Галина Степанівна зайшла до під’їзду, обтрусила з парасольки дощ і з полегшенням вдихнула знайомий запах: трохи вогкий, трохи кошачий, але свій. Ліфт знову не працював, тож довелося підійматися пішки на п’ятий поверх. Сусідка знизу, пані Зося, визирнула на сходовий майданчик із вічним запитанням — чи не підвезли їй ліки з «Аптеки низьких цін» біля «Сільпо». Галина пообіцяла забігти завтра зранку і рушила далі.
У квартирі було тихо. Лише холодильник гудів, та з вулиці долинав гуркіт трамвая №6, що саме розвертався на колі біля кінцевої. Вона повісила куртку, взула капці й пройшла на кухню. На столі ще стояла чашка з недопитим чаєм — так і не допила перед виходом. Галина натиснула кнопку електрочайника і сіла, спершись ліктями об стіл. Сьогоднішня розмова в будинку доньки досі крутилася в голові, мов стара платівка, яку заїло.
А починалося все, як завжди, з «мамо, приїжджай, скучили».
Оксана запросила її на обід у суботу. Квартира в новобудові на Левандівці сяяла чистотою: світлий ламінат, сірі шпалери з ледь помітним візерунком, великий телевізор на всю стіну. Зять Роман саме повернувся з автомайстерні — від нього пахло бензином і металевою стружкою. Він довго мив руки на кухні, перш ніж сісти за стіл.
— Як там ваші справи, Галино Степанівно? — поцікавився він, накладаючи собі добрячу порцію дерунів зі сметаною. — Здоров’я як?
— Та крутить коліна на погоду, — відповіла Галина. — А так нічого, тримаюся.
Онук Данило сидів навпроти, втупившись у телефон. Йому нещодавно виповнилося дев’ятнадцять, але виглядав він старше — високий, широкоплечий, із запущеною щетиною. На бабусю навіть не глянув, коли вона зайшла. Оксана заметушилася навколо нього: підсунула тарілку з нарізаним огірком, підлила узвару, зазирнула в екран — що там у нього цікавого.
Галина спостерігала за цим мовчки.
— Мамо, ти якось неуважно їси, — зауважила Оксана, підсовуючи їй миску з салатом. — Спробуй олів’є, я за новим рецептом зробила, з копченою куркою. Данилкові дуже сподобалося.
— Смачно, — коротко озвалася Галина, хоча на смак олів’є був як звичайний.
Після обіду Оксана покликала всіх до вітальні. Роман сів у крісло, Данило вмостився на дивані, знову втупившись у телефон. Оксана залишилася стояти біля дверей, ніби не могла вирішити, чи варто сідати поруч із матір’ю.
— Мамо, — почала вона, і голос у неї був той самий, знайомий до болю: оксамитовий, трохи напружений. Таким тоном вона колись просила гроші на весільну сукню. Потім — на перший внесок за квартиру. Потім — на ремонт.
— Ми з Романом порадилися, — продовжила Оксана. — Данилкові вже час мати власний транспорт. Ти ж бачиш, який він дорослий. Скоро практика на підприємстві, потім робота… Як він їздитиме через усе місто на маршрутках?
Галина відставила чашку з чаєм.
— На маршрутках їздить пів Львова, — сказала вона. — Нічого, живі.
— Мамо! — Оксана сплеснула руками. — Ти не розумієш. Це не просто забаганка. Це питання статусу. Хлопець без машини зараз — ніхто. Ні дівчину нормальну не запросить, ні на роботу пристойну не візьмуть. Ми вже й варіант придивилися — Volkswagen Passat, п’ять років, пробіг смішний. Знайомий Романа продає, тому ціна просто казкова. Якщо не взяти зараз, за тиждень заберуть.
— І скільки та казка коштує? — сухо спитала Галина.
Оксана на мить завмерла, потім випалила:
— Сім тисяч доларів.
Галина навіть не здивувалася. Вона чула цю цифру і раніше — від сусідки, чий син торік брав машину в кредит. Сім тисяч за Passat — це була не казкова ціна, а звичайна ринкова.
— Ну і чому ти мені про це розповідаєш? — спокійно запитала вона. — Моєї пенсії вистачає на комуналку, ліки і трохи на хліб із маслом.
Оксана перезирнулася з Романом. Той прокашлявся і подався вперед.
— Галино Степанівно, — сказав він, — ми ж усе знаємо. У вас були заощадження після продажу квартири вашої мами. Стара двокімнатна на Підзамчі — за неї ж добрі гроші дали. Ви тоді поклали їх на депозит і живете собі. А гроші лежать і знецінюються. Що в тому толку? Данилко — ваш єдиний онук, плоть і кров. Кому ще допомагати, як не йому?
Галина перевела погляд на Данила. Той сидів, відкинувшись на спинку дивана, і дивився у вікно. Йому було нудно. Йому було все одно.
— Даниле, — тихо покликала вона. — А ти сам чого хочеш?
Внук здригнувся, ніби прокинувся.
— Ну… тачку хочу, — пробурмотів він. — Їздити. По справах.
— По яких саме справах?
— Бабусю, — втрутилася Оксана, — який тон! Дитина соромиться. Ну при чому тут справи? Він молодий, йому жити треба, розважатися, друзів мати. Не сидіти ж біля твоєї спідниці до тридцяти років.
Галина подивилася на свої руки. Пальці трохи тремтіли, але голос лишався рівним.
— Оксанко, — сказала вона, — того депозиту більше немає.
У кімнаті стало тихо, тільки за вікном прогуркотів трамвай.
— Тобто як — немає? — Оксана підійшла ближче. — Ти його зняла? Куди поділа? Там же була велика сума!
— Потратила, — відповіла Галина. — Не все, звісно. Частина пішла на лікування. Ти ж не знаєш, бо не питала, але в мене минулої осені були серйозні проблеми з тиском. Кардіолог сказав — потрібне обстеження, крапельниці, хороші препарати. Усе платне. Я лікувалася, доки ви з Романом у Туреччині відпочивали.
Роман почервонів і відвів очі.
— А решта? — наполягала Оксана. — Лікування не могло з’їсти все. Мамо, куди ти поділа гроші?
— Решта пішла на інше, — спокійно повела далі Галина. — На те, про що ви теж не знаєте, бо ваш син вам не розповідав.
Вона подивилася на Данила. Той раптом перестав дивитися у вікно і вп’явся очима в екран телефону, хоча той навіть не світився.
— Твій син, Оксанко, — промовила Галина, — минулого року набрав кредитів. У трьох мікрофінансових організаціях. Брав по дрібниці, по п’ять-десять тисяч гривень, а відсотки капали шалені. Коли колектори почали дзвонити йому на телефон, він дав їм мій номер.
Оксана заклякла. Роман повільно підвівся з крісла.
— Якого біса? — видихнув він, дивлячись на сина.
— Вони телефонували мені серед ночі, — продовжила Галина. — Обіцяли приїхати додому, розмалювати двері, попсувати замки. Я стара жінка, мені потрібен спокій. Тому я поїхала в ті контори, все виплатила і закрила борги.
— Скільки? — ледь чутно спитала Оксана.
— Разом із відсотками — майже дев’яносто тисяч гривень, — відповіла Галина. — Але це ще не все.
Вона встала з дивана. Спина боліла після довгого сидіння, і вона трохи потягнулася, перш ніж заговорити знову.
— Коли я розбиралася з тими кредитами, — мовила вона, — то заодно дізналася, що ваш синочок уже пів року не з’являвся в університеті. Його відрахували за неуспішність ще в березні. Він не на практику збирається, Оксанко. Він просто робить вигляд, що вчиться, а сам щодня сидить у кав’ярні біля «Форуму» з такими ж неробами.
Данило скочив із дивана.
— Ти не мала права! — закричав він, і голос у нього зірвався на фальцет. — Ти обіцяла нічого їм не казати! Ти обіцяла!
— Я обіцяла врятувати вас від колекторів, — спокійно заперечила Галина. — І я це зробила. А обіцянки мовчати не давала.
Роман важко дихав. Його руки стиснулися в кулаки. Він повільно обернувся до сина.
— Ти… — почав він, але Оксана кинулася між ними.
— Романе, заспокойся! — закричала вона. — Це ще можна вирішити! Мамо, скажи йому! Ну відрахували — і що тепер? Відновиться наступного року. А машину все одно треба купувати, бо хлопцеві потрібен стимул! Ти чуєш? Стимул!
Галина похитала головою.
— Немає за що купувати машину, Оксанко, — сказала вона. — Усе, що лишилося після сплати боргів, я витратила на себе.
— На себе? — Оксана дивилася на матір так, ніби бачила її вперше. — Як це — на себе?
— Купила будиночок у Славському, — відповіла Галина. — Маленький, дерев’яний, але з піччю. Вікна виходять на гори. Ділянка заросла, треба розчищати. Навесні посаджу яблуні, смородину, може, трохи малини. Ремонту там багато, але я вже домовилася з майстром із сусіднього села.
Оксана важко опустилася на стілець.
— Будиночок у горах, — повторила вона. — Ти купила собі хату в Карпатах. Замість того щоб віддати гроші онукові.
— Онукові я вже віддала, — заперечила Галина. — Дев’яносто тисяч, яких ніхто, крім мене, не збирався повертати. Досить.
Вона попрямувала до передпокою. За спиною наростав шум: Роман щось кричав, Данило виправдовувався, Оксана металася між ними, намагаючись заспокоїти обох. Хтось перекинув стілець, щось розбилося — схоже, ваза.
Галина накинула плащ, узяла парасольку і вийшла на сходовий майданчик. Ліфт усе ще не працював, тож довелося спускатися пішки. На третьому поверсі пахло смаженою цибулею, на другому — пральним порошком. На першому біля батареї спав сусідський рудий кіт Мурчик.
Надворі накрапав дощ. Галина розкрила парасольку і неквапно пішла до зупинки. Маршрутка №3А під’їхала майже одразу. Вона сіла біля вікна, притулилася скронею до холодного скла і дивилася, як Львів пропливає повз: старі кам’яниці, нові скляні вітрини, мокрі бруківки, реклама кави на розі вулиць.
Удома вона зварила собі свіжого чаю, додала ложечку меду і вмостилася в кріслі з книжкою. Читалося погано — думки постійно поверталися до розмови з донькою. Але потім вона згадала свій будиночок, маленьку веранду, звідки видно гору, і річку, що шумить унизу. Згадала, як торік сиділа там на старому дерев’яному ґанку, пила каву з термоса і слухала тишу.
І вперше за довгий час їй стало спокійно.
Через два тижні подзвонив Данило. Голос у нього був притишений, майже зацькований — видно, батько не на жарт узявся за виховання.
— Бабусю, — зашепотів він у слухавку, — позич хоч трохи. Батько всі карти заблокував, телефон відібрав, я зі старого дзвоню. Він мене на роботу влаштував, на склад будматеріалів. Я там мішки тягаю, бабусю. У мене спина відвалюється. Позич хоч п’ятсот гривень, я до зарплати доживу і віддам. Чесно.
Галина слухала, притиснувши трубку плечем до вуха, і нарізала моркву для супу.
— Заробиш, — спокійно відповіла вона. — Сам заробиш, Данилку. Руки є, ноги є, голова на плечах. Я у твоєму віці на двох роботах працювала. І нічого, вижила.
— Бабусю, ну будь ласка! Ну я ж твій рідний…
— Саме тому, що рідний, — перебила вона. — Бо якби чужий, давно б уже шию намилив. А так — хай краще мішки тягає. Корисніше, ніж на дивані лежати.
Вона поклала слухавку, не чекаючи відповіді. Потім висипала моркву в каструлю, накрила кришкою і визирнула у вікно. Над дахами сусідніх будинків сідало сонце — рожеве, травневе, тепле. За тиждень вона поїде в Славське, відкриє віконниці, провітрить кімнати і вперше переночує у своєму новому-старому домі.
Про це вона думала, коли нарешті сіла вечеряти. Суп був гарячий, хліб свіжий, а на душі — спокій. Може, вперше за багато років.
