Тернопіль, вулиця Живова. Дощ січе косо, і Ярина біжить до маршрутки, притискаючи сумку ліктем. Телефон вислизає з кишені куртки — вона навіть не встигає скрикнути — і плюхається просто в калюжу біля бордюру. Вона піднімає його мокрими пальцями, а екран уже вкритий тонкою павутиною тріщин, крізь яку розпливається світло дисплея. Кілька секунд вона просто стоїть під дощем і дивиться на нього, не рухаючись, поки маршрутка не подає сигнал і хтось не штовхає її ліктем в плече.
Це вже третій айфин за три роки. Перший упав зі столу в кав'ярні на Валовій, другий розчавила дверцятами шафи в роздягальні клініки — вона взагалі незграбна, ще зі школи, чашки й тарілки завжди падали в неї з рук, коліна об одвірки, лікті об одвірки. Але телефони — то окрема стаття витрат.
У маршрутці, тримаючи розбитий екран перед очима, вона рахує в голові: новий екран — тисячі три-чотири гривні, новий телефон — тисяч п'ятнадцять, а якщо на кредитну картку, то ще й переплата. Подруга Оксана, з якою вони товаришують ще з коледжу, роками кепкує: "Ярко, тобі потрібна звичайна кнопкова Nokia, тая, що навіть з балкона не розіб'ється". Раніше Ярина тільки сміялася у відповідь. Цього разу сміх не виходить.
Вдома вона не лягає спати. Сидить на старому ноутбуці — той хоч не б'ється — і гортає форуми про кнопкові телефони, поки за вікном ще шумить дощ. Знаходить простеньку модель, тільки дзвінки й смс, вісімсот гривень на "Розетці". Пальці самі клацають "Оформити замовлення", і вона встигає здивуватися власній рішучості раніше, ніж встигає передумати.
Перший тиждень із кнопковою "Нокіа" в руках вона почувається так, ніби їй щось відрізали. Смс набирати незручно — кожну літеру треба тицяти по три рази, вказівний палець аж злегка німіє від цього. Увечері вона кладе телефон на тумбочку й ловить себе на тому, що рука сама тягнеться до порожнього місця в кишені, де раніше лежав смартфон, і стискає повітря.
На третій день без стрічки стає гірше, ніж вона очікувала. Ярина сидить на кухні, дивиться в темне вікно і відчуває якийсь дрібний свербіж у грудях, ніби чогось не вистачає фізично. Вона дістає з шухляди старий смартфон із розбитим екраном — той, що збиралася здати на запчастини, — і кладе палець на кнопку живлення. Тримає так секунд десять. Потім кладе телефон назад у шухляду і засовує її щільніше, ніж треба.
За тиждень вона помічає, що ввечері бере в руки книжку замість того, щоб машинально розблоковувати екран. За два тижні — миє вікна на кухні, які відкладала з весни. Руки в мильній піні, ганчірка риплять по склу, і вона раптом усвідомлює, що не перевіряла телефон уже кілька годин і не сіпнулась через це.
Найголовніше стається десь через півтора місяця, у кабінеті завідувачки клініки Галини Степанівни — тієї, кого за спиною звуть "генерал" за суворий тон і прямий погляд. Ярину викликають після обіду, і вона заходить, витираючи спітнілі долоні об спідницю. Галина Степанівна не встає з-за столу, дивиться поверх окулярів і каже коротко: "Сідай". Пауза тягнеться довше, ніж потрібно, і Ярина відчуває, як прискорюється пульс десь у скронях.
— Я переглянула журнал записів за останній місяць, — каже Галина Степанівна, постукуючи ручкою по столу. — Жодного плутання, жодного пропущеного дзвінка пацієнта. Що в тебе змінилося?
Ярина спочатку червоніє й опускає очі на свої руки, складені на колінах, потім видихає і розповідає про розбитий екран, про калюжу на Живова, про кнопкову "Нокіа" за вісімсот гривень. Галина Степанівна раптом сміється — коротко, майже беззвучно — а тоді знову стає серйозною.
— У мене є пропозиція. Переводжу тебе на старшого адміністратора. Розклад лікарів, графіки закупівель — усе на тобі.
Ярина стискає пальцями край стільця, щоб не видати, як тремтять руки. Про цю посаду вона мріяла ще рік тому і жодного разу не наважилася заявити про це вголос.
Тепер вечорами вона сидить за кухонним столом із зошитом у клітинку і кульковою ручкою розписує наступний день: о котрій виходити з дому, коли забрати аналізи для мами, коли зателефонувати постачальнику витратних матеріалів. Не в застосунку — папір їй чомусь заспокоює більше.
Сьогодні вона їде маршруткою номер чотирнадцять від "Тролейбусного депо" в центр і замість того, щоб втупитися кудись у порожнечу, розбирає в голові список справ на завтра. Виходить біля Тернопільського обласного краєзнавчого музею — давно хотіла подивитися виставку старих листівок міста.
Всередині тихо й прохолодно, пахне старим папером. Ярина зупиняється перед вітриною з листівкою: Тернопіль початку минулого століття, ратуша, бричка на брукованій вулиці. Вона дістає з кишені кнопкову "Нокіа", відкриває меню повідомлень і тицяє по кнопках, набираючи Оксані смс: "Ти б бачила ці листівки". Слово "бачила" вимагає тричі натиснути одну й ту саму кнопку на літеру "б", і вона робить це не поспішаючи, дивлячись на бричку на старому фото. Надсилає повідомлення й кладе телефон назад у кишеню куртки.
