Після кількох побачень 45-річна жінка запросила мене додому. За вечерею я пожалкував, що взагалі опинився в її квартирі. До такого я не був готовий.
Я їхав до Оксани з пляшкою вина і з таким дурнуватим, майже хлопчачим настроєм, що тепер самому соромно згадувати.
Мені сорок вісім. Здавалося б, у цьому віці вже треба бути мудрішим. Не будувати замків після двох кав, не вигадувати за жінку те, чого вона не говорила, не перетворювати звичайне “приїжджай, щось приготую” на початок великої романтичної сцени.
Але ні. Павло виявився місцями романтиком. А місцями — дурнем. Іноді ці місця збігалися дуже точно.
З Оксаною ми познайомилися на сайті знайомств місяць тому. Спершу переписувалися. Потім зустрілися в кав’ярні. Потім ще раз. Вона мені сподобалася. Не буду брехати.
Усміхалася тепло, слухала уважно, жартувала легко. Без цих допитів, які часто починаються вже на першій зустрічі:
— А квартира у вас своя?
— А колишня дружина де?
— А діти часто приїжджають?
— А які плани на старість?
З нею було просто.
Ми гуляли центром Львова, пили каву, говорили про фільми, роботу і про те, що після сорока п’яти побачення іноді нагадують співбесіду з невеличкою надією на диво.
Вона сміялася. Я сміявся. Мені здавалося, що ми добре одне одного розуміємо.
І ось вона запросила мене до себе.
— Приїжджай у суботу, — сказала вона. — Посидимо. Я щось приготую.
А я, звісно, почув не “щось приготую”. Я почув: затишний вечір, вино, тиха кухня, розмови до ночі, може, щось більше.
Я навіть сорочку випрасував. Сам. Праскою. Для мене це майже заява про серйозні наміри.
Вино вибирав довго. Стояв у магазині так, ніби я не водій маршрутки в минулому, а сомельє з театру. Взяв не найдешевше, але й не таке, щоб потім дивитися на чек і сумніватися у власних почуттях.
Приїхав о сьомій.
Оксана відчинила майже одразу, наче чекала за дверима. На ній була сукня, легкий макіяж, акуратна зачіска. Виглядала гарно. Навіть занадто гарно для звичайного “посидимо”.
Я зайшов і відразу зрозумів: квартира готувалася до мого приходу так, ніби мав приїхати не я, а санітарна комісія, її мама і голова ОСББ одночасно.
Підлога блищала. У коридорі пахло чистотою, парфумами й їжею. Дуже багато їжі.
Я зайшов на кухню й завмер.
На столі був салат. Потім ще один салат. Гаряча страва у формі. Нарізка. Бутерброди. Домашні пиріжки. І суп.
Суп.
На романтичний вечір.
Я подивився на все це і сказав:
— Оксано, ти що, роту солдатів чекаєш?
Вона засміялася, але якось напружено.
— Та ні. Просто не знала, що ти любиш. Вирішила зробити різне.
— Тут “різне” вистачить на хрестини.
Вона знову засміялася, але очі не сміялися.
Ми сіли. Я відкрив вино. Вона розлила по келихах. Я спробував жартувати, розповідав щось про роботу, про те, як сусід знову припаркувався так, ніби машина в нього не легкова, а корабель.
Оксана кивала, усміхалася, підкладала мені салат, потім гаряче, потім пиріжок.
— Спробуй ще це.
— Дякую, я вже майже не можу.
— Та ти нічого не їси.
— Оксано, я вже їм третю тарілку.
Вона раптом завмерла.
— Не смачно?
— Дуже смачно.
— Точно?
— Точно.
Вона видихнула так, ніби я не вечерю похвалив, а виправдав її перед судом.
І тут я почав помічати дрібниці.
У неї на холодильнику висів список. Не просто список продуктів. А справжній план: “прибрати ванну”, “замаринувати м’ясо”, “помити вікно”, “зробити зачіску”, “не забути серветки”. Біля деяких пунктів стояли галочки.
На підвіконні лежала друга пара нових кухонних рушників, ще з біркою. На стільці — ідеально складений плед. На столі — серветки, складені трикутниками.
Мені стало незручно.
Не від чистоти. Не від їжі.
Від відчуття, що вона не просто чекала гостя. Вона складала іспит.
— Оксано, — сказав я тихіше, — ти дуже старалася.
Вона усміхнулася.
— Ну а як? Ти ж уперше в мене.
— Можна було простіше.
— Простіше — це як?
— Ну… піца, вино, розмова. Без супу.
Вона опустила очі.
— Мій колишній завжди казав, що нормальна жінка має вміти прийняти чоловіка як слід.
Ось тут романтичний дурень у мені замовк.
— Колишній?
— Чоловік. Ми розлучилися три роки тому.
Я знав, що вона розлучена. Але не знав деталей.
— Він любив, щоб було багато їжі?
Оксана тихо засміялася.
— Він любив, щоб було ідеально. Якщо на столі мало — я лінива. Якщо пересолено — нездара. Якщо не прибрано — кому я така потрібна.
Вона сказала це буденно. Ніби говорила про погоду.
А мені стало холодно.
— І ти досі готуєш так, ніби він зараз зайде й перевірить?
Вона мовчала.
Потім раптом встала.
— Я зараз десерт принесу.
— Оксано.
Вона зупинилася.
— Сядь, будь ласка.
Вона повільно сіла назад. Руки поклала на коліна.
Я дивився на цю красиву, доглянуту, розумну жінку й раптом зрозумів, що весь вечір я думав лише про себе. Про вино, сорочку, натяки, можливе продовження. А вона тим часом намагалася не провалити іспит, який ніхто не мав права їй влаштовувати.
— Я не комісія, — сказав я.
Вона здивовано підняла очі.
— Що?
— Я не прийшов перевіряти, чи ти достатньо хороша. Можна я просто посиджу з тобою? Без супу як доказу твоєї придатності?
Її губи затремтіли.
— Пробач. Я, мабуть, переборщила.
— Ні. Просто хтось дуже довго вчив тебе, що любов треба заслужити борщем, чистою підлогою і пиріжками.
Вона заплакала.
Тихо. Без театру. Просто по щоках потекли сльози.
І я пошкодував, що опинився в її квартирі, зовсім не тому, про що подумав спочатку.
Не тому, що їжі було багато.
Не тому, що вечір пішов не в романтичний бік.
А тому, що я прийшов із очікуваннями чоловіка, якому хотілося легкості, а потрапив у кімнату, де жінка досі складала екзамен перед минулим.
Я пересів ближче, але не торкнувся її.
— Оксано, я не знаю, що правильно сказати.
— Нічого не кажи.
Ми сиділи мовчки. Вино стояло в келихах. Суп холонув. За вікном проїжджали машини, на кухні тихо гудів холодильник.
Потім вона витерла обличчя й сказала:
— Я так боялася, що ти прийдеш і подумаєш: “Ну ясно, сорок п’ять, сама, нічого особливого”.
— Я думав інше.
— Що?
— Що ти гарна. Що мені з тобою спокійно. І що я, здається, дарма випрасував сорочку, бо ти все одно дивишся не на комір.
Вона вперше за вечір засміялася по-справжньому.
Ми не мали того “продовження”, про яке я думав у машині.
Я поїхав додому майже опівночі. З контейнером салату, двома пиріжками й дивним відчуттям, що вечір вийшов набагато інтимнішим, ніж якби ми просто поцілувалися.
Наступного дня я написав:
“Оксано, наступного разу вечеря в мене. Обіцяю: жодної комісії. Максимум — піца.”
Вона відповіла через годину:
“А можна я прийду без ідеального макіяжу?”
Я написав:
“Особливо без нього.”
Через тиждень вона прийшла до мене. У джинсах, светрі й з волоссям, зібраним абияк. Ми замовили піцу, відкрили вино й говорили до другої ночі.
Вона нічого не доводила.
Я нічого не чекав.
І, знаєте, у сорок вісім я нарешті зрозумів: іноді найсерйозніше побачення починається не тоді, коли жінка накриває ідеальний стіл.
А тоді, коли вона вперше дозволяє собі не старатися.