Телефон Оксани Степанівни задзвонив у вівторок, рівно о пів на десяту ранку. Вона саме викладала на тацю тонко нарізаний сир «Родинний», хоча їсти його було нікому — звичка за сорок років життя у Львові, де сніданок має виглядати, як у готельному ресторані.
— Слухаю, — вона навіть не глянула на екран.
— Пані Ганно Степанівно? Це з приймальні нотаріуса Завадського. Ви сьогодні об одинадцятій мали бути на підписання.
Ганна випросталась. Пальці самі знайшли край таці й притисли її до стільниці — так, ніби та могла втекти.
— Я пам’ятаю. А що таке?
— Підписання переноситься. На невизначений термін. Дзвонить друга сторона — пан Остап. Він каже: «передайте мамі, що я не прийду. Не сьогодні, і взагалі не прийду».
Секретарка замовкла, чекаючи хоч якоїсь реакції. Але Ганна Степанівна мовчала в трубку. Їй здалося, що з кухні викачали повітря.
— І ще він просив передати… — секретарка затнулася, зашелестіла паперами, — «хай мама почитає статтю другу Цивільного кодексу. Про те, що дарунок назад не забирають». Передаю дослівно.
Отак. Не син подзвонив. Син передав через чужу жінку, яка навіть не бачила його обличчя. Це боліло більше, ніж усе, що місяць тому пролунало у тій квартирі на Погулянці.
—
А місяць тому все було інакше. Ганна приїхала до Львова з Івано-Франківська не в гості й не на свято. Вона приїхала приймати роботу. Так приїжджають приймати паркет, коли його щойно поклали: перевірити кожну дошку, постукати каблуком, глянути на світло — чи немає щілин.
Щілини були. І найбільша звалася Оксаною.
Ганна стояла у вітальні, тримаючи сумочку обома руками перед собою, як тримають щит. Її син — рідний, одинак, заради якого вона чотирнадцять років тягала сумки на ринку біля залізничного вокзалу — стояв навпроти й дивився на неї так, ніби вона прийшла вимагати в нього нирку.
Поруч із ним сиділа та. Ганна не хотіла називати її на ім’я навіть подумки. Від цієї «Оксани» пахло дитячою присипкою і чимось нудотно-солодким — так пахне, коли хочеш показати, яка ти господиня. Вона навіть чай запропонувала. Чаю їй, бачте.
А на руках у сина спала дівчинка.
Не хлопчик.
Дівчинка.
Ота, через яку Ганна не спала після дзвінка з пологового. Лежала вночі сама у своїй квартирі, дивилася у стелю й повторювала подумки: «Ну як же так, Остапе. Тобі ж батько казав. Перед смертю казав: продовж рід, підніми фамілію. А ти кого мені приніс?»
Чоловік її, Богдан, одинадцять років тому помер, саме коли Остап вступав до політеху. І останнє, що він сказав у тій лікарняній палаті, було: «Синові дай усе, що маєш. Все до копійки». Вона й дала. І перший внесок за ту квартиру в новобудові на Погулянці — то була її готівка, згорнуті вчетверо купюри, які вона копила десять років. А він їй через рік повернув. Акуратно склав на стіл, ніби вона чужа тітка з банку.
— Не треба мені твоїх виписок, — сказала вона тоді вголос. — Я тобі не банк.
— Ма, ти про що?
— Про твою дружину, Остапе. Про те, що ти привів у цю квартиру жінку, яка навіть не з нашого міста.
— Вона з Тернополя.
— Тим більше! — Ганна сама не знала, чому це «тим більше» вирвалося. — Що вона, вчителька молодших класів, може дати моєму синові?
Вона бачила, як та Оксана — чи як її там? — повільно сіла на край дивана. Не впала, не кинулася. Сіла рівно, поклала руки на коліна й мовчала. Ганна вміла розпізнавати таких: ця вміє тримати спину, коли б’ють. Від того хотілося вдарити сильніше.
— Ти народила мені внучку, — Ганна повільно вимовляла слова, як вимовляють вирок. — А я чекала внука. Остапові потрібен син. Фамілія Білинських має жити.
— Ма, фамілія житиме, — Остап обережно переклав доньку на інше плече. Голос його був рівний, але Ганна бачила, як тікає з нього тепло. — І її звати Яринка.
— Псяче ім’я.
— Замовкни, — сказав він.
Отак. Не «мамо, схаменись». Не «мамо, ти не маєш рації». А просто «замовкни». Ніби двері зачинив.
Вона тоді ще подумала: ну от, приїхала ж не сваритися. Приїхала поговорити. Хотіла сісти з ним удвох, заварити того чаю й пояснити: сину, я тобі зла не бажаю. Я сама через усе пройшла. Я знаю, що буває, коли жінка тебе «обкручує». Але син стояв навпроти, як чужий.
І головне — він закрив собою оцю Оксану. Просто став між ними, як стають у маршрутці, коли якийсь п’яний лізе до жінки.
— Двері там, — сказав.
Ганна Степанівна засміялася. Не від радості, звісно. Від подиву. Власний син — їй! — показує на двері. У квартирі, за яку вона віддала десять років свого життя.
— Я піду, — сказала вона, і голос їй нарешті став такий, яким треба. — Але тоді поговоримо по-іншому. По-дорослому.
—
Доросла розмова відбулася наступного ранку.
Ганна Степанівна прийшла до нотаріуса. Не просто до нотаріуса — до довіреної людини, з якою колись оформляли батьківський будинок. Вона сіла навпроти пана Завадського, поклала перед ним пачку документів.
— Мені потрібно, щоб мій син повернув мені квартиру, — сказала вона. — Він підписав дарчу, тепер відмовляється виплачувати внесок. Я хочу розірвати.
Нотаріус довго мовчав. Перебирав папірці. Потім зняв окуляри й подивився на неї.
— Пані Ганно, — сказав він, — тут усе чисто. Дарчу син підписав. Гроші ви отримали — ось розписка, ось банківські виписки. Сума повністю погашена. Позов буде безпідставним, а ви ще й сплатите судовий збір. А головне — втратите сина.
— Безпідставним? — Ганна вперлася руками в стіл. — Я десять років на ті гроші горбатилась! Я на тому ринку здоров’я поклала, щоб він мав де жити! Яке мені діло до ваших папірців?
— У ваших дітей уже своя сім’я, пані Ганно.
— Оце «своя сім’я» — то мій син і чужа дівка, яка залетіла й тепер сіла мені на шию. А я все життя на нього поклала! Я ночей не спала, коли в нього температура під сорок! Я йому з-під поли продавала, щоб мав у що вдягтися! Він мені винен!
Вона викрикнула останнє слово — і в приймальні стало зовсім тихо. Секретарка зробила вигляд, що дуже захоплена монітором.
Нотаріус зітхнув.
— Я підготую проєкт звернення, — сказав він. — Але, пані Ганно, я як ваш давній знайомий раджу: не подавайте. Поговоріть із сином.
— Я говорила.
— Поговоріть інакше.
— Я не вмію інакше.
—
Отак усе й закрутилось. Вона не подала позов — ні, вона чекала. Чекала, що син одумається. Чекала, що зателефонує. Чекала, що та Оксана збере речі й піде ночувати до мами в Тернопіль, а він залишиться сам — і тоді, розумієте, він прибіжить. Прибіжить у Франківськ, сяде на кухні, візьме її чай і скаже: «Мамо, я все зрозумів».
Минув тиждень. Другий. Половина місяця.
Телефон мовчав.
Ганна Степанівна ходила по квартирі, як по клітці. Вона до пізньої ночі сиділа біля вікна, виглядаючи на порожнє подвір’я, хоча розуміла: зі Львова до Франківська ніхто не приїде без попередження. Але все одно дивилася.
На двадцятий день вона не витримала й подзвонила сама. Не Остапові — тому, кого вважала своїм союзником. Подзвонила кумі зі Львова, яка жила на сусідній вулиці від сина.
— Слухай, Ганю, — кума заговорила пошепки, ніби їх хтось міг почути. — Я вчора бачила твого Остапа. Він із коляскою у сквері гуляв. І з дружиною. Вони сміялися.
— Сміялися?
— Ну так, над чимось. І то так по-доброму… Він їй кофтину поправляв, бо вона з плеча з’їхала. Гарно їм.
У Ганни всередині щось обірвалося. Не від того, що син гуляє з дружиною. Від того, що їм гарно без неї. Що вони живуть — а її немає в тій картині.
А потім був вівторок. І дзвінок із приймальні нотаріуса.
—
Ганна Степанівна стояла на кухні з телефоном у руці ще довго після того, як секретарка поклала слухавку. Таця з сиром стояла на столі, і по ній повзла муха. Вона звикла, що в її житті все має бути на своєму місці: сир — на таці, син — на зв’язку, спадок — у роду. А тепер муха, жовтнева, ледь жива, топтала її ранковий порядок.
Ганна підійшла до вікна. У подвір’ї під липою сидів сусідський пес Патрон і дивився на неї. Старий, неквапливий, з білою плямою на носі. Вона пам’ятала, як ще цуциком він бігав за Остапом, коли той приїжджав на канікули.
— Що дивишся? — спитала вона крізь скло. — І ти проти мене?
Пес поворушив хвостом і відвернувся.
Тоді Ганна сіла за стіл і почала збирати речі. Не свої — Остапові. Вона дістала з комоди стару картонну коробку, в якій зберігалося все, що він лишав у батьківській квартирі після переїзду: перший конструктор, шкільні зошити, модель «Запорожця», склеєна на табуреті на кухні, — і почала складати. Спочатку недбало, потім — обережніше. Як складають не листи, а те, що вже ніколи не знадобиться.
Коли коробка наповнилась доверху, Ганна взяла мотузку і туго обв’язала її. Тримала вона ту мотузку з минулої зими, коли вішала на балконі годівницю. Чомусь саме цю, бавовняну, м’яку.
Потім сіла писати. Не есемеску, не мелодраматичного листа. Звичайну записку, як колись писала синові в школу, коли він забував обід.
—
Наступного ранку Остап знайшов під дверима своєї квартири коробку. Поруч лежав конверт, притиснутий старим зеленим яблуком — так мати колись клала йому гостинці на підвіконня в гуртожитку.
У конверті була не розписка, не виписки, не звинувачення.
Там лежав згорнутий удвічі аркуш з одним-єдиним реченням, написаним її незмінним каліграфічним почерком:
«Остапе, я повертаю тобі твоє дитинство. А ти мені — нічого не винен».
Внизу акуратно було виведено: «Ганна, яка тебе родила».
—
Остап прочитав записку, стоячи над коробкою. Не зайшов у квартиру — сів просто на бетонний поріг сходової клітки, і Яринка, яку він тримав у переносці, почала крутити голівкою, принюхуючись до чогось рідного, що пахло з тієї коробки. З тієї коробки пахло його дитинством: теплою пластмасою, зошитами, старим скотчем і трохи — яблуками з бабиного саду.
Остап розв’язав мотузку. Підняв кришку. Зверху лежав той самий «Запорожець» — темно-вишневий, у якого вони з татом фарбували дверцята, коли Остапові було вісім. Він узяв машинку в руки, перевернув її. На днищі маминим почерком було написано: «Остапові від мами. Бережи».
Записка він згорнув учетверо і поклав у задню кишеню джинсів. Авжеж, він не знав, як з цим жити. Але вперше за пів року подумав, що не зобов’язаний знати.
—
Його дружина Оксана вийшла в під’їзд за хвилину — почула, що він не заходить.
— Що там? — спитала вона, і голос її був ще сонний.
— Мама передала, — сказав він. — Коробку з моїм дитинством. І записку.
— Прочитала б, якби можна?
— На, — він простягнув їй пожмаканий папірець.
Оксана прочитала. Потім ще раз. Потім запахнулася в халат щільніше, наче подвір’ям пробіг протяг.
— Гарно, — сказала вона. — Але страшно.
— Чому страшно?
— Бо я знаю, як їй хотілося написати три сторінки. І як їй тяжко обійтися одним реченням.
Остап узяв з коробки зошит з алгебри за дев’ятий клас. Розгорнув посередині. На полях рукою чоловіка, якого вже одинадцять років не було на світі, було написано: «Розберись із дробами — і буде тобі щастя». Він усміхнувся, хоч у горлі ставало щось тверде, і поклав зошит назад.
—
Через тиждень Ганна Степанівна підписала в нотаріуса Завадського дві бумаги.
Першу — заяву про припинення претензій на квартиру. Не тому, що визнала «правоту» сина. А тому, що пан Завадський поклав перед нею роздруківку з рахунку: її власний позов коштував би їй п’ять із половиною тисяч гривень судового збору, плюс нерви, плюс те, що вона вже не раз чула від сусідки на поверсі: «Ганю, люди кажуть, що ти воюєш з сином через дівчинку». П’ять з половиною тисяч. Вона все життя лічила кожну копійку, щоб оце віддати їх за право не бачити, як у неї забирають те, що вона й так не втримала б.
Другу бумагу вона підписала з посмішкою, яку довго не могла зігнати з обличчя.
Це був подарунок. І хоч Ганна Степанівна не дуже розумілася на фінансових термінах, назву вона вимовила по складах, щоб нічого не переплутати:
— Ощадний сертифікат на ім’я Ярини Білинської.
На вісімдесят чотири тисячі гривень. Рівно стільки вона мала «на чорний день», який все ніяк не наставав. А якщо не наставав — значить, можна витратити на день, який настане точно, коли її вже не буде.
— Це не за квартиру, — застерегла вона нотаріуса, хоч той і не питав. — Це їй, дівчинці. До повноліття. Хай має на навчання. Бо в нашому роду всі вчились.
Вона не додала, що в її власному дитинстві не було навіть сертифіката на сто карбованців, а перший буквар вона дочитувала за два тижні, позичивши в сусідки. Не додала, але подумала. І від цієї думки їй стало легко — так легко, як буває, коли віддаєш не тому, хто просить, а тому, хто не вміє просити.
—
Наступного ранку вона подзвонила синові вперше за шість тижнів.
— Остапе, це мама. Не перебивай. Я в неділю приїду подивитись на Яринку. Якщо дозволите.
Тиша.
— Ма?
— Ну?
— Приїжджай.
Вона поклала слухавку. Підійшла до дзеркала в передпокої, довго вдивлялася у своє обличчя — так ніби вперше побачила. Потім дістала з шухляди хустинку, яку не вдягала з батьківського похорону, і акуратно поклала її назад. Вона приїде без хустинки. Вона приїде так, як приїжджають у гості.
Пес Патрон знову сидів під липою, коли Ганна Степанівна вийшла на подвір’я купити в кіоску свіжий номер газети «Експрес». Він підняв голову й дивився на неї розумними карими очима.
— А ти знав? — спитала вона в нього.
Пес поворушив хвостом.
— От і я тепер знаю, — мовила Ганна і рушила до кіоску.
Гривні вона перерахувала ще вдома. Дві з половиною за газету. Решта — на лікарський чай, який вона обіцяла привезти невістці, бо «в тебе, Оксанко, видно, тиск, поки годуєш». Вона вперше назвала її Оксанкою подумки — і не запекло. Отак іноді буває, коли перестаєш тримати те, що й не твоє.
