Вереск гальм і розлючені гудки — злива звуків, від якої закладає вуха. Патрульний вискочив зі службової "Тойоти", вже набрав повітря, щоб гаркнути на божевільного, який кинувся під колеса на проспекті Свободи… І завмер. Просто посеред проїжджої частини стояв чоловік років під шістдесят, у старому картатому пальті, і притискав до грудей крихітне руде кошеня. А по його щоках, змішуючись із дрібним дощем, текли сльози.
Тарас залишився сам у середині жовтня. Рівно тоді, коли у Львові починаються тумани, запах мокрого листя і перші заморозки. Соломія пішла за три дні — інсульт, "швидка" не встигла доїхати з сусіднього району, застрягла в заторі на Городоцькій. Лікар тільки розвів руками: зроблено все можливе. Але яке це мало значення?
Квартира стала чужою. Усе було просякнуте нею: фіранки, які вона вибирала на базарі "Південний" два роки тому, горнятко з тріщиною, з якого вона завжди пила каву, її халат, що досі висів на гачку у ванній. Він не міг ані прибрати його, ані викинути. Просто стояв іноді перед цим гачком і вдивлявся в тканину.
На роботі — а працював Тарас інженером на заводі "Електрон" — колеги співчували, але від того співчуття хотілося вити. Він відповідав сухо, одним-двома словами, аби швидше відстали. А вечорами вдома накривала така порожнеча, що хоч на стіну лізь. Пробував випити. Купив пляшку "Гетьмана" у найближчому "АТБ", налив чарку, понюхав — і вилив у раковину. Не пішло, застрягло клятим клубком десь між горлом і грудьми.
І от одного разу вночі, коли він задрімав перед телевізором, увімкнувши якесь старе радянське кіно, щось сталося. Відчув дотик. Легкий такий, майже невагомий — до правого плеча. Розплющив очі.
Вона стояла поруч. У своїй світлій сукні, з тією самою усмішкою, яку він пам'ятав тридцять років.
— Ти?.. — видихнув він, і голос зірвався.
— Тихіше, сусідів побудиш, — сказала вона, нахилившись ближче. — Ходімо, я тобі дещо покажу.
— Ти ж… — він не зміг вимовити того слова.
— Так, — вона м'яко закінчила за нього. — Але ти кликав мене весь цей час. Я прийшла. Побудь зі мною трохи, а потім відпустиш.
Він лише стулив губи, не годен був вичавити ані звуку.
Вони вийшли з квартири. Але замість сходів і знайомого під'їзду, де на першому поверсі завжди пахло котячою сечею і смаженою цибулею, — опинились на даху. Тарас ніколи тут не був за все життя — люк завжди був замкнений на амбарний замок.
— Дивись туди, — вона показала долонею на схід.
Від самої землі, здіймаючись над будинками, над вежами костелів, над Ратушею, в небо йшла дорога. Широка, наче проспект, і світла. Не світилась, а саме була світлом — рівним, спокійним, як літній ранок. І по ній ішли тварини. Нескінченним потоком, тисячами.
— Ходімо ближче, — сказала Соломія і взяла його за долоню. Долоня була теплою. Дуже теплою, цілком живою.
І ось вони вже там, прямо посеред тієї небесної ходи. Коти, собаки, папуги, навіть здоровенний старий кінь, який ледь переставляв ноги. Вони йшли і не помічали людей.
— Прислухайся, — попросила дружина.
— До чого? Вони ж не розмовляють.
— А ти прислухайся.
І він почув.
Малий сірий кіт, шкутильгаючи, бідкався величезному чорному собаці: "Як він там без мене? Йому ж так погано було, коли мене підібрали на вокзалі. А тепер знову сам лишився…"
Старий папуга жако, чисте пір'я якого мерехтіло в променях, схлипував на ходу: "Вона мене десять років тому врятувала, з того жахливого ринку, а тепер плакатиме… Я ж її єдиний був".
А бездомні… Тарас зупинився біля маленького чорного кошеняти, яке ледь переставляло лапи. "Ну от і добре, — казало воно рижому коту поруч. — Я так змерз тоді, під машиною на Сихові. І їсти хотілося. А тут тепло. І більше ніколи не буде холодно".
Рижий відповів, не підводячи очей: "А мене за все життя ніхто так і не погладив. Навіть разу. Прикинь, жодного разу".
Тарас не витримав. Сльози ринули самі, і він навіть не намагався їх витерти. Соломія зупинила його, поклавши долоню на груди.
— Досить, Тарасику. Тобі час додому. Незабаром світанок.
— Ти прийдеш? Прийдеш ще? — він вхопив її за зап'ястя, боячись відпустити.
— Прийду, — вона поцілувала його в щоку. — А тепер іди. І не забудь, що ти тут почув.
Розплющив очі. Сонце заливало кімнату. По телевізору йшла ранкова програма "Сніданок з 1+1". Він вимкнув звук і довго сидів, дивлячись у вікно. За склом, на гілці старого каштана, сиділа ворона і чистила пір'я. З кухні пахло вчорашнім хлібом.
Підвівся. Пройшовся кімнатами, торкаючись речей. Потім одягнувся, взяв гаманець і вийшов. У "Сільпо" на розі купив хліба, молока, сиру і ще якогось дріб'язку. На касі механічно кинув у пакет дві шоколадки "Корона". Соломія такі любила.
Повертався додому. На пішохідному переході біля Оперного театру загорілось зелене світло. Зробив крок — і з-під ніг шмигонуло щось руде, крихітне, на тоненьких лапках. Прямо під колеса чорного "Фольксвагена", що летів на жовтий. І в ту ж мить у пам’яті сплив той голос із небесної дороги: «А мене за все життя ніхто так і не погладив. Жодного разу».
Тарас кинув пакети.
Він не думав. Просто рвонув уперед, хапаючи те живе, тепле, перелякане — і відкотився вбік за мить до того, як "Фольксваген" пронісся повз. Вереск гальм, гудки, крики водіїв — усе злилося в один гул.
Патрульний вискочив з авто. Підбіг, видихнув, побачивши, що чоловік живий і вже підводиться з асфальту. Навіть не помітив, як звернувся на "ви".
— Ви що собі дозволяєте? Ви… — і замовк, побачивши обличчя Тараса. Той притискав до грудей кошеня, а по щоках йому бігли сльози, хоча він усміхався.
— Ну, чого ви так засмутились? — патрульний сам не зрозумів, чому заговорив по-людськи, а не за протоколом. — Давайте я вас проведу.
— Вона була б задоволена, — відповів Тарас, дивлячись на рудий клубок у долонях.
— Хто?
— Дружина. Вона померла… нещодавно.
Патрульний зняв кашкета, зітхнув:
— Співчуваю. Щиро.
Біля тротуару вже зібрався невеликий натовп. Хтось аплодував, хтось знімав на телефон. Жінка років сорока п'яти, у світлому пальті, підібрала його пакети і простягнула йому.
— Ви справжній герой! — сказала вона схвильовано. — Я все бачила.
Тарас подивився на неї, потім на пакети. Він досі не міг відійти від того, що сталося. Жінка помітила його стан. Патрульний тихо сказав їй кілька слів.
— Я вас підвезу, — м'яко промовила жінка. — Ось моя машина, синій "Ніссан". Тут поруч. Давайте допоможу.
— Дякую, — видихнув Тарас. — Дякую.
Вони сіли в авто. Кошеня затихло в нього на колінах, тихенько мурчало і гріло. Жінка за кермом неквапливо виїхала на проспект. З хвилину їхали без слів.
— Розкажіть мені про неї, — попросила вона, навіть не зиркнувши на Тараса.
— Про неї… — він стиснув пальці. — Вона дуже любила тварин. Завжди казала: "Давай візьмемо котика". А я… Я все відкладав. То робота, то ремонт, то грошей шкода на корм. Знаєте, як це буває — "потім".
Він замовк. Потім продовжив, вже тихіше:
— А тепер от… Взяв.
Вона вела машину і слухала, не перебиваючи, крадькома зиркаючи на цього дивного, зовсім сивого чоловіка з кошеням на колінах і очима, повними такого болю, якого вона, здається, не бачила ніколи.
А на задньому сидінні, там, де лежала його стара шапка, сиділа Соломія. Вона гладила його по сивині, а потім нахилилась уперед, до самого вуха жінки за кермом, і тихо-тихо сказала:
— Подбай про нього. Гаразд?
Жінка здригнулась. Підвела очі до дзеркала заднього виду. Там було порожньо. Тільки лежала та сама шапка, і на ній танцював сонячний зайчик.
— Гаразд, — сказала вона сама собі, схиливши голову.
— Що? — перепитав Тарас.
— Нічого, — вона всміхнулась. — Це я так… своїм думкам. Мене, до речі, Вікторією звати.
— Тарас.
Машина звернула на вулицю Левицького. Кошеня голосно позіхнуло, показавши крихітні ікла, і знову заснуло.
А з даху старого будинку, що виходив вікнами на трамвайну лінію, Соломія дивилась їм услід. Легенько всміхнулась і відступила назад, у сонячне світло. Зробила крок — і розчинилась.
По небесній дорозі все йшли і йшли тварини. І розповідали одне одному про людей, яких залишили на землі. І дощ, що почав накрапати над Львовом, був їхніми сльозами, які падали на дахи, на бруківку, на старі каштани. А дехто з перехожих підводив комір і думав про те, що десь там, за два квартали, у підвалі на Підвальній, вже третій день пищить самотнє кошеня. І чомусь розвертався і йшов на цей звук.
