляну. Я намагався врятувати оркестр, у якому грав дев'ятнадцять років і в якому виріс мій племінник-тромбоніст.
Тарас Онисимович пішов до гримерки. Я лишився за пультом, тримаючи трубу так міцно, що пальці боліли. Через дзеркало гримерки — двері були прочинені — я бачив, як він стояв біля Уляни й не міг зав'язати їй на обличчі якусь синтетичну косинку, яку йому підсунула помічниця мера. Бачив, як він кинув ту косинку на стіл і сказав дівчині виходити такою, як є, тільки опустити фату на обличчя за старим звичаєм.
Я тоді подумав: усе, кінець. Він поховає нас усіх заради одного жесту шляхетності.
Дзвінок пролунав. Ми зайняли місця. У першому ряду — мер, спітнілий, витирав лисину носовичком; поруч жінка з високою начосаною зачіскою, голова експертної ради з обласного управління культури. Почалася сюїта "Виряджання княгині". Я вів партію першої труби, дивлячись водночас у ноти й на бокову кулісу, де мала з'явитися Уляна.
Вона вийшла. Фата приховувала обличчя майже повністю — і на секунду я подумав, що якось воно обійдеться. А потім освітлювач нагорі зачепив трос декорації, гірлянда штучних маків хитнулась, шпильки випали з коси — і фата впала їй прямо до ніг.
Зал побачив усе. Рубці під білим світлом прожектора виглядали ще темнішими, ще різкішими. Я почув, як хтось у третьому ряду голосно вдихнув повітря, і моя труба зірвалась — видала фальшивий писк, який я досі чую у снах. Ритм посипався. Ще секунда — і весь виступ перетворювався на провал перед комісією, перед мером, перед усім районом.
Я думав, Уляна втече зі сцени. Вона й сама зробила крок назад.
Але Тарас Онисимович розвернувся до нас, вибив паличкою подвійний удар по пульту й крикнув: "Tutti! Фортісімо!" І дивився тільки на неї. Не на мене, не на комісію, не на мера — на неї.
Уляна підняла скрипку, підборіддя, розвернула понівечену щоку прямо в промінь прожектора — і заграла так, як не грала на жодній репетиції. Не плач нареченої це був. Тріумф. Я підхопив партію майже машинально, бо тіло саме знало ноти, а голова була порожня від жаху й чогось іще — соромно казати, але й від подиву.
Останній акорд ударив у стіни й завис у мертвій тиші. П'ять секунд. Десять. Потім жінка з експертної ради — та сама, про чию перебірливість мені дзвонили — підвелася й почала аплодувати, дивлячись прямо на Уляну. Зал вибухнув оплесками.
Після концерту я збирав трубу в футляр і не міг подивитись Тарасу Онисимовичу в очі. Сказав тільки, що мера вже підписав наказ про його звільнення — за "самодіяльність на сцені". Це була правда, і я був не проти цього наказу, бо думав: якщо його заберуть, а мене лишать за пультом, оркестр виживе під моїм керівництвом.
Через день Валентина Іванівна викликала мене в кабінет мера — і там я дізнався, що насправді сталося. Голова обласної експертної комісії, та жінка із зачіскою, зателефонувала не мерові, а ректорці Львівської консерваторії — своїй давній подрузі. Ректорка запросила квартет Тараса Онисимовича на повністю оплачене стажування, з умовою, що художнім керівником лишається саме він. А ось наказ про моє переведення на другий пульт труби, зі скороченням ставки на тридцять відсотків, підписала сама Валентина Іванівна — "за втрату професійної репутації колективу під час інциденту". Тобто винним у "інциденті" зробили мене, хоча я лише виконував те, що мені продиктували телефоном.
Я стояв у порожньому кабінеті з тим наказом у руках і думав про сорок дві тисячі за навчання сина. Валентина Іванівна навіть не дивилась мені в очі, коли підписувала документ, — гортала якісь інші папери на столі.
Тараса Онисимовича і чотирьох музикантів, включно з Уляною, я бачив востаннє на вокзалі в Кропивницькому, коли вони сідали на дев'ятигодинний поїзд до Львова. Він ніс під пахвою стару шкіряну папку з партитурами. Уляна тримала складену вчетверо фату — забрала її з собою, не лишила на згадку залу, що аплодував.
Я лишився. Граю на другому пульті, за меншу ставку, під новим керівником, якого призначила та ж Валентина Іванівна. Іноді думаю: якби я тоді не пішов до тієї гримерки, може, ніхто б і не помітив фати аж до самого виходу на сцену. А може, помітили б однаково.
Мій племінник-тромбоніст пасе тепер батьківську худобу в Компаніївці — грошей на гуртожиток так і не знайшлося, навіть після всього. От про це я думаю частіше, ніж про власну зарплату.
