— У суботу нікуди не їдете! — голос Тамари Дмитрівни з динаміка аж дзвенів від задоволення. — Будете о дев'ятій біля Аліни. Я вже перенесла ваше бронювання, можете не дякувати.
Я стояла біля вікна з чашкою кави, що вже давно охолола. Внизу, на вулиці біля Луцького замку, екскурсовод збирав групу туристів — грав на гітарі щось із «Океану Ельзи», поки люди роздивлялися сувенірні магніти. А в моєму телефоні щойно з'явилося сповіщення від готелю: дати заїзду змінено.
— На якій підставі ви розпорядилися чужою бронею? — спитала я, намагаючись говорити спокійно.
Механізм виявився простим. Позавчора Олег переслав матері лист із підтвердженням бронювання — хотів показати фото номера з видом на Шацькі озера. А внизу листа залишилося активне посилання на керування замовленням і код доступу. Тамара Дмитрівна, жінка рішуча, не розгубилася. Вона пересунула нашу поїздку з вихідних на вівторок і середу за десять днів. Система одразу виставила доплату через початок сезону — бюджет відпочинку виріс на три тисячі сімсот гривень. Свекруху це не збентежило.
— А що такого? — щиро здивувалася вона. — Відпроситеся на пару днів, доплатите різницю. Зате у вихідні допоможете Аліні з переїздом!
І тут вона виклала головне:
— В Аліни оренда закінчується в неділю. Я вже замовила машину і двох вантажників. Олег збере меблі, повісить карнизи, а ти, Марійко, розкладеш речі по полицях. Я все ідеально продумала!
Я працюю реставраторкою старовинних книг у музейному архіві. Саме на той вівторок, куди свекруха так вправно перекинула наш відпочинок, у мене було заплановане монтування експозиції волинських стародруків XVIII століття. Олег же мав саме того дня здавати звукове оформлення нової вистави в драмтеатрі.
— Справді ідеальний план, — мовила я, відкриваючи на ноутбуці вкладку готелю. — Тільки от хто встановлюватиме пральну машину? Олег — звукорежисер, а не сантехнік.
Я натиснула відбій і одразу набрала службу бронювання. Операторка відповіла за три гудки. Назвала прізвище власника замовлення, останні чотири цифри картки, з якої платили. Попросила скасувати останню зміну. Дати повернулися на місце за дві хвилини — номер ще не встигли віддати іншим.
Увечері повернувся Олег. Він зняв навушники, повісив куртку на гачок у коридорі — той самий, що він прибив минулого місяця. Я розповіла про мамин маневр. Олег тяжко видихнув, втупився у вікно, на якому за вітром гойдалася гілка старої липи, що росла під нашою девʼятиповерхівкою.
— Я скинув їй усе листо, — сказав він. — Хотів показати фото озера, а віддав ключі від наших вихідних.
Він набрав матір.
— Мамо, ми їдемо в суботу, як і планували, — сказав Олег рівним голосом, у якому я впізнала тон людини, що звикла працювати з пультом, а не з родинними сварками. — Марійка вже повернула бронювання.
Динамік затрещав.
— Як це їдете?! Переїзд уже запущено! Вантажники оплачені на дві години, вони тільки занесуть речі! Аліна сама не впорається! Ви повинні увійти в її становище!
— Ми вже увійшли у своє становище, коли повернули собі вихідні, — сказала я.
— Тож допомагатимете Аліні ви, Тамаро Дмитрівно. Це ж ваш сімейний план.
І тут голос свекрухи змінився. Кудись зникла командирська твердість, з'явилася метушлива суєта:
— Я не можу! У мене путівка в спа-готель на ці дні! Мінеральна вода, масаж гарячим камінням, обгортання! Я думала, раз ви все одно перевозите Аліну, то навіщо мені заважати під ногами? Тариф неповоротний!
Ми з Олегом перезирнулися. Ось воно що. Увесь цей хитрий маневр із нашою бронню задумувався, щоб призначити нас безплатною робочою бригадою, а самій поїхати ніжитися в термальному басейні.
— Як шкода, мамо, — сказав Олег без тіні співчуття. — Переїзд Аліни скасувати неможливо. Ключі від квартири треба віддавати. Доведеться перенести свої каменюки й обгортання. Гарних вихідних серед коробок.
І натиснув відбій.
Наші вихідні пройшли так, як ми й хотіли. Сосновий ліс навколо Шацьких озер пахнув так, що паморочилося в голові. Вночі зірки були такі близькі, ніби їх можна було зібрати у пригорщу. Ми гуляли стежками, їли місцевий сир із ферми, що його приносили на сніданок, і жодного разу за два дні не відповіли ні на чиї дзвінки.
Телефон Олега в беззвучному режимі справно приймав зведення з полів чужого фіаско.
Переносити довелося саме плани Тамари Дмитрівни.
Спа згоріло разом із неповоротним тарифом — чотири тисячі вісімсот гривень. Кинути доньку з речами на вулиці вона не могла, тому в суботу зранку вдягла старі лосини, витягла з шафи кросівки, які не носила з часів ранкової йоги років десять тому, й поїхала приймати удар на себе.
Вантажники, як і було оплачено, за дві години занесли меблі та коробки, щільно заставили ними передпокій і кімнату, після чого спокійно поїхали. Аліна, яка звикла, що все вирішується помахом руки матері, стояла серед коробок із розгубленим обличчям. Безплатний брат-звукорежисер не приїхав.
Тамарі Дмитрівні довелося екстрено шукати збирача меблів і сантехніка. Терміновий виклик у суботу в Луцьку коштує дорожче, ніж у будні, — це свекруха зрозуміла досить швидко. Вона платила з власного гаманця за вирізи в стільниці під труби, за кріплення для карнизів і за збирання кухонних шаф.
У суботу по обіді від неї прилетіло голосове повідомлення. Олег увімкнув його на гучномовці, і я почула захеканий голос:
— Олеже! Збирач просить доплату за складання шафи-купе! Тут у них ціни люті! Де купити дюбелі для бетону?! Чому на будівельному ринку така черга?!
Вона не питала, як нам відпочивається. Їй було не до того.
Замість масажу гарячим камінням свекруха отримала самостійне збирання недорогого комода з ламінованої плити. Інструкцію до нього вона знайшла на дні коробки рівно в той момент, коли вже двічі прикрутила боковину не тим боком.
У неділю ввечері, коли ми поверталися з озера, від Тамари Дмитрівни прийшло останнє повідомлення. Вона написала: «Аліна переїхала. Я теж переїхала — на дачу до баби Галі. Мені потрібна тиша».
Олег прочитав це вголос, ми знову перезирнулися, і він нічого не відповів. Просто вимкнув телефон і поклав його на нічний столик.
Наступного тижня я поїхала на роботу. У трамваї під ранок пахло кавою з чийогось паперового стаканчика — водій висадив нас біля Театральної, і я пішки пішла через старе місто до архіву. На вулиці біля католицького костелу старий чоловік продавав лаванду з власного городу. Я купила маленький пучок за тридцять гривень, поставила його в банку з-під огірків на робочому столі й увесь день вдихала гіркуватий запах.
Монтаж виставки відбувся. Старі фоліанти з волинських монастирів зайняли свої місця у вітринах під склом.
А свекруха більше не чіпала наших планів.
Коли за місяць вона запропонувала «разом обговорити святкування її дня народження», Олег коротко відповів: «Мамо, плани на вихідні не обговорюються. Вони вже складені».
Інші рази вона більше не дзвонила з подібними ідеями.
У листопаді я знайшла в архіві старовинний запис: у метричній книзі за 1875 рік було записано, що мешканці села Кримне жертвували церкві не грошима, а медом і воском. Хтось із них поставив підпис із закарлючкою, намалювавши біля свого імені маленьку бджолу.
Я обережно перевернула сторінку, поставила банку з лавандою трохи далі від краю столу, щоб не заляпати папір, і ввімкнула настільну лампу — за вікном архіву вже сутеніло.
