Мама померла в березні, а вже у квітні я дізналася, що батько переписав нашу квартиру на нову дружину.
Мене звати Марічка Дзюба, мені тридцять два, працюю кондитером у Черкасах, на Хрещатицькій пекарні за рогом. Мама була не просто мамою — вона була людиною, якій я телефонувала о пів на одинадцяту вечора, коли щось не виходило з тестом чи з чоловіком. Вона знала мене по голосу: досить було сказати «та все нормально», і вона вже питала, що сталося насправді. Не судила. Просто слухала і потім казала щось одне речення, яке все ставило на місце.
Рак підшлункової. Діагноз у листопаді, а в березні її вже не стало — чотири місяці, за які я навчилася ненавидіти запах лікарняного коридору й любити його водночас, бо там я бачила її ще живою.
Батько, Степан Опанасович, одружився з жінкою на ім'я Галина вже в травні — через два місяці після похорону. Я не засуджувала спершу. Людина сама, шістдесят три роки, боїться порожньої квартири. Але потім прийшов лист із реєстру речових прав, і виявилося, що трикімнатна квартира на Гоголя, та сама, де мама вирощувала фікус на підвіконні й де досі стояли її капці біля дверей, — тепер належить Галині. Батько передав їй половину частки ще за життя мами, тихо, через нотаріуса на Благовісній, а другу половину, свою, переписав дарчою вже за три тижні після весілля.
Мамині капці Галина викинула в перший же тиждень. Сказала — «стояли й заважали».
Я приїхала на Гоголя в суботу, з коробкою маминих речей, які ще залишалися в шафі — светр, який я їй в'язала три роки тому, і той самий фікус, вже пожовклий, бо його ніхто не поливав. Двері відчинила Галина в маминому халаті. Не в новому, купленому, а в тому самому, синьому, з квітами, який мама носила вдома. Я поставила коробку на підлогу і взялася перекладати з неї светр в руки — тільки щоб чимось себе зайняти, поки вона поправляла пояс на моєму порозі.
— Ти чого приїхала? — спитала вона так, ніби я їй заважаю дивитися серіал.
— Забрати мамині речі. Ще щось лишилось.
— Та вже все повикидали. Тато сказав, старе не тримати.
За її спиною я побачила батька — сидів за столом, пив чай із чашки, яку мама привезла з Карпат, з написом «Яремче». Він навіть не встав.
— Тату, ти справді переписав квартиру на неї?
— Марічко, це наше з Галею рішення. Тобі там жити не треба, у тебе своя квартира є.
Своя квартира — це однокімнатна на Митницькій, яку ми з чоловіком Романом виплачували вісім років і за яку я ще винна банку сто дванадцять тисяч гривень. А мамина квартира на Гоголя коштувала, за оцінкою рієлтора, майже три мільйони — і мала бути, за мовчазною домовленістю всієї родини, моєю. Мама так і казала: «Це тобі, Марічко, і онукам твоїм».
Сцен я не влаштовувала. Підняла коробку, притиснула фікус боком до стегна і вийшла, зачинивши за собою двері рівно настільки тихо, щоб було зрозуміло — прощання це не назавжди.
Через два тижні подзвонила тітка Ліда, мамина молодша сестра, — сказала, що Галина вже виставила квартиру на продаж, ціна на OLX стояла — два мільйони вісімсот. Хтось поспішав.
Я пішла до нотаріуса, тієї самої Оксани Григорівни з Благовісної, — виявилось, вона добре пам'ятала маму, бо оформляла в неї заповіт ще п'ять років тому, задовго до хвороби. Мама, виявляється, склала заповіт, за яким її частка квартири мала відійти мені, а не чоловікові. Батько про це знав — і саме тому поспішив оформити дарчу на свою половину до того, як я встигну вступити у спадок офіційно.
Я найняла адвоката, Ігоря Васильовича з контори на Смілянській. Він сказав просто: заповіт мами перекриває будь-яку домовленість подружжя щодо її частки, а якщо дарча на батькову половину була оформлена вже після смерті мами з метою вивести майно з можливого спадкового спору — це підстава для оскарження угоди в суді.
Судове засідання призначили на липень, у Соснівському районному суді. Я прийшла з папкою документів — заповітом, довідкою про смерть, витягом з реєстру. Батько прийшов з Галиною, вона була в новому пальто, яке точно коштувало не менше за мою місячну зарплату.
Суддя, жінка років п'ятдесяти з різким голосом, слухала недовго. Дарчу визнали недійсною — з мотивуванням, що угода була спрямована на позбавлення спадкоємиці її законної частки, а сама Галина, як зареєстрована співвласниця з травня, не мала права одноосібно продавати нерухомість без згоди інших власників.
Батько після засідання підійшов до мене в коридорі суду.
— Марічко, ну навіщо ти так. Сім'я ж.
— Тату, ти віддав мамині капці на смітник за тиждень після похорону. Яка сім'я.
Я забрала документи на свою половину квартири — сімнадцять квадратних метрів у грошовому еквіваленті, якщо рахувати частку, належала мені і Романові по факту заповіту. Оголошення на OLX зникло того ж вечора. Через місяць я здала свою частку в оренду — студентці з медичного, сто вісімдесят доларів на місяць, гроші йдуть на рахунок, відкритий окремо від сімейного бюджету з Романом.
Фікус я забрала того дня, коли забирала коробку. Він стоїть тепер у мене на кухні, на Митницькій, вже зазеленів — я поливаю його щовівторка, як мама колись.
