Марічка застібнула валізу й сіла на неї — замок ніяк не хотів закриватися. У коридорі гуло, ніби хтось залишив увімкненим старий холодильник із готельними апартаментами. Насправді то гуло у скронях: останній автобус із Харкова до Полтави відходив за сорок хвилин, а Тарас стояв у дверях, розставивши руки.
— Ти куди це намислила? А хто з моєю мамою буде?
Валіза нарешті клацнула. Марічка встала, поправила лямку наплічника. За спиною лишалася двокімнатна квартира на Олексіївці, де вона прожила одинадцять місяців. Без вихідних. Без сну довше трьох годин поспіль. Без жодного «дякую». І без чоловіка — той з’являвся раз на тиждень, знімав кросівки в коридорі, питав «як там мама?» і вмощувався на кухні з телефоном.
— Пусти, — сказала вона.
— Ти з глузду з’їхала? Мама лежача, а ти речі пакуєш!
— А ти?
— Що — я?
— Твоя мама лежача вже рік. І ти за цей рік жодного разу не лишився на ніч.
Тарас скривився, ніби йому вдарило в зуби через протяг.
— У мене робота. Я ж пояснював.
— Пояснював, — кивнула Марічка. — Щоразу, як приходив на сорок хвилин.
У сусідній кімнаті закашляла пані Орися. Марічка автоматично зробила півкроку туди — і зупинила себе. Ні. Годі. Вона стоїть на порозі й мусить просто вийти. Але ноги не рухались, і вона подумала: одинадцять місяців тому вона так само не могла зрушити з місця, коли вперше почула той кашель. Тоді вона скинула пальто й лишилась. Тепер її тримає те, що сильніше за звичку, — страх.
Бо Тарас дивився на неї не злістю. Він дивився з подивом. Як людина, яка все прорахувала, а раптом десь у розрахунках виявилась помилка.
— Я тебе утримую, — сказав він.
Марічка засміялась коротко, здавлено, ніби кашель.
— Скільки ти мені переказав за ці місяці?
— Ти знаєш, що в мене зараз складно.
— Три тисячі двісті сорок вісім гривень. За одинадцять місяців. Я рахувала, не сумнівайся.
— Це несправедливо.
— Що саме? Що я рахувала? Чи що ти кидав дружину доглядати твою матір і не дав навіть на памперси?
Він склав руки на грудях. Цей жест вона знала напам’ять: Тарас вмикав його, коли вирішував, що суперечку може виграти не фактами, а впертістю.
— Ти ж знаєш, що ми одна сім’я.
— Твоя сім’я, Тарасе, — це ти, твоя мама і твоя чергова Вікторія з відділу продажів.
Обличчя чоловіка змінилося. Не так, як буває від крику, — воно стало порожнім, наче перемкнули канал.
— Ти зараз про що?
Марічка дістала з кишені телефон, відкрила галерею, простягнула. На екрані Тарас стояв біля кав’ярні на Сумській, обіймаючи біляву жінку. Наступний кадр — вони сідали в чорну «Тойоту Камрі». Третій — заходили в під’їзд нового ЖК на Данилівського. Дата внизу — позавчора.
— Це колега. В нас корпоратив.
— Що, й ліжко на корпоративі було службове?
— Не смій!
— А ти смієш, — вона звела брови. — Ти смієш цілий рік. Смієш не приїжджати. Смієш знімати наші гроші готівкою. Смієш брехати, що фінансово надриваєшся, поки я перевертаю твою матір що дві години.
Тарас зробив крок уперед, опинився зовсім близько. Пахло від нього тим самим гелем для гоління, який Марічка купувала йому на день народження три роки тому.
— Що ти вигадуєш? — голос став тихим, але не м’яким. Так шипить газ під погано закрученим вентилем.
— Я не вигадую. Я вчора оформила заяву.
Вона дістала складений аркуш. Тарас вихопив його, розгорнув, пробіг очима. Затримався на штампі нотаріуса.
— Це не смішно.
— А я й не сміюсь.
— Ти через мамину хворобу хочеш усе зруйнувати?
— Не через неї. Через те, що ти забув, для чого ми одружилися.
Він шпурнув папір на тумбу. Ковзнув поглядом по валізі, по наплічнику, по знятих з гачка ключах від квартири.
— І куди ти підеш? У тебе ж нічого нема.
— У мене було майже рік, щоб зрозуміти, що в мене тепер є більше, ніж ти собі уявляєш. Але про це не тобі знати.
Ворота його обличчя на секунду розчинилися. Там, усередині, майнуло щось схоже на переляк.
— Марічко, давай спокійно…
— Твоя мама спокійно засинає під ранок, — відповіла вона. — Коли вже не має сили боятися. А ти в цей час у Харкові в кав’ярні з Вікторією з відділу продажів.
У кімнаті запанувала така тиша, що чути було, як на кухні падає крапля з погано закритого крана. Марічка рахувала їх колись, ті краплі, ночами сидячи біля ліжка пані Орисі.
— Що ти верзеш? — Тарас намацав підвіконня, ніби вперше стояв у цій квартирі.
— Нічого. Я вже все сказала.
Вона перекинула наплічник через плече і взялась за ручку валізи. Й раптом із глибини кімнати пролунав голос пані Орисі:
— Маріє.
Марічка застигла. Не обернулась одразу. А коли обернулась, побачила, що Тарас теж озирнувся, і на його шиї запульсувала жилка.
— Іди сюди, — покликала пані Орися. Голос був тихий, але твердий, ніби вона тримала його на нитці, протягнутій крізь стіни.
Марічка пройшла до кімнати. Пані Орися лежала на високому медичному ліжку, повернувши голову до шафи. В її очах не було сліз. Тільки втома, в якій уже не лишилося місця для образи.
— Третя шухляда від стіни. Там під хустками — пакет.
— Мамо, не треба, — Тарас з’явився в дверях миттєво, наче пес, якого покликали не його кличкою.
— Треба, — відповіла пані Орися. — Маріє, дістань.
Марічка відчинила шухляду. Вона знала цю шухляду, як власну долоню: білі наволочки, сірі рушники, кілька хусток. Під ними лежав прозорий пакет із документами.
— Дай мені, — Тарас рвонувся до неї.
Марічка притиснула пакет до грудей.
— Стій. Твоя мама сказала, щоб діставала я.
— Це якісь мамині документи. Вона не розуміє, що робить.
— Я все розумію, — у голосі пані Орисі хруснуло. — Як ніколи за останній рік.
Вона простягнула висохлу руку до Марічки.
— Розгорни.
У пакеті були банківські виписки, копія договору купівлі житла і довіреність. Марічка перегорнула сторінки, і пальці в неї похололи. Покупцем у договорі була Вікторія Сергіївна, білява з фотографій. А перший внесок — чотириста двадцять тисяч гривень — перерахували з ощадного рахунку пані Орисі.
— Це твої гроші? — тихо запитала вона.
— Мої, — пані Орися заплющила очі. — Це те, що я відкладала на лікування. На реабілітацію. На сиділку.
— Мамо, все було законно. Ти підписувала.
— Я підписувала папір, який ти підсунув після лікарні. Ти сказав: згода на догляд. Я не читала, бо не могла тримати аркуш у руках.
— Це неправда!
— Я чула, як ти казав Вікторії, що лишилося почекати. Що квартира буде твоєю.
Тарас завмер. У тиші знову почала капати вода на кухні. Кап. Кап. Кап.
— Коли це було? — спитала Марічка.
Пані Орися розплющила очі.
— Минулого четверга. Він дзвонив і стояв у коридорі. Я не змогла підвестися, але все чула. Все.
Вона кивнула на тумбу біля ліжка.
— Там телефон. У диктофоні останній запис. Клікни.
Тарас кинувся до тумби, але Марічка випередила. Схопила телефон, відкрила диктофон. На екрані світився файл: «10.10, 23:47 — 00:31». Тривалість — сорок чотири хвилини.
Вона натиснула відтворення.
Спершу шум води, звук кроків, потім голос Тараса:
— …ще трохи. Лікар казав, що з таким серцем довго не тягнуть. Головне — не нервувати її. Квартира залишиться мені, ти ж розумієш.
Потім жіночий голос, млосний, ніби з-під ковдри:
— А дружина?
— Марічка? Вона ж як прибита. Доглядає, возиться. Хай. Мені це тільки на руку. Вона вже не вірить, що я повернуся. Скоро сама підпише розлучення.
— Милий…
— Не називай мене так. Кажи «мій» — коли в тебе буде квартира на Олексіївці.
У кімнаті стало так тихо, що Марічка почула, як у вухах стугонить. Вона підняла очі на Тараса. Той стояв блідий, як випрана наволочка.
— Вимкни, — прошепотів він.
— Ні.
— Вимкни, я кажу.
Він рвонувся до неї, потягнувся через ліжко, мало не зачепив матір. Марічка відскочила, притиснула телефон до себе.
— Ще один крок — і цей запис зараз же слухатимуть усі твої родичі. І соцслужба. І суд.
Тарас завмер з простягнутою рукою. А в двері подзвонили.
Двічі. Коротко, впевнено.
— Це, мабуть, твій брат, — сказала пані Орися. — Я попросила його прийти.
— Мамо, навіщо?
Дзвінок повторився. Хтось натиснув ще раз, довго, вимогливо.
— Маріє, відкрий, — голос пані Орисі став зовсім тихим, але з нього зникло тремтіння.
Марічка пройшла до коридора, відчинила. На порозі стояв Остап, старший брат Тараса, у сірій куртці не по погоді, з пакетом із аптеки. Він глянув на валізу, на блідого брата в дверях вітальні, потім на матір.
— Що тут?
— Заходь, — пані Орися підвела погляд. — І слухай.
— Що слухати?
Марічка простягнула йому телефон.
— Ось. Слухай, Остапе. Слухай уважно.
Остап узяв телефон, натиснув відтворення. Тиша в кімнаті стала фізичною, її можна було різати ножем, як холодець у переддень свят. Коли пролунало «квартира залишиться мені», Остапова шия напнулася, ніби хтось натягнув шворку.
Він не дослухав до кінця. Повернувся до Тараса.
— Ти хворий? — спитав без інтонації.
— Остапе, це не те, що ти думаєш.
— А що я маю думати? Ти продав материну квартиру своїй курві, поки мама лежала й не могла встати!
— Я не продавав! Це були її заощадження. Вона однаково ними не користувалася!
— Вона лежача, Тарасе. Лежача! А ти виніс усе, що вона відкладала на лікарні.
Остап обернувся до балконних дверей, ніби шукав, за що вхопитися, і вперся кулаком у одвірок.
— Я зараз викличу поліцію.
— Не викличеш. Це сімейна справа.
— Таку сімейну справу краще вирішувати з протоколом.
Пані Орися закашляла. Марічка хотіла кинутись до неї, але жінка підняла руку.
— Не треба. Я сама.
— Мамо, випийте води, — тихо сказала Марічка.
— Вип’ю. Колись. — Пані Орися облизала сухі губи. — Але спершу хочу, щоб ти забрав її валізу, Тарасе, і забрався з моєї квартири. Разом зі своїми документами, своєю довіреністю і своїми планами.
— Ти не можеш мене вигнати. Це і моя квартира.
— Це моя квартира. І щоб ти знав: учора в мене був нотаріус. Вдома. Він оформив заповіт.
Тарас зблід так, що здалося — зараз зомліє.
— На кого?
— На Остапа і Марію. П’ятдесят на п’ятдесят.
Остап кліпнув. Марічка теж.
— Мені нічого не треба, — сказала вона. — Я не через це.
— Знаю. Тому й тобі, — пані Орися подивилася на неї з таким спокоєм, що в Марічки защипало в носі. — Ти була тут, коли мій син не міг приїхати. Ти була, коли я боялася сама в темряві. Ти не просила грошей. Тепер я прошу тебе взяти.
Тарас розсміявся — різко, ніби подавився.
— Ви всі з’їхали з глузду. Я все оскаржу.
— Оскаржуй, — спокійно відповів Остап. — Але спершу прослухай запис ще раз. Як скажеш «мамо, це не те», я наберу номер швидкої й поліції. Для тебе персонально — і для твоєї Вікторії.
Тарас озирнувся навколо, ніби шукав вихід, але всі виходи вже були зачинені. Він випростався, смикнув на собі куртку.
— Ти ще пошкодуєш, — кинув він Марічці.
— Я вже пошкодувала, — відповіла вона. — Що не зробила цього на десять місяців раніше.
Він вийшов у коридор, щось грюкнуло — то валіза, якої більше не треба було нести. Двері гупнули. Запанувала тиша.
Остап подивився на сестру, яка стояла з телефоном, неначе не знала, куди тепер подіти руку.
— А ти його не жалій. Він би тебе навіть не згадав.
— Я не жалію, — вона похитала головою. — Я думаю про те, що б я робила, якби твоя мама не навчилася записувати.
— А я думаю про те, що через тиждень тут буде сиділка.
— Ні, — Марічка закинула наплічник на плече. — Сиділка буде вже сьогодні. Я вчора подала заявку в центр паліативної допомоги. Приїдуть після обіду.
Пані Орися глянула на неї з-під примружених повік.
— А ти?
— А я на першому ж автобусі до Полтави. Місце в центрі знайдеться з часом.
— Місце в цій квартирі — твоє.
— Ні, пані Орисю. Ваше. І Остапове. А мені тепер треба знайти своє.
Вона наділа кросівки, затягнула шнурки. Потім нахилилась, підняла з підлоги шпильку для волосся, що випала, коли вона сиділа на валізі, і поклала на тумбу.
— Догляньте за нею, — сказала вона Остапові. — І приходьте, будь ласка, не раз на місяць. Вона ночами рахує краплі на кухні. Їй від цього страшно самій.
Остап мовчки кивнув.
Марічка відчинила двері. У під’їзді пахло холодним бетоном і чиїмось борщем, що прогримів каструлею десь на другому поверсі. Вона вже спускалась, коли з квартири долинув голос пані Орисі, спокійний, як річка в листопаді:
— Маріє.
— Так?
— Як будеш у Полтаві — хоч раз надішли фото вокзалу. Я так давно нікуди не їздила.
Марічка зупинилась. Постояла секунду. Потім підняла вгору розкриту долоню, не обертаючись, і пішла вниз сходами, де на першому поверсі вже блимала погашена лампа — жовтим, ледь помітно, як прощання.
У руці вона стискала телефон з чужим диктофонним записом, який тепер належав їй. Запис був не головним. Головним було те, що вона більше не віддасть ані свого часу, ані своєї тиші тим, хто не вміє рахувати не лише чужі гроші, а й чужу втомлену спину на лікарняному коридорі, де по той бік вікна ще до ранку стояв порожній нічний трамвай з номером сім.
