Ірина Ковальчук вимкнула плиту, коли з коридору почувся дзвінок у двері. За вікном мокрий сніг лип до балконного скла — типовий листопад у Полтаві, коли ще не зима, але вже й не осінь. У квартирі пахло борщем і мокрою куркою — сусідський пес знову намок під дощем і лишив мокрі сліди на сходовій клітці, поки чекав хазяйку.
На порозі стояла Тамара — свекруха, з якою Ірина прожила під одним дахом одинадцять років. У руках у Тамари був конверт.
— Це тобі, — сказала вона й простягнула його так, наче віддавала не папір, а щось живе. — Від Максима.
Ірина взяла конверт. Всередині — копія договору дарування. Максим, її чоловік, ще три тижні тому переписав на матір свою частку в перукарні, яку вони відкрили разом п'ять років тому на вулиці Соборності. Ірина вклала в той бізнес двісті тридцять тисяч гривень — свої, ще материнські, з продажу квартири в Кременчуці. Офіційно частки не було записано на неї — довірилися одне одному, як буває, коли одружені.
— Він казав, що так буде… правильніше, — пробурмотіла Тамара, не дивлячись в очі. — Щоб було на кого записати. Мало що.
— Мало що — це що? — Ірина поклала конверт на стіл, поряд з розрізаною цибулею.
Тамара мовчала. По телевізору в сусідній кімнаті йшла реклама якогось банку, звук був увімкнений на повну — Максим завжди залишав так, коли йшов зі скандалу.
Максим з'явився через годину, пахнучи цигарками й чужими парфумами. Сів на кухні, не роздягаючись.
— Ти ж розумієш, — почав він, — мамі так спокійніше. Ти нікуди не дінешся, ми ж сім'я.
— Сім'я, — повторила Ірина. Вона подивилась на його руки, якими він крутив запальничку, і подумала, що за одинадцять років жодного разу не бачила, щоб ці руки щось ремонтували в домі — навіть кран міняв майстер із сусіднього під'їзду.
— Ти ж працювала там просто майстром, — сказав Максим. — Юридично твоєї частки й не було ніколи.
— А хто вкладав гроші в оренду першого поверху? Хто купував крісла й фени на "Розетці" за свою зарплату?
Максим знизав плечима, ніби це була не відповідь, а завершення розмови.
Три дні Ірина мовчала. Не тому, що змирилась — просто складала папір до паперу. Виписки з карти "Приватбанку" за 2021 рік, де видно перекази на оренду приміщення. Розписку від орендодавця. Скріншот переписки з Максимом, де він писав: "внесла свою частину — молодець, тепер спокійніше буде". Знайшла навіть чек на закупівлю обладнання в "Епіцентрі" на суму сорок одна тисяча гривень — той чек вона зберігала просто з педантичності, не думаючи, що колись знадобиться.
У четвер вона взяла відгул і поїхала до юриста на вулицю Європейську. Кабінет був на другому поверсі, над аптекою, пахло кавою з апарату у коридорі. Юрист, молода жінка років тридцяти п'яти, переглянула документи мовчки, потім сказала:
— У вас є все, щоб оскаржити договір дарування як фіктивний і довести факт вкладення спільних коштів у бізнес. Але це суд, це місяців вісім, мінімум.
— А якщо не через суд?
Юрист підняла погляд.
— Тоді треба говорити з тим, хто підписав договір. І показати йому, що ви готові йти до кінця.
Ірина повернулась додому й зробила дзвінок — не Максиму, а Тамарі.
— Приходьте завтра на перукарню. О десятій. Разом з Максимом.
— Навіщо?
— Бо це вже не розмова для кухні.
Наступного ранку в перукарні на Соборності було порожньо — Ірина попросила адміністраторку перенести записи клієнтів на другу половину дня. Пахло аміаком і лаком для волосся, як завжди пахне в перукарні до відкриття. Максим прийшов першим, за ним — Тамара, у пальто, застебнутому на всі ґудзики, наче зібралась на похорон.
Ірина поклала на стіл біля дзеркал папку — товсту, з роздрукованими виписками й копією позовної заяви, вже підписаної нею й датованої.
— Це готово до подачі в суд, — сказала вона. — Позов про визнання договору дарування недійсним і про поділ спільно нажитого майна. Юрист каже, шансів у мене більше вісімдесяти відсотків, тому що є документальне підтвердження мого внеску на двісті тридцять тисяч.
Максим потягнувся до папки, але Ірина прибрала руку раніше.
— Або, — продовжила вона, — ми йдемо зараз до нотаріуса на Гоголя, і Тамара переписує половину частки назад на мене. Офіційно. Сьогодні ж.
— Це ж моя мати, — сказав Максим, і в голосі в нього щось зламалось, ніби він тільки зараз почув власні слова збоку.
— А я — та, хто платив за оренду три роки поспіль, поки ти "шукав себе" у пошуках нової роботи, — Ірина не підвищила голос. Вона взагалі говорила рівно, наче диктувала список покупок. — Вибір за вами. У мене вихідний до обіду.
Тамара подивилась на сина. Той мовчав, катаючи в пальцях ключі від машини — старенької "Шкоди", яку теж свого часу купували на спільні гроші.
О пів на дванадцяту вони стояли втрьох у нотаріальній конторі. Нотаріус, чоловік років шістдесяти в окулярах на шнурку, зачитував текст договору рівним голосом диктора новин. Тамара підписала документ про повернення половини частки на ім'я Ірини мовчки, тільки рука в неї трохи тремтіла, коли вона ставила підпис — літери вийшли дрібніші, ніж завжди.
Максим за весь час не сказав жодного слова. Коли вийшли на вулицю, він закурив і подивився на Ірину так, наче побачив її вперше — не дружину, яка терпить, а людину, що з ним не в одній вазі.
— І що тепер? — спитав він.
— Тепер я йду в перукарню — у мене клієнтка о другій. А ввечері подаю документи на переоформлення частки в податковій. — Ірина застебнула куртку. — А ти вирішуй, з ким ти житимеш далі — з матір'ю, яка вважає нормальним переписувати чужу справу, чи зі мною. Разом — не вийде.
Вона пішла в бік перукарні, не озираючись. Мокрий сніг усе ще падав, і на асфальті вже намерзла тонка кірка льоду — та, по якій узимку в Полтаві завжди обережно ходять літні люди, тримаючись за поручні. Тамара залишилась стояти біля під'їзду нотаріальної контори, притискаючи до грудей порожню тепер сумку, а Максим дивився їй услід і не рухався з місця, поки цигарка не догоріла до фільтра.
