Дощ у Полтаві того жовтня лив три дні поспіль, і Оксана Григорівна вже стала звикати, що вода з даху над оглядовою ямою натікає прямо в жолоб для мастила. Автосервіс дістався їй від чоловіка одинадцять років тому — маленький, на дві машини, з вивіскою «СТО Крамар», яка облізла настільки, що літери читалися тільки увечері, коли на них падало світло від сусіднього кіоску з шаурмою. Вона сама там і рахувала виторг, і клієнтів записувала в товстий зошит у клітинку, бо комп'ютерна програма їй не давалася.
Донька Марина вийшла заміж за Дениса три роки тому. Весілля справляли в кафе на Зигіна, скромно, чоловік сорок гостей. Денис тоді здався Оксані Григорівні хлопцем непоганим — механік з руками, вмів розібратися в моторі краще за покійного чоловіка. Вона й узяла його до себе на СТО, платила офіційно, по договору, двадцять сім тисяч гривень на місяць — по полтавських мірках непогано.
Проблеми почалися навесні, коли Марина народила сина. Денис приходив на роботу дедалі пізніше, а йшов раніше, і одного разу Оксана Григорівна застала його за розмовою з нотаріусом по телефону — той обговорював, як переоформити частку в бізнесі на чоловіка доньки «для зручності родини». Вона тоді нічого не сказала, тільки того вечора двічі перерахувала виторг у зошиті, збиваючись на одній і тій самій сумі.
— Мам, ну ви ж однаково нам усе залишите, — сказала якось Марина, сидячи на кухні з чашкою чаю, який давно вихолов. — То хай Денис уже зараз буде співвласником, а то мало що.
— Мало що — це що? — перепитала Оксана Григорівна, зчищаючи нігтем засохлу пляму мастила з тильного боку долоні, хоч там уже нічого не лишилось.
— Ну мало що з вами станеться. Вам п'ятдесят шість.
Вона тоді засміялася, бо звучало це так, ніби її вже ховають. Але сміх вийшов кривий.
Денис почав приходити до майстерні як господар. Розставляв клієнтів по черзі так, як йому зручно, брав готівкою за деякі роботи повз касу — Оксана Григорівна бачила це в записах, розбіжність у дванадцять тисяч гривень за місяць. Коли спитала прямо, він знизав плечима:
— Та це я собі, за понаднормові. Ви ж не платите за суботи.
— Я тобі й за будні плачу, Дениску. По договору.
— По договору мало.
Розмова обірвалась, бо в бокс заїхав клієнт на старому «Опелі», і Денис пішов до машини, навіть не подивившись на тещу.
Влітку Марина завагітніла вдруге. І тоді Денис уже прямо заявив: половину СТО треба переписати на нього, бо, мовляв, "у нас же дитина, ми маємо на щось розраховувати, а ви весь час крутитесь одна, вам важко". Оксана Григорівна слухала його на порозі свого власного офісу — тісної кімнатки над боксом, де стояв сейф із документами на землю й обладнання, — і думала не про слова, а про те, що він жодного разу не спитав, чи їй самій потрібна допомога, чи вона хоче ділитися. Він просто вважав, що так має бути.
Восени вона захворіла — запалення легенів, тиждень у Полтавській обласній лікарні. Денис за цей тиждень жодного разу не приїхав, зате телефонував Марині щодня питати, чи "мати вже підписала бумаги у нотаріуса". Марина ж, навпаки, приходила щовечора з бульйоном у трилітровому термосі й сиділа біля ліжка, гортаючи в телефоні фотографії сина.
Одного такого вечора, коли крапельниця вже майже спорожніла, Марина сказала:
— Мам, він мене дістав. Каже, якщо ви не перепишете, він піде з СТО і відкриє своє, а мене з дитиною лишить сидіти без нічого.
— А ти що?
— А я не знаю, що робити. Він батько моєї дитини.
Оксана Григорівна дивилася в стелю, порахувала подумки: одинадцять років вона вкладала в цю майстерню, ремонтувала дах двічі, купувала підйомник за сто двадцять тисяч гривень у кредит, який виплачувала три роки. І жодного разу вона не почула від Дениса запитання, чи важко їй було це піднімати саму.
Виписалася вона в середу. У четвер поїхала не додому, а прямо в нотаріальну контору на вулиці Соборності, де вже одинадцять років обслуговувалась у нотаріуса Валентини Іванівни. Взяла з собою тільки одну папку — з правовстановлюючими документами на СТО і трудовим договором Дениса.
— Хочу розірвати трудовий договір із зятем. Спершу це, — сказала вона, кладучи папку на стіл. — А ще хочу оформити заповіт на онука, окремим документом, для себе. Не для когось.
Валентина Іванівна почала друкувати спочатку наказ про звільнення.
У п'ятницю вранці Денис прийшов на СТО як завжди, о восьмій, і побачив на дверях боксу нове оголошення: "Вакансія: механік. Звертатись до директора О.Г. Крамар особисто". Замок на дверях офісу теж був новий — Оксана Григорівна поміняла його ще в четвер увечері, викликавши слюсаря з сусіднього двору за півгодини до закриття.
Він стукав хвилин десять. Потім подзвонив Марині, і та приїхала за двадцять хвилин із сином на руках, у самій піжамі під курткою — так поспішала.
— Мам, відкрий, це ж наше все, — сказала вона крізь двері.
Оксана Григорівна відчинила, але тільки для доньки. Дениса лишила стояти на вулиці, під навісом, де крапало з ринви просто йому на плече.
— Це моє, Марино. Було моє, є моє й лишиться моїм, поки я жива. Денису тут роботи більше немає — я розірвала договір учора, ось наказ, ось розрахунок за два тижні, все як по закону.
— А як же ми?! — крикнув Денис уже з-за дверей, стукаючи кулаком по склу.
— А ви будете жити на його зарплату, якщо він знайде роботу, або на твою декретну допомогу. І приходьте до мене в гості з онуком — я рада буду. А в бухгалтерію мою більше не лізьте.
Марина стояла посередині, притискаючи сина. Денис ще раз стукнув по склу, розвернувся й пішов сам, ляснувши хвірткою так, що з неї посипалась стара фарба. Марина не побігла за ним. Вона переклала сина на другу руку, зайшла у двір і сама засунула засув на хвіртці — так, щоб та більше не відчинялася із зовнішнього боку.
Через тиждень Марина принесла матері банку домашніх огірків — так, як приносила завжди, ще до весілля. Про Дениса за чаєм не говорили. А підйомник у боксі й далі працював справно, і на дверях висіло нове оголошення про вакансію, на яке вже відгукнулось троє механіків з Кременчука.
