Старенький «Фольксваген» зупинився біля воріт, піднявши хмару пилу на ґрунтовій дорозі. Надія Андріївна саме підв’язувала огірки, тримаючи в зубах мотузку. Пальці були у вологій землі, на колінах — сліди трави. Вона випросталась і побачила, як із машини виходить Іра, її донька, а слідом — Павло, зять. На задньому сидінні маячили ще якісь люди.
— Мамо, ми продаємо цей будинок, — сказала Іра, навіть не привітавшись. Голос був діловий, як у ріелтора на перегляді. — Нам потрібен перший внесок за квартиру в Полтаві.
Надія Андріївна повільно зняла рукавички й витягла мотузку з рота. Спекотне липневе повітря пахло скошеною травою та річковою водою — ділянка спускалась просто до Псла, і там, біля старого човна, вони з покійним чоловіком колись посадили вербу.
— Який будинок? — перепитала вона, хоча все зрозуміла одразу.
— Цей, мамо. Мій. За документами він мій, ти ж пам’ятаєш. Ми з покупцями приїхали, вони хочуть ділянку оглянути. Ти поки не метушися, збирай речі потроху. Павло допоможе відвезти до міста.
Покупці — чоловік у світлих бриджах і жінка з величезним планшетом — уже вийшли з машини й роззиралися. Жінка одразу попрямувала до альтанки, обійшла її, постукала по дерев’яному стовпчику.
— Цю споруду доведеться знести, — голосно промовила вона до чоловіка. — Тут зробимо зону барбекю. А цегляну піч у літній кухні — під знесення. Старомодна, лише місце займає.
Надія Андріївна дивилась, як чужі люди топчуть чебрець, який вона висаджувала три роки тому, збираючи саджанці по всіх околицях. Справжній килим — рожево-фіолетовий, із запахом, що ввечері стелився над усім подвір’ям. Будинок справді був оформлений на Іру. Десять років тому, коли Надія Андріївна продала батьківську квартиру в Києві, вона вклала всі гроші в цю ділянку біля річки. Оформили на доньку — Іра тоді працювала в банку, їй як співробітниці давали пільговий кредит під заставу нерухомості. Домовились на словах: будинок материн, донька просто позичає своє ім’я.
Надія Андріївна мовчки пішла до літньої кухні. Іра — за нею, причинивши за собою двері.
— Мамо, ну тільки не починай, — Іра зняла сонцезахисні окуляри й потерла перенісся. — Ти зрозумій, нам потрібна квартира. Максим росте, йому окрема кімната потрібна. Павлу не дали підвищення. Іпотеку ми потягнемо, тільки якщо перший внесок буде більший. А тут — сидиш на березі, город копаєш. Навіщо тобі цей будинок? У місті поліклініка поруч, магазини. Ти ж заради нас живеш, заради онука. От і допоможи.
Надія Андріївна взяла зі столу глиняний глечик, налила води. Руки тремтіли, але вона не подала виду. Вода була джерельна, крижана — Павло минулого літа сам проклав трубу від джерела на схилі, хвалився, як дешево й сердито вийшло. Тепер, виходить, готував ділянку до продажу. Облаштовував.
— Вийди з мого будинку, — тихо сказала вона, не обертаючись.
— За документами він мій, мамо, — голос Іри став металевим. — І я його продаю. Покупці готові внести завдаток, їм сподобався краєвид на річку. Павло зараз їм човен покаже й підвал для вина. Збирай речі.
Іра вийшла. Надія Андріївна залишилась стояти біля столу. За вікном Павло активно жестикулював, показував покупцям нову теплицю, яку вони з Ірою подарували матері на день народження два місяці тому. Подарунок, виходить, був частиною плану — щоб ділянка виглядала дорожче.
Раптом з-за паркану почувся різкий голос:
— Агов, хазяйчики! А чого це ми на мій пліт ганчірку повісили?
Надія Андріївна визирнула у вікно. Біля сітки, що розділяла ділянки, стояв Степан Трохимович — сусід ліворуч. Мав років під шістдесят п’ять, характер — гірше отрути. Останні п’ять років вони з Надією Андріївною регулярно гризлися: то через те, що її полуниця «заповзла» на його грядки, то через старого горіха, що гілками затіняв його помідори, то через дим від її літньої печі. Трохимович був колишнім землевпорядником, знав усі закони й обожнював писати скарги до сільради.
Зараз він стояв у старому камуфляжі, з рибацькими чоботями в руках, і дивився на покупців із виразом глибокої відрази.
— А ви, власне, хто? — запитав покупець.
— Сусід. А ви, як я розумію, нові жертви? — Трохимович хмикнув. — Пане покупцю, ви в курсі, що тут берег підмиває щовесни?
Павло рвонувся до паркану:
— Степане Трохимовичу, займайтеся своїми справами! Ми ділянку показуємо!
— Та я бачу, що показуєте. Ти їм про каналізацію розповів? — Сусід говорив голосно, щоб покупці чули. — Тут же вигрібна яма викопана з порушенням усіх норм. У нас ґрунтові води високо. Як дощі — так усе це добро тече просто в річку. Ви там дітей купати збираєтесь?
Покупець нахмурився. Його дружина нервово закрила планшет.
— А ще, — вів далі Трохимович, витягуючи з кишені якийсь складений папірець, — ви в курсі, що паркан на півтора метра заходить на мою територію? Ось акт землевпорядної експертизи, замовленої минулого місяця. Завтра подаю позов про усунення порушення меж. І поки суд не вирішить — а це років на два, я люблю засідати, — жодної угоди не зареєструють.
— Який позов? — жінка-покупець пополотніла. — Нам сказали, документи чисті.
— Та він бреше! — заверещала Іра. Це просто сусід-скандаліст! У нього довідка з дурдому!
— Довідка є, звісно, — спокійно кивнув Трохимович. — Але суд її не запитуватиме. А от землевпорядну експертизу — запитуватиме. Купуйте, купуйте. Два роки на валізах — і це мінімум. Плюс судові витрати. Ну, і каналізація.
Покупець переглянувся з дружиною. Вона рішуче сховала планшет у сумку.
— Знаєте що, — сказав він Павлові, — нам ці пригоди не потрібні. Ми подивимось у Решетилівці. Там і сусіди спокійніші. Дякуємо за екскурсію.
Вони швидко пішли до машини. Павло кинувся за ними, хапаючи за рукав, щось доводячи, але чоловік лише відмахнувся, як від мухи. Машина розвернулась, здійнявши гравій, і зникла за пагорбом.
Іра повільно обернулась до паркану. Її обличчя було білим, як крейда.
— Ти що наробив, старий дурню? — прошипіла вона. — Яке порушення меж? Паркан тут стоїть двадцять років!
— Стоїть. А за документами — накладення, — Трохимович знизав плечима. — І доки я тут живу, ви цей будинок не продасте. Я вам таких комісій понастворюю, довіку не відмиєтесь.
Іра різко розвернулась до літньої кухні, побачила у вікні матір і побігла до дверей.
— Це ти? Ти його підмовила? — закричала вона з порога. — Ти вирішила мені життя зламати через свої грядки й чебрець?
Надія Андріївна дивилась на неї спокійно. Всередині вже нічого не боліло — залишилась лише суха, гірка втома.
— Я з ним від позавчора не говорила. Але він виявився людянішим за рідну дочку. Їдьте, Іро. Не ганьбися.
— Ну, й сиди тут! — Іра в сказі штовхнула кошик із яблуками, він перевернувся, фрукти розкотились по підлозі. — Сиди у своєму бруді! Й копійки від нас більше не отримаєш!
Павло навіть не зайшов. Він посигналив, Іра вибігла, і машина поїхала геть.
Надія Андріївна підняла яблука, склала їх назад у кошик. Сіла на лавку біля входу. Надворі було тихо, тільки джмелі гули над квітами й десь далеко, на річці, гупав веслами рибалка. Біля хвіртки рипнув засув. У двір, не питаючи дозволу, зайшов Трохимович. Він підійшов, дістав із кишені пачку «Білого моря», запалив.
— Ви, Надіє Андріївно, не скисайте, — сказав він звичайним тоном. — Паркан стоїть нормально, немає там жодного накладення. Але цим міським тільки слово «суд» скажи — вони одразу в штани накладають.
— Навіщо ви це зробили? — глухо спитала вона. — Ми ж з вами одне одного ненавиділи всі ці роки. Я вам полуницею всі помідори погубила минулого літа.
— Погубила, це правда, — погодився сусід. — Але тут ти господиня. Ти з землею, як із живою, розмовляєш. А ці приїхали, пальці віялом — і «все заллємо бетоном, пічку знесемо». Не люблю таких. Сьогодні вони тебе виженуть, завтра мені життя зіпсують.
Він струсив попіл у стару залізну банку, що стояла біля лавки.
— У тебе чеки лишились? На ті гроші, що ти за ділянку платила?
— Я зі свого рахунку знімала в «Ощадбанку». І розписка від продавця є… десь у коробці з документами, — Надія Андріївна насупилась, згадуючи.
— От і шукай. У мене племінник — юрист, працює в Кременчуці. Не геній, але рукастий. Завтра поїдеш до нього, покажеш папери. Хай виставить твоїй дочці позов про безпідставне збагачення. Або щось таке, він розбереться. Головне — накласти арешт на реєстрацію. Поки суд ітиме, ділянка буде заблокована.
— Судитися з дочкою? — Надія Андріївна опустила очі. — Це ж…
— А на вулицю на старості років — це нормально? — перебив Трохимович. — Прокинься, Андріївно. Вона тебе вже подумки поховала. Їй твої огірки поперек горла стоять, їй квадратні метри в Полтаві потрібні. Не захистиш своє — зжеруть і не вдавляться.
Він кинув недопалок у банку, розвернувся й пішов на свою ділянку.
Наступного дня Надія Андріївна поїхала в місто. Вона просиділа дві години в черзі до архіву «Ощадбанку», поки операціоністка піднімала виписки за 2014 рік і роздруковувала рух коштів. Потім знайшла в старій теці з пожовклими паперами ту саму розписку — чорним по білому, що гроші отримані саме від неї, Надії Андріївни Хоменко, а не від Ірини Хоменко-Гришко. Племінник Трохимовича, стомлений чоловік у вишиванці поверх футболки, довго вивчав папери в своєму крихітному офісі на околиці Кременчука.
— Шанси є, — нарешті сказав він, барабанячи ручкою по столу. — Угоду удаваною визнати складно, строки минули. Але ми підемо іншим шляхом. Подамо позов про безпідставне збагачення. Ви гроші заплатили — вона майно має. Доказів дарування немає. Сума велика — на той час це було майже півтора мільйона гривень. Разом із позовом — клопотання про забезпечення позову, заборону на реєстрацію ділянки за іншим власником.
— І скільки це коштує? — спитала Надія Андріївна, відкриваючи гаманець.
— Дядько Степан дзвонив. Сказав, якщо візьму з вас багато — він на мене управи в сільраді знайде, — юрист посміхнувся. — За підготовку позову — по мінімальному тарифу. Держмито самі сплатите.
Минуло три тижні. Іра не дзвонила. Надія Андріївна продовжувала жити на березі. Вона прополола грядки, підв’язала помідори, пофарбувала старого човна. Дні пливли спокійно, але всередині сиділа туга пружина тривоги.
На початку серпня Іра приїхала сама. Автобусом. Ішла від зупинки пішки, по спеці, і виглядала змученою. Хвіртка була незамкнена. Іра зайшла на подвір’я, кинула сумку на лавку й важко опустилася поруч. Надія Андріївна саме діставала з колодязя глечик із молоком — охолоджувала на вечір.
— Привіт, — Іра дивилась у землю.
— Добрий день, — Надія Андріївна витерла руки об фартух.
— Мені вчора повідомлення прийшло. Із суду й Держреєстру. На будинок і ділянку накладено арешт.
— Накладено, — спокійно підтвердила мати.
— Ти розумієш, що ти наробила? — Іра підвела очі, в них стояли сльози злості. — Ми знайшли іншого покупця. Він був згоден взяти ділянку навіть із Трохимовичем, просто вимагав знижку. Павло позичив грошей у шефа, щоб перекрити борги, поки ми чекали на угоду. А тепер угода зірвалана. Іпотеку не дають без внеску. Шеф вимагає гроші назад. Павло сказав, що якщо ми не вирішимо питання — він подасть на розлучення. Ти руйнуєш мою сім’ю, мамо!
Іра заплакала, закривши обличчя руками. Вона плакала голосно, розраховуючи на звичну материнську реакцію — що мама кинеться втішати, гладити по голові, казати, що все якось владнається. Але Надія Андріївна стояла на місці. Вона дивилась на тремтячі плечі доньки й не відчувала жалю. Тільки порожнечу.
— Якщо твій чоловік іде від тебе через те, що ви не змогли відібрати в мене дах над головою, значить, ціна твоєму чоловікові — три копійки, — рівним голосом промовила вона.
Іра різко скинула руки.
— Ти жорстока! Ти любиш свій город більше, ніж свого онука!
— Я люблю своє життя, Іро. А ти вирішила, що моє життя вже скінчилося й його можна обміняти на перший внесок. Ти навіть не спитала мене. Ти просто приїхала і сказала: «Збирай речі». Як у 37-му році.
— Це моє за документами! — зірвалась на крик донька.
— А по совісті — моє. Гроші мої. Праця моя. Суд ітиме довго. Адвокат сказав, що ми призначатимемо експертизи, викликатимемо свідків. Сусіди підтвердять, що я тут постійно живу, що я плачу за світло й податки. Плюс позов про стягнення безпідставного збагачення — півтора мільйона. У тебе є такі гроші, щоб мені повернути?
Іра мовчала, важко дихаючи. Схема, де мама завжди поступається й жертвує собою заради «діточок», зламалась.
— Що ти хочеш? — тихо спитала вона, витираючи обличчя краєм футболки.
— Я хочу, щоб ти в нотаріуса оформила дарчу на моє ім’я. Повернула мені моє. Як тільки ділянка буде моя — я відкликаю позов.
— А ми? Що нам робити з Павлом?
— Жити по кишені, — відрізала Надія Андріївна. — Збирати, заробляти. Як усі люди. Ви молоді, здорові. Впораєтесь.
Іра підвелась, взяла сумку.
— Я тебе ніколи не пробачу, — кинула вона, не дивлячись на матір, і пішла до хвіртки.
— Я це переживу, — сказала їй у спину Надія Андріївна.
Вона провела очима фігуру доньки, поки та не зникла за поворотом, потім зітхнула й пішла мити руки під колонкою.
Через два тижні Іра надіслала кур’єром нотаріально завірену довіреність на переоформлення ділянки. У середині вересня, коли спека спала, Надія Андріївна збирала врожай. Яблук цього року вродило стільки, що гілки не витримували без підпорок. Вона наварила повидла в старому мідному тазу просто на відкритому вогні — запах стояв на всю округу.
Увечері вона вийшла на ґанок. На сусідній ділянці рипнули двері — Трохимович вийшов із сараю, закіптюжений, тримаючи в руках щойно заточену косу.
— Трохимовичу! — гукнула вона.
Він підійшов до сітки, витираючи лоба кашкетом.
— Чого тобі, Андріївно? Знову моя верба твої кабачки затіняє?
— Підійди до хвіртки.
Вона взяла зі столу важку банку з яблучним повидлом — прозорим, бурштиновим, із паличкою кориці всередині. Підійшла й простягла сусідові.
— Тримай. До чаю.
Трохимович недовірливо взяв банку своїми шкарубкими руками.
— Це за що? За те, що я малину твою виполов?
— За юриста твого. І за «кадастрову помилку», — вона вперше за довгий час ледь помітно посміхнулась.
Трохимович хмикнув, притискаючи банку до грудей.
— Помилку я тобі ще пригадаю. У тебе он вишня на мій паркан гілку пустила. Восени спиляю.
— Спробуй, — спокійно сказала Надія Андріївна. — Я тепер грамотна, сам знаєш. Трохи що — зустрічний позов.
Вони постояли ще хвилину біля сітки, кожен на своїй землі. Трохимович хотів було щось буркнути, але передумав, махнув рукою й пішов до хати. А Надія Андріївна повернулась до літньої кухні — треба було знімати з вогню казанок, у якому вже булькала молода картопля, посипана кропом. За річкою заходило сонце, фарбуючи воду в червоне золото. Життя тривало.
