У суботу, рівно о сьомій ранку, я місила тісто на пироги. Поминні — дев’ять днів за тьотею Вірою спливало в понеділок. За вікном сіялась дрібна львівська мряка, бруківка на вулиці Вітовського блищала, і десь унизу, в дворі, гавкав сусідський пес Бровко — саме перед тим, як пролунав дзвінок.
Я витерла руки об фартух, підійшла до дверей, глянула у вічко. В тьмяному світлі сходової клітки стояв Роман. Мій колишній чоловік. З яким я не розмовляла дванадцять років, дев’ять місяців і ще кілька днів — рахувати кинула.
З картатою валізою. Тією самою, в яку він склав свої сорочки, бритву й фотографію нашої доньки Соломії, коли у дві тисячі дванадцятому пішов до молодої. Фотографію, до речі, він потім викинув — Соломія мені сама сказала, що знайшла її на сходах, мокру від дощу.
Я відчинила. В коридорі було темно — лампочка перегоріла ще місяць тому, — і я стояла у смузі світла з кухні, мов на сцені.
— Оксан, — видихнув він і усміхнувся тією усмішкою, від якої в мене колись підкошувалися ноги. — Оксан, я подумав… Дурень я був, Оксан.
— Привіт, Романе. Якими вітрами?
— Можна зайти?
Я відступила вбік, нічого не кажучи. І всередині клацнуло — спокійно, без злості. Я просто дуже добре зрозуміла, чого він приїхав. Колишні чоловіки не з’являються на порозі з валізою о сьомій ранку в суботу, якщо їм не треба чогось конкретного. А чотири дні тому мені відійшла трикімнатна квартира тьоті Віри на вулиці Вірменській — з видом на Ратушу, з ліпниною на стелях і з дубовим паркетом, яким ще її дід ходив. Роман про це явно знав. Від кого — неважко здогадатися: його мати досі мешкала на Левандівці й товаришувала з моєю сусідкою пані Стефою, котра перша пронюхала про спадщину, бо допомагала мені заносити коробки з паперами. Тісне місто, як то кажуть.
— Чим пахне! — Роман втягнув носом повітря, ставлячи валізу у передпокої. — Борщ?
— Борщ. Вчорашній.
— Ох, Оксан. Як я скучив за твоїм борщем. Вона, — він махнув рукою і сів на табуретку, не чекаючи запрошення, — варила з пакетика. Уявляєш?
«Вона» — це Ярина. Двадцять три їй було, коли він мене покинув. Тепер, виходить, тридцять п’ять. І, схоже, казка закінчилась.
Я спокійно налила йому борщу, поставила сметану, поклала хліб. Він їв жадібно, аж юшка крапала на стіл. Я стояла, спершись на одвірок, і дивилась.
— Оксан, — заговорив він, не підводячи очей від тарілки, — я знаю, що винен. Але стільки років минуло. Я думав, може… ми дорослі люди. Може, другий шанс. Я стомився, зовсім один.
— А Ярина?
— Пішла. До іншого. Молодшого. — Він гірко скривився, і я мало не зааплодувала: актор, чистий театр. — Бачиш, і мене життя провчило.
— Буває, — погодилась я. — А ти як? Одна?
— Одна.
— Соломійка як?
Отут я ледь не впустила ополоник. Дванадцять років він не питав про доньку. Жодного разу. Ні на її дев’ятиріччя, ні коли вона лежала в лікарні з апендицитом, ні коли школу з золотою медаллю закінчила. Аліменти переказував мінімальні, з сірої зарплати, — гривень по вісімсот, якщо пощастить. А «як Соломійка» — це вперше за дванадцять років.
— Соломія нормально, — сказала я рівно. — Вчиться.
— Де?
— У Києві. На дизайнера.
— О, здібна дівчинка росте. В батька.
Я відвернулась до плити. Щоб він не побачив мого обличчя. Бо я ледве стримувала усмішку — Соломія була не в Києві. Вона сиділа в малій кімнаті, у колишній дитячій. Прилетіла вчора. На поминки. І все чула.
— Романе, — я повернулась, — а валіза навіщо?
Він поперхнувся, витер губи серветкою.
— Ну, я подумав… раптом ти не виженеш. Пожив би пару днів. Поговорили б. Я винаймаю квартиру на Сихові, а хазяїн продає, мені до п’ятнадцятого треба з’їхати. Я не назавжди, Оксан. Я ж не нахаба.
— Угу, — згодилась я. — Звісно. Не нахаба.
— А правда, що тобі тьоті Вірина квартира дісталась?
Ну ось воно. Те, заради чого тарілка борщу, «дурень я був» і «скучав». Я навіть трохи зауважувала його за прямоту — запитав хвилин через двадцять, а не дві години. Прогрес.
— Правда, — сказала я. — Дісталась.
— В центрі?
— В центрі.
Він розквіт. Зіниці розширились, щоки зарум’янились.
— Оксан, — сказав він проникливо, — Оксан, це ж знак. Це доля. Ми могли б там разом… ну, почати. Я б її відремонтував — у мене ж руки пам’ятають, ще з того будинку навички є. Зробили б цукерочку. Здавали б або самі жили. Оксан…
— Романе, — перебила я м’яко, — а ти пам’ятаєш, як уходив?
Він осікся.
— Оксан, ну…
— Ти пам’ятаєш, що сказав на прощання? Просто перевіряю. Пам’ять уже не та.
Він помовчав.
— Оксан, навіщо це…
— А я пам’ятаю. Ти сказав: «Оксано, ти постаріла. З тобою нудно. Я хочу жити, а не існувати». Твої слова, дослівно. Я їх десять років у голові крутила, щоб навчитися не плакати в подушку. Вивчила.
— Оксан, я був ідіотом.
— Не сперечаюсь.
— Я змінився.
— Дуже помітно. Особливо з того, як ти з порогу про квартиру спитав.
Він почервонів. По-справжньому. Без акторства.
— Оксан, я не через квартиру…
— Через квартиру, Романе. Давай не будемо. Ми обоє дорослі люди, ти сам сказав.
Він замовк. І в цю мить рипнули двері.
Соломія вийшла з кімнати в моїй старій розтягнутій футболці з написом «Львівська майстерня шоколаду» й спортивних штанах. Волосся — кублом. Обличчя заспане. Їй двадцять. Вона пройшла на кухню, навіть не глянувши на гостя. Відчинила холодильник, налила собі кефіру, сіла навпроти мене. І тільки тоді підвела очі.
Роман закляк із ложкою в руці.
— Соломійко! — видихнув він.
— Доброго ранку, — сказала вона рівним тоном. — А ви хто?
Я мало не вдавилася. Це був удар нижче пояса. Але який красивий.
— Соломійко, я… я твій тато.
— А, — вона надпила кефір. — Тато. Зрозуміло. А я думала, кур’єр. Чого ви мамі спати не даєте о сьомій ранку?
— Соломійко…
— Не Соломійко. Соломія Романівна. Ми з вами на «ви», якщо не заперечуєте.
Роман відкрив рота, закрив, знову відкрив.
— Соломіє, я приїхав… поговорити. З мамою. І з тобою теж. Я… я хотів…
— Тьоті Вірину квартиру? — спитала вона, сьорбаючи кефір. — Так вона моя.
У кухні запала така пауза, що стало чутно, як за вікном двірник шкребе мітлою по бруківці.
— Як це? — голос у Романа сів до шепоту.
— Просто. Тьотя Віра мене хрестила. Заповіт написала на мене пів року тому. Мама вступить як мій представник — мені ж тільки двадцять, але це формальність. Квартира моя. Мама знала. Я знала. Тьотя Віра знала. Не знали тільки ви. І даремно прийшли з валізою, чесно кажучи.
Я дивилась на доньку й думала: ну в кого вона така. Точно не в мене. Я б годину м’ялась, перш ніж сказати. А вона — як з кулемета.
— Оксан, — Роман повернувся до мене, — це правда?
— Правда, Романе.
— І ти… ти мовчала? Ти слухала, як я тут…
— А ти питав? — я знизала плечима. — Ти прийшов, сів, сам собі налив борщу, сам усе склав, сам вирішив, що ми тут будемо «цукерочку робити». Я тебе ні в чому не переконувала. Я просто борщ налила. Гостинність.
Соломія пирхнула в склянку.
Роман підвівся дуже повільно. Лице в нього стало таке, ніби його щойно з відра облили — холодною водою, посеред січня.
— Дякую за сніданок, — процідив він крізь зуби.
— На здоров’я. Валізу не забудь.
Він вийшов у передпокій, підхопив картату валізу. Ту саму. З якою дванадцять років тому пішов до Ярини — майстрині пакетних супів.
— Романе, — гукнула я його вже біля дверей. — Одне питання. Можна?
— Що?
— Якби тьоті Вірина квартира була не на Вірменській, а десь, скажімо, на Сихові, — ти б теж скучив?
Він не відповів. Грюкнув дверима так, що в серванті задзвеніли кришталеві келихи. Ті, що тьотя Віра подарувала нам на весілля.
Я перезирнулась із Соломією. А потім ми розреготались. До сліз, до того, що мені довелося сісти на підлогу, бо ноги не тримали.
— Мамо, ти геній, — крізь сміх видушила Соломія. — «Гостинність».
— А ти геній. «Здрастє, а ви хто».
— Я в маму, — гордо сказала вона.
Ми ще трохи посиділи. Потім я встала й пішла домішувати тісто.
Пироги того дня вийшли — пальчики оближеш. Капустяні й з яблуками. Соломія ум’яла три штуки за одним присістом і зажадала, щоб я навчила її пекти. А ввечері сказала:
— Мам. А ти квартиру тьоті Віри здаватимеш? Я ж у Києві вчусь, мені вона поки не треба.
— Здаватиму, доню. Гроші тобі на навчання підуть.
— Мам.
— Що?
— Ти квартирантів сама вибирай. І одиноких чоловіків сорока п’яти років із картатими валізами — відсіюй одразу.
Я засміялась і обійняла її. У кутику ока защипало — перша сльоза за ці дні.
А десь там, на тому світі, тьотя Віра, мабуть, зараз п’є свою улюблену каву з цикорієм і регоче.
