Мене звати Ольга Дмитрівна, мені шістдесят дев'ять, і я двадцять шість років пропрацювала бухгалтером на молокозаводі в Білій Церкві. Про цю історію я нікому не розповідала так, як зараз розповім вам.
Кожного Різдва, кожної Пасхи, кожного дня народження хоч когось із родини — стіл накривався в моїй квартирі на Пушкінській. Так повелося ще з дев'яностих, коли ми з чоловіком тільки отримали ту трикімнатну. Невістка казала: "У тебе просторіше". Син казав: "Мамо, ти ж усе одно вдома". А я мовчала й погоджувалась.
За два тижні до свята я вже складала список: скільки качок брати на ринку біля Раківського парку, чи вистачить того сервізу на дванадцять персон, який дістався мені від матері. Мила вікна, хоч вони й так були чисті. Натирала підлогу маззю з воском, бо невістка колись зауважила, що паркет тьмяний. Пекла три види пирогів — з маком, з вишнею й той горіховий рулет, який ніхто, крім онука, насправді не їв, але "так же завжди було".
А потім приходили гості. Син із невісткою, дочка з чоловіком, троє онуків, сестра чоловіка зі своїм виводком. Сідали, їли, сміялися, дивилися новорічний "Вечірній квартал" по телевізору, який я вмикала для фону. О дев'ятій вечора починали збиратися. Цілували мене в щоку, дякували, і за десять хвилин квартира спорожніла, лишаючи мене саму серед тридцяти брудних тарілок і запаху перегорілого воску від свічок.
Я мила посуд до першої ночі. Сама. Щоразу.
І знаєте, за що мені найбільше соромно, коли я тепер про це думаю? Не за втому. Не за той радикуліт, який мучив мене всі листопади поспіль. А за те, що я жодного разу — жодного! — не сказала: "Діти, а хай хтось інший цього року приймає гостей". Я боялася, що образяться. Боялася здатися вередливою бабкою, якій усе важко.
Був у мене сусід по під'їзду, Микола Панасович, він працював водієм маршрутки номер сорок два, тієї, що йде від вокзалу до Олександрії. Тридцять два роки крутив кермо в дві зміни, боячись попросити вихідний. Пропустив випускний старшого сина — того дня стояв за кермом на маршруті, а вдома лишилося тільки фото з випускного, яке йому показала дружина ввечері. Коли вийшов на пенсію, на його місце за три тижні взяли нового хлопця, двадцятип'ятирічного, і в депо про Миколу Панасовича більше не питали.
На лавці біля під'їзду він якось крутив у руках порожню пачку "Прилук" і сказав: "А я, Оля, за тридцять два роки жодного разу не сказав диспетчеру "ні". Тепер сиджу вдома, а сказати вже нема кому".
Три роки тому мені стало зле просто за тим самим святковим столом — задишка, тиск підскочив, викликали швидку з другої лікарні. Лежала на кухонному дивані, поки невістка бігала за тонометром, а я думала не про здоров'я, а про те, що пироги в духовці підгорять.
Отоді я й вирішила.
Наступного тижня подзвонила синові.
— Цього року стіл накриває хтось інший, — сказала я в слухавку рівно, без тремтіння в голосі. — Я приготую тільки один пиріг і принесу його з собою в гості. До кого — вирішуйте самі.
На тому кінці була пауза секунд на десять.
— Мам, ти чого раптом?
— Не раптом. Двадцять шість років не раптом.
Він почав було щось казати про те, що в невістки менша кухня, що я ж люблю приймати, — я слухала й мовчала, поки він сам не видихнув: "Добре, мам. Домовимось із Наталею".
Різдво того року приймала невістка. Я приїхала на маршрутці — тій самій, сорок другій, тільки водій уже був інший, молодий. Принесла свій горіховий рулет і пляшку кагору. Сиділа за столом гостею. Пила чай із чашки, яку мені подали, а не яку я сама мила заздалегідь. О десятій вечора встала, подякувала і поїхала додому.
Тепер я приймаю свято раз на три роки, і завжди попереджаю за місяць. Син звик. Невістка спершу ображалась, тепер теж звикла — навіть навчилася непогано готувати качку по маминому рецепту.
А того вечора, коли повернулася з Різдва у невістки, я зняла пальто, увімкнула чайник тільки на одну чашку — свою, з відколотим краєчком, яку ніхто, крім мене, не любив. Налила чаю, поставила її на підвіконня біля вікна, що виходить на Раківський парк, і сиділа так, поки пара не осіла на склі. Потім помила чашку, витерла насухо рушником і поставила на полицю — саме на те місце, де вона завжди стояла, коли в домі більше нікого не було.
