Мені шістдесят сім, і майже рік я не розмовляла з рідною сестрою через сварку, якій самій було соромно за себе. А тоді мені подзвонили з лікарні — вона впала.
Ми з Оксаною різниця у два роки, вона старша. Виросли у Полтаві, в двокімнатній на Шевченка, спали в одній кімнаті аж до мого весілля. Потім — сорок років щоденних дзвінків, іноді по три рази на день, і то не про щось важливе, а просто: «Ти вечеряла? А в мене борщ підгорів». Характери в обох не з м'яких. Могли посваритися через маму, через те, хто кому що сказав не тим тоном. Але щоб місяцями мовчати — такого не було ніколи.
Останню сварку соромно навіть переказувати. Після маминої смерті ми з Оксаною ділили те, що лишилося в квартирі: посуд, скатертини, старі фотографії в коробці з-під цукерок «Асорті». Нічого цінного, ніякої нерухомості, ні копійки грошей на рахунку — маму поховали, квартиру здавали в оренду студентам, і ділити там було особливо нічого. А я вчепилась у стару швейну машинку «Подольск», бо пам'ятала, як мама на ній вечорами строчила фіранки, а по телевізору йшла програма «Час».
Оксана сказала: мама обіцяла машинку її доньці, моїй племінниці. Почали з машинки, а закінчили тим, що витягли образи за тридцять років. Я нагадала їй, що останні місяці мами вона мало бувала поруч, все відмовки — то робота, то онуки. Вона у відповідь кинула, що я завжди роблю добрі справи напоказ, аби потім усім нагадувати. Я хряснула дверима так, що з полиці впала рамка з фото.
Далі — тиша. Ні дзвінків, ні привітань. Мій син пробував мирити, її донька теж — обидві відповідали однаково: «Якщо хоче поговорити, знає, де мене знайти». Минув Новий рік. Минули дні народження — обидва. Якось побачила її на протилежному боці ринку на Панянці, серед прилавків з квашениною, і зробила вигляд, що розглядаю капусту.
У вівторок вранці зателефонував Тарас, її син. Оксана впала на сходах біля під'їзду, зламала зап'ястя, а ще вдарилась стегном, тож лежала в приймальному й чекала на рентген. Тарас саме був у відрядженні в Дніпрі й попросив під'їхати, поки він не встигне повернутися.
Перша думка була безглузда: а раптом вона не захоче мене бачити. Через п'ять хвилин я вже шукала ключі від машини.
Дорогою до лікарні я програвала в голові, як поводитимусь: зайду, спитаю, що сказав лікар, сяду поруч — і все, без зайвого. У приймальному пахло хлоркою і кавою з апарата за сто гривень склянка. Оксана лежала на кушетці, рука в тимчасовій шині, волосся розтріпане, немов вона щойно вибігла з дому.
Вона побачила мене від дверей. Сумка ще висіла на плечі, я навіть не встигла сказати «привіт» — вона затулила обличчя здоровою рукою і заплакала. Підійшла, і перше, що вирвалось: «Та не реви ти, врешті-решт». Фраза настільки наша, мамина ще, що ми обидві зайшлися сміхом крізь сльози, і медсестра з коридору зазирнула подивитись, що там сталося.
Оксана сказала, що злякалася. Не так через падіння, як через те, що поки чекала сама в коридорі, подумала: а якщо станеться щось серйозне — ми ж майже рік мовчимо через якусь машинку. Я сіла на стілець поруч і зізналась, що теж сто разів набирала її номер і скидала дзвінок.
— А чого ж не подзвонила? — спитала вона.
Довелося сказати правду: гонор.
Разом пробули майже шість годин. Я збігала в кіоск біля виходу за пиріжком з картоплею, бо вона з ранку нічого не їла. Посварилися через те, що вона хотіла сама дійти до вбиральні, хоч ще паморочилась голова. Коли оформили виписку, я допомагала їй одягти куртку — одна рука в гіпсі не пролазила в рукав, і ми обидві реготали над цим по-дурному довго.
Тарас приїхав надвечір. Побачив нас разом — нічого не сказав, тільки посміхнувся й почав розвантажувати сумку з фруктами.
Перед тим як мені йти, Оксана спитала, що робити з машинкою. Я відповіла: хай забирає її донька. Оксана сказала: та вже нікому вона не потрібна. І нас знову накрило сміхом — тим самим, що триває довше, ніж має.
За кілька днів ми знову проговорювали ті слова, що вилетіли тоді, — і боліло досі. Оксана визнала, що була несправедлива щодо маминого догляду в останні місяці. Я визнала, що справді часто пред'являю добрі справи як аргумент, коли ображаюсь.
Ми досі дві жінки з характером. Але тепер дзвонимо одна одній по кілька разів на тиждень, буває, знову через дрібниці сваримося — і того ж дня миримось. Машинка так і стоїть у квартирі Оксани на Шевченка, ніхто на ній не шиє. Днями Оксана надіслала фото: на кришку машинки поставила горщик з геранню, а підписала просто — «Ось, хоч якась користь».
