Скарлет Величко чекала на бенкеті у Трускавці. Точніше, чекала на закінчення вечора — бо все, що їй було потрібно, вона вже отримала за перші сорок хвилин, просто сидячи мовчки за столом номер двадцять два і слухаючи.
Стіл їй дістався не найкращий. Збоку зали, подалі від сцени, там, де саджають родичів, про яких ніхто до пуття не знає, куди їх діти. Офіціантка навіть перепитала прізвище двічі, поки шукала картку в списку. Скарлет це насмішило. Не образило — насмішило. Бо це означало одне: організатори вечора справді гадки не мали, з ким мають справу. А це її цілком влаштовувало.
Їй сорок два. Волосся темне, зібране в просту зачіску, без жодних логотипів на сумці чи туфлях — звичка, яку вона виробила ще років п'ятнадцять тому, коли зрозуміла: люди, які нещодавно розбагатіли, завжди хочуть, щоб про це знали всі. А ті, хто має гроші давно, взагалі перестають про це думати. Сукня на ній була темно-смарагдова, шовкова, з ательє на Пушкінській у Львові — колись пошита для матері, після її смерті трохи перешита під Скарлет. Вдягала цю сукню рідко. Сьогодні — той випадок, коли, за словами дядька Богдана, «треба виглядати як людина, а не як привид на власних поминках».
Угода між «Вежа-Інвест» та групою підприємств родини Стельмащуків готувалася одинадцять місяців. Якщо все підпишуть — вийде один з найбільших приватних холдингів у сфері логістики та комерційної нерухомості в Західній Україні. Мова йшла про суму понад мільярд двісті мільйонів гривень, земельні ділянки під Стриєм, склади в промзоні Дрогобича, контракти з обласною адміністрацією і близько чотирьох тисяч працівників на балансі.
Родина Стельмащуків ставилася до цієї угоди як до коронації. Скарлет — як до паперу, який ще ніхто не підписав. Різниця, здавалося б, невелика. Але саме через неї весь вечір і розгорнувся так, як розгорнувся.
Ірину Стельмащук вона помітила ще на вході — важко було не помітити. Червона сукня з відкритою спиною, золоті браслети на обох зап'ястях, кольє таке масивне, що виблискувало навіть від свічок на сусідніх столах. Тридцять три роки, донька Романа Стельмащука, третє покоління родини, яка володіла мережею готелів і торгових центрів по всій Львівщині. Півроку як розлучена — і, судячи з того, як вона того вечора літала між столами, розлучення пішло їй тільки на користь.
Ірина обіймала тих, хто міг бути корисним. Цілувала в щоку дружин депутатів. Офіціантів не помічала взагалі, поки хтось не приносив не те шампанське. А коли мова заходила про угоду — а вона заходила щоразу, — Ірина говорила голосно, так, щоб чули за трьома столами одразу:
— У нас на наступному тижні підписання. Все вже узгоджено, лишилось тільки нотаріально оформити.
Скарлет цю фразу за вечір почула тричі. І тричі промовчала, хоча знала про хід угоди значно більше за саму Ірину.
Річ у тім, що батько Ірини, Роман Стельмащук, три роки тому взяв у борг у покійного чоловіка Скарлет, Тараса Гайового, чотириста тисяч доларів — під заставу тридцяти п'яти відсотків акцій материнської компанії. Домовленість була усна плюс розписка, завірена нотаріусом в Дрогобичі, про яку в родині Стельмащуків, схоже, забули за давністю років. А потім Тарас загинув в аварії на трасі під Стриєм, і всі документи, включно з тією розпискою і переоформленими на неї акціями, перейшли до Скарлет як спадкоємиці.
Тридцять п'ять відсотків. Рівно стільки, скільки потрібно, щоб заблокувати будь-яке рішення загальних зборів — включно з рішенням про злиття компаній, яке Ірина щойно пообіцяла третьому столу «на наступному тижні».
Дядько Богдан, який сидів поруч і за весь вечір з'їв рівно одну канапку, нахилився і тихо запитав:
— Ти взагалі плануєш їм сказати? Чи так і будеш сидіти й слухати, як вона про угоду розповідає?
— Не сьогодні, — відповіла Скарлет. — Хай спочатку виголосять тост.
Тост виголосив сам Роман Стельмащук — рівно о пів на десяту, коли офіціанти вже прибирали основні страви і подавали десерт. Він підняв келих, подякував партнерам, згадав «нову еру для родинного бізнесу» і оголосив, що документи про злиття підпишуть у четвер, двадцять восьмого числа, о дванадцятій дня в нотаріальній конторі на вулиці Личаківській.
Зала зааплодувала. Ірина сяяла так, наче вже підписала все сама.
Скарлет підвелася зі свого місця за столом номер двадцять два і пройшла через залу — повз столи, де на неї ніхто не звертав уваги, до мікрофона, який стояв біля сцени й раптом виявився вільним, бо ведучий вечора саме відійшов до бару. Вона взяла мікрофон без жодного дозволу.
— Перепрошую, — сказала вона, і голос її пролунав рівно, без надриву. — Пан Стельмащук згадав про підписання у четвер. Раніше, ніж це станеться, варто уточнити один момент.
Ірина обернулась першою. Обличчя в неї на секунду завмерло, наче вона намагалася згадати, хто ця жінка в зеленій сукні за столом двадцять два.
— Мене звати Скарлет Гайова, — продовжила вона. — Я вдова Тараса Гайового. Три роки тому ваш батько, пане Романе, узяв у мого чоловіка чотириста тисяч доларів під заставу тридцяти п'яти відсотків акцій «Стельмащук Груп». Розписка й переоформлення акцій завірені нотаріально в Дрогобичі. Ці акції зараз належать мені як спадкоємиці. Без мого підпису на зборах учасників жодне рішення про злиття юридичної сили не матиме.
У залі стало тихо настільки, що чутно було, як хтось у кутку впустив виделку.
Роман Стельмащук зблід і поставив келих на стіл так різко, що вино хлюпнуло на скатертину.
— Це якесь непорозуміння, — почав він, але голос зрадив його на середині фрази.
— Непорозуміння — це коли забувають повернути гроші, — відповіла Скарлет. — А коли ще й забувають, кому належать акції, куплені на ці гроші, — це вже інше слово.
Ірина рвучко підійшла до батька, тримаючи в руках келих, який досі не поставила.
— Тату, про що вона говорить? Які акції?
Роман не відповів. Дивився на Скарлет так, наче бачив привида — власне, майже так і було: покійний Тарас Гайовий за життя дав йому не одну відстрочку, а тепер за нього прийшла дружина, у сукні його тещі, з паперами в сумці, яку вона тепер відкрила й дістала звідти папку — тонку, у блакитній обкладинці, з логотипом дрогобицької нотаріальної контори на кутику.
— Ось копія розписки, — сказала вона, поклавши папку на найближчий вільний стіл. — Оригінал у моєму адвоката. Завтра о десятій ранку я подаю заяву в реєстр акціонерів про підтвердження права власності. Якщо до четверга це питання не буде вирішене — а вирішене воно може бути тільки поверненням боргу з відсотками, а це вже понад п'ятсот тисяч доларів, — я на зборах голосую проти злиття. Всіма тридцятьма п'ятьма відсотками.
— Ви не можете так з нами вчинити, — тихо сказала Ірина, і в голосі її вже не було тієї гучності, з якою вона розповідала про угоду весь вечір.
— Я нічого з вами не роблю, — відповіла Скарлет. — Я просто більше не мовчу за те, за що мовчала три роки з поваги до пам'яті чоловіка. Борг — не подарунок. А те, що ви про нього забули, — не привід, щоб я забула теж.
Вона забрала папку, кивнула дядькові Богдану, який уже підвівся й тримав напоготові її пальто, і пішла до виходу — повз стіл номер двадцять два, повз офіціантів, повз завмерлу залу, де хтось нарешті наважився поставити келих на стіл без зайвого шуму.
Роман Стельмащук наздогнав її вже біля гардеробу.
— Дайте нам два тижні, — сказав він тихо, щоб не чули інші гості. — Ми знайдемо гроші.
— У вас є до четверга, — відповіла Скарлет, застібаючи пальто. — Опівдні. Нотаріус на Личаківській уже чекає — тільки тепер підписувати будете зі мною, а не без мене.
Вона вийшла на вулицю, де під ліхтарем чекало таксі, викликане ще годину тому — про всяк випадок. Дядько Богдан сів поруч і мовчав аж до самого готелю, а потім тільки й сказав:
— Твоя мати пишалася б цією сукнею сьогодні.
— Мати пишалася б розпискою, — відповіла Скарлет і подивилась у вікно, за яким пропливали вогні Трускавця.
