Скажи мені хтось два роки тому, що я, Тарас Ковальчук, тридцятирічний водій маршрутки з Кам'янця-Подільського, буду щовечора варити курячу грудку окремо для кота — я б покрутив пальцем біля скроні. Але тепер варю. І навіть не бурчу.
Почалося все з того, що моя дружина Наталка приперла в квартиру якийсь пищачий клубок шерсті і сказала, що це доля. Я тоді тільки прийшов зі зміни, втомлений, від куртки тхнуло бензином і холодною маршруткою, а вдома — грошей нема, орендуємо квартиру за дванадцять тисяч на місяць, і тут нате вам — кошеня.
— Наталко, ти серйозно? — я тоді навіть присів на табуретку, бо ноги якось самі підкосилися.
— Тарасику, ну як я його там лишу? Він пищав так, ніби його ріжуть.
— А господар квартири? Ти пам'ятаєш, що він казав про тварин? Що застукає — виселить за добу.
— Ну і що тепер, назад на парковку його везти?
Для неї це вже було вирішене питання. Вона мене просто ставила перед фактом. І я, чесно кажучи, тоді образився — не через кота навіть, а через те, що зі мною не порадились. Місяцем раніше ми говорили про дитину, я казав — хочу доньку спочатку, а сина потім, і думав, що це серйозна розмова була, важлива. А тут виявляється, що "дівчинка" — це якась триколірна кицька з ветклініки на Північному, куди Наталка її притягла після роботи.
Я взяв кошеня на руки — а воно ж легше за мобілку, грамів триста, не більше — і воно почало муркотіти мені прямо в долоню. І от тут щось у мене всередині перевернулось. Не можу пояснити словами. Просто подивився в ці очі кольору болотної води і зрозумів: усе, приплив.
— Мила, — сказала Наталка.
— Що мила?
— Ім'я таке. Мила.
Я тоді ще подумав: ну ось, тепер точно вигонять з квартири. Але вирішив мовчати і сподіватись на краще.
Перший тиждень я справді жив у якомусь напруженні. Кожен скрип під дверима — то, думав, хазяїн квартири йде з перевіркою. Ховали лоток у комору, наповнювач тримали в закритому пакеті, а сама Мила, зараза, ніби спеціально влаштовувала концерти саме тоді, коли хтось стукав у двері під'їзду.
Потім я перестав напружуватись з іншої причини. Тому що Мила почала спати в мене на грудях. Буквально влазила під ковдру, вмощувалась і муркотіла так, що я сам засинав через п'ять хвилин. А вдень, коли я приходив зі зміни — а зміни в мене по дванадцять годин, ноги гудуть, спина дерев'яна — вона вже сиділа на підвіконні і чекала маршрутку. Ту, у якій я приїжджаю. Наталка казала, що Мила за годину до мого приходу вже сідала на своє місце і не сходила, поки я не заходив у під'їзд.
Я тоді почав приносити їй з роботи всяку дурницю — то стрічку якусь, то кришечку від пляшки. А вона мене за це "любила у відповідь" тим, що краде мої квитанції з таксі і ганяє їх по коридору вночі о третій ранку. Одного разу вона скинула зі столу тарілку з варениками — просто пройшлася хвостом, і все, вареники на підлозі, кіт задоволений.
Я вам чесно скажу: я думав, що ненавидітиму цю тварину перші місяці. А натомість почав приходити з роботи раніше, ніж треба, аби встигнути її погладити перед вечерею.
А потім прийшла зима, і одного вечора в двері таки постукав хазяїн.
Він прийшов перевірити батареї — планово, попереджав заздалегідь, — і я про це геть забув. Наталка на восьмому тижні, ще навіть живота не видно, спала на дивані, а Мила розляглася прямо на її светрі, скинутому на бильце. Я відчинив двері, побачив хазяїна на порозі і за секунду до того, як він переступив поріг, зрозумів: шерсть на дивані, лоток у коморі не зачинений до кінця, і сховати нічого вже не встигну.
— Валентине Петровичу, ви ж казали про батареї в четвер, — сказав я, намагаючись стати так, щоб затулити прохід у кімнату.
— Сьогодні зручніше було. Заважаю?
Він зайшов, і перше, що побачив — не батарею, а Милу, яка саме зістрибнула зі светра і пішла привітатись, треючись об його штанину, як робила з кожним, хто заходив.
Я стояв і чекав, що зараз почується щось про договір, про пункт про тварин, про добу на виселення. У голові вже крутилося — куди дзвонити, кому позичати гроші на депозит в іншому місці, як казати Наталці, вагітній, що нам знову шукати квартиру взимку.
Валентин Петрович присів навпочіпки, почухав Милу за вухом і сказав:
— У мене вдома двоє таких. Руда і сіра. Чого ж ви мовчали, могли б просто попередити.
Я тільки видихнув — виявилось, затримував подих усю розмову. Наталка, розбуджена голосами, вийшла з кімнати заспана, і хазяїн, побачивши її живіт, який тільки-но почав округлятися, спитав, коли чекати. А потім пішов дивитись батареї, наче нічого й не було.
Я тоді сів на табуретку — ту саму, на яку присів того першого вечора, коли Наталка принесла кошеня, — і зрозумів, що весь цей тиждень паніки коштував мені більше нервів, ніж усе, що сталося насправді.
А далі почалося те, що Наталка називала "наше справжнє життя". Вагітність виявилась двійнею — дві дівчинки. Ми взяли іпотеку на трикімнатну в новобудові на Ставках, і Мила переїхала з нами в переносці, яка їй категорично не подобалась — вона нявчала всю дорогу так, що я мало не пропустив поворот.
Пам'ятаю, як під час ремонту вона зіпхнула відро з клеєм для шпалер прямо мені на нові кросівки. Я тоді був такий втомлений — цілий день клеїв шпалери в дитячій, руки в клеї, спина болить — що навіть кричати не мав сил. Просто сів на підлогу поряд з відром і почав сміятися. А Мила підійшла, обнюхала мій черевик і теж, здається, залишилась задоволена результатом своєї роботи.
Сусідка знизу, Ярославівна, приходила до нас скаржитись двічі. Другий раз вона взагалі погрожувала дільничним, бо Мила о шостій ранку бігала по стелі — так це чути було в неї — і скидала все, що могла дотягнутись. Наталка тоді розповіла їй усю історію — про парковку біля супермаркету, про писк з кущів, про ветклініку. Ярославівна витерла очі кутиком хустки і сказала щось на кшталт того, що тепер на світі на одну нормальну людину більше. А потім, побачивши мене в коридорі, додала — на двох більше.
Одного разу, коли дівчаткам було по кілька місяців, Мила три дні майже не їла. Лежала на своєму місці на підвіконні, навіть коли я приходив зі зміни, і не піднімала голови. Ми з Наталкою повезли її до ветеринара вночі, залишивши доньок із бабусею, і всю дорогу я тримав переноску на колінах і думав, що якщо з нею щось серйозне — я не знаю, як це пережити після всього, через що вона з нами пройшла. Виявилось — застуда, антибіотик на тиждень. Але та ніч, коли я сидів у коридорі клініки і слухав, як вона сипло дихає в переносці, показала мені, наскільки глибоко ця тварина вже вкорінилась у все, чим я живу.
Тепер, коли мене питають, чи шкодую я, що Наталка тоді не проїхала повз ці кущі — я відповідаю чесно: ні.
Мила досі спить у мене в ногах щоночі. Їй уже дев'ять років, шерсть трохи посивіла на мордочці, бігає вона вже не так, як раніше — по стелі точно вже не лазить. Але коли я приходжу зі зміни, вона все одно сидить на підвіконні і чекає саме мою маршрутку серед десятка інших, що зупиняються біля будинку.
І я досі не знаю, хто кого тоді насправді знайшов на тій парковці.
