Не вмію сказати, коли саме це почалося. Мабуть тоді, коли мені було двадцять три і я вперше сіла за кермо батькового «форда». Тато стояв поруч, тримався за голову і повторював: «Гальмуй, дитино, гальмуй». А я не могла пригальмувати, бо мені здавалося, що машина сама розганяється, що педаль газу живе власним життям, що кожен інший водій дивиться на мене і бачить, що мені тут не місце.
Потім стало тільки гірше.
Після курсів у автошколі інструктор сказав моїй матері, що «з таким підходом їй краще на велосипеді». Мати, звісно, переказала мені це за неділльним обідом, нарізаючи буженину і не відриваючи очей від дошки. Мені було тоді двадцять чотири, а слова інструктора сиділи в мені, як скалка під нігтем.
Наступні двадцять років я робила все, щоб не сідати за кермо. Їздила громадським транспортом по Харкову, навіть коли отримала підвищення на роботі і заробляла стільки, що могла собі дозволити таксі. Колеги з бухгалтерії підвозили мене після зустрічей, а я вдавала, що просто не люблю водити. Ніхто не питав чому. Люди рідко питають про речі, які здаються їм очевидними.
Мій чоловік, Дмитро, теж не питав. Він просто завжди брав ключі і вів сам. За одинадцять років нашого шлюбу я жодного разу не сіла за кермо. Навіть тоді, коли ми поверталися з Азовського моря, і Дмитро випив два пива, а я, тверезісінька, сиділа поруч і дивилася в бокове вікно. Він тоді сказав: «Може, ти сядеш?». Я вдала, що не чую.
Торік у мене був сорок третій день народження. Дмитро подарував годинник і торт з написом. А я сиділа над тарілочкою і думала про те, що за двадцять років страху переплатила за таксі сімдесят тисяч гривень. Я не заощадила цю суму — я просто віддала її чужим людям, аби не торкатися керма.
Сімдесят тисяч.
Через тиждень після дня народження зателефонувала Оля. Ми знайомі зі студентських часів, дружба пережила переїзди, дітей, її розлучення і дві мої втрати вагітності, про які я не можу говорити вголос. Оля працює в оптовій фірмі автозапчастин на околиці Олексіївки і знає всіх механіків у радіусі тридцяти кілометрів.
Слухай, сказала вона, я дзвоню, бо знаю, що в тебе травма. І знаю, що ти її не подолаєш, доки не сядеш за кермо з кимось, хто тебе не оцінюватиме. Не з чоловіком, не з батьком. З чужою людиною, яка бере за це гроші і їй байдуже, плачеш ти чи ні.
Вона записала мене до Баби. Так вона про неї говорила — Баба. Баба з навчання водіння. Жінка років шістдесяти з гаком, колишня інструкторка, яка кинула роботу в автошколі, бо «начальство наказувало вчити за схемою, а я вчу людей, а не схеми». Оля дала мені її номер на папірці з фірми, з друком якихось прокладок і написом «передзвонити щодо фільтрів».
Я зателефонувала в середу ввечері. Пані Валентина відповіла після другого гудка з таким акцентом, ніби все життя прожила на Полтавщині, хоча мешкає в Харкові.
Ви їздите так, як думаєте, сказала вона. Це не травма, це звичка. А звичку можна змінити. Треба лише хотіти. Приходьте в суботу о сьомій ранку на майданчик перед ринком на Салтівці. Перед ринком, не перед магазином. Там порожньо, але не зовсім.
У суботу о сьомій ранку я стояла на майданчику на Салтівці і тремтіла від холоду. Пані Валентина приїхала на маленькому «рено» з наліпкою учнівського знака, приклеєною скотчем збоку. Наказала мені сісти за кермо, а сама сіла праворуч і розклала в руках якийсь планшет із затискачем.
Це мій зошит, сказала вона. Я буду записувати туди, що ви робите, а чого не робите. Не бійтеся, я вас не з'їм. Розкажіть мені, що відбувається, перш ніж ви заведете двигун.
І я почала говорити. Вперше за двадцять років я комусь розповідала, що відчуваю, коли сідаю за кермо: що бачу всіх тих людей, які на мене дивляться, що чую голос батька, що спинка сидіння здається мені бетонною плитою. Пані Валентина слухала і щось малювала в зошиті. Потім підняла аркуш. Там було три кола.
Серце їде вперед, сказала вона. А ваше тіло залишається позаду. Страх — не ваш ворог. Страх — це сигнал, що ви ще не рушили. То рушайте.
Я повернула ключ. Двигун завівся. Пані Валентина сказала: «Перша передача повільно, а тепер відпустіть зчеплення так, ніби гладите кота». Я відпустила. Машина смикнулася і заглухла.
Добре, сказала вона. Заглушити двигун — це не аварія. Це початок.
Дві години ми їздили по Салтівці. Вона малювала в зошиті, я плутала передачі і сигналила на порожньому перехресті. Жодного разу вона не підвищила голос. Жодного разу не схопилася за ручку над дверима.
Наприкінці вона сказала: «За тиждень поїдемо в самий центр Харкова».
Тоді мені стало млосно.
Такого не буде, сказала я.
Буде, сказала вона. І перш ніж ви вийдете з машини, скажіть мені, за що ви себе караєте.
Я повернулася додому і не сказала Дмитрові ні слова. Вдавала, що прибирала в суботу вранці. Він, мабуть, і так знав, бо бачив на моєму рахунку переказ пані Валентині.
Потім були наступні суботи. Центр. Сумська. Площа Конституції. Спуск з естакади біля вокзалу. Пані Валентина малювала і казала: «Не думайте, що інші водії розумніші. Вони просто не бояться, бо не знають, чого боятися. А ви боїтеся, бо знаєте».
І саме тоді я зрозуміла, що вона вчить мене не водити. Вона вчить мене не боятися того, що я вже вмію.
У грудні я склала іспит. З котроїсь спроби. Три рази підходила, бо першого разу провалила майданчик, другого — місто через непропущену перевагу на Клочківській. А третього разу їхала так, як вчила пані Валентина: повільно, але не боязко. І склала.
Купила «шкоду фабію». Шестирічну, сріблясту, з пробігом сто вісімдесят тисяч. Всередині пахло ваніллю, яку попередня власниця залишила в кишені дверей.
Перший раз поїхала сама на кладовище. До матері. Вона померла шість років тому, і я завжди відвідувала її з пересадками: тролейбус, потім маршрутка, потім пішки через лісосмугу біля Журавлівки. Цього разу припаркувалася біля брами і сиділа двадцять хвилин, дивлячись у дзеркало.
А потім повернулася додому і замовила собі каву з автомата на заправці. Дурна кава за шістдесят гривень. Але смакувала, як жодна інша.
Дмитро нічого не сказав. Тільки ввечері попросив підвезти його забрати машину з СТО. Його «фольксваген» стояв там уже тиждень з ГРМ. Сказав: «Тепер твоя черга». Сів праворуч, відсунув сидіння назад і заплющив очі.
Я їхала через Харків у листопадовому дощі, а він спав. Жодного разу не схопився за ручку. Жодного разу не сказав: «обережно». Просто довірився мені вперше за двадцять років. І це означало більше, ніж усі уроки разом узяті.
Наприкінці, вже вдома, він поклав на стіл конверт. Всередині був роздрук з мого рахунку і жовтим виділені всі перекази пані Валентині. Сказав: «Ти колись просила не втручатися в твої справи. Я не втручаюся. Але хочу, щоб ти знала: я дав би тобі ці гроші і не питав би нащо. І що я тобою пишаюся».
Сімдесят тисяч гривень. Стільки коштував мені страх. А пані Валентина взяла за уроки менше трьох тисяч. Дорогим був не курс. Дорогим було мовчання.
Сьогодні вранці я відвезла сусідку на реабілітацію в лікарню на Олексіївці. Їй вісімдесят років, зламане стегно. Всю дорогу вона повторювала: «Як же ви добре їздите, як спокійно». А я подумала про пані Валентину і її зошит із колами.
Потім повернулася на майданчик під будинком, вийшла і перевірила, чи машина зачинилася. Натиснула на брелок тричі. На всяк випадок.
Бо страх не зникає. Він просто стає меншим. І іноді, коли він справді малий, його можна сховати в кишеню дверей разом з ваніллю від попередньої власниці.
Наприкінці порахувала: сама їжджу вже одинадцять місяців. Заправляюся раз на два тижні. Поміняла дві лампочки і один клиновий ремінь. На одометрі додалося дев'ять тисяч кілометрів.
І знаєте що? Жодного разу не заглушила двигун на перехресті. Один раз таке сталося на парковці. Але тільки тому, що я дивилася на чайку, яка тягла картоплю фрі з відчиненого вікна кіоску з їжею. Відволіклася. Заглухла. Оце й усе.
Здається, я вже не вмію боятися так, як раніше.
