Мене звати Оксана Гриценко, мені сорок два, я живу в Полтаві, на вулиці Шевченка, у тій самій квартирі, де ти мене виростила. За вікном тепер шумить каштан — того дня, коли ми з тобою його садили, він був тоненький, як олівець, а зараз я вже не дотягуюся до нижньої гілки.
Мамо, я віддала б справді багато, щоб іще раз почути, як ти гукаєш мене з кухні. У твоїх устах моє ім'я звучало інакше. Тепло. Безпечно. Наче в тому одному слові вміщалося все: турбота, близькість і впевненість, що я комусь по-справжньому потрібна.
Сьогодні залишилася тиша в квартирі — і саме вона іноді болить найбільше.
Мені бракує твого сміху, того, як ти примружувала одне око, коли жартувала. Бракує запаху кави з молоком, який ти варила щоранку о сьомій, поки я ще спала. Бракує звичайних розмов — про сусідку з другого поверху, про ціни на ринку, про те, що по телевізору знову показують той самий серіал.
Кожен день без тебе трохи неповний. А ввечері я іноді хочу заснути і прокинутися хоч на мить у світі, де ти ще є.
Ти пішла з життя цього року, у лютому, коли ще лежав сніг і я не могла дістатися до лікарні вчасно — дорогу замело, а таксі не їхали. Встигла тільки потримати твою руку, коли вже було по всьому.
Розказую це не для жалю. Розказую, бо після тебе лишилося дещо, про що ти не знала і про що я мовчала майже сім місяців.
Твій молодший син, мій брат Артем, ще за життя переконав тебе переписати гараж і твою частку в кооперативному будиночку на дачі — той, що біля Диканьки, — на нього одного. Ти підписала, бо вірила: сім'я є сім'я, він же не чужий. А потім, вже на дев'ятий день після похорону, він подзвонив і сказав, що моя частка спадщини — це ті самі мамині сережки й старий сервант, а решту він "уже давно оформив, ще коли мама була жива, законно, не питай".
Я не питала. Я пішла до нотаріуса на вулиці Соборності, взяла копію заповіту, який ти все ж лишила — про нього Артем не знав, бо ти склала його за два роки до хвороби, коли ще була здорова й ходила сама. У ньому було чітко написано: дачу й половину гаража ти залишила мені.
Тиждень я носила ту папку в сумці, не наважуючись зателефонувати братові. А потім поїхала до нього — у Кременчук, де він живе з дружиною і двома дітьми у новобудові на Молодіжному масиві. Він відчинив двері в спортивних штанах, з телефоном у руці, і, побачивши мене, спробував посміхнутися так, як ти колись посміхалася — та в нього це не вийшло, вийшло криво.
Я поклала копію заповіту на стіл між нами, поруч із його чашкою вже холодної кави.
— Артеме, ти переоформив дарчу на гараж і дачу за мамине життя, поки вона була хвора й довіряла тобі. Але заповіт, який вона підписала раніше, вже передбачав мою частку — і нотаріус підтвердив, що дарча цього не скасовує, бо йшлося про різне майно, оформлене різними документами в різний час. Я подала заяву на визнання своєї частки через суд у Полтавському районному суді. Позов уже зареєстрований.
Він почав щось говорити про те, що мама сама хотіла, що це він доглядав за нею останні три роки, що я жила в Полтаві, а він возив її по лікарнях. Я не сперечалась про це — це правда, і я йому за це вдячна, серйозно. Але я сказала одне:
— Я не забираю в тебе догляд за мамою. Я забираю назад те, що вона мені залишила словами на папері, ще будучи при здоровому глузді. Суд призначив експертизу дачного будинку — сто двадцять тисяч гривень моя частка, за оцінкою. Або ти виплачуєш мені цю суму протягом шести місяців, або половина будиночка й гаража переоформлюється назад на моє ім'я через суд.
Він мовчав довго, дивлячись у вікно, за яким сусідський собака гавкав на листоношу. Потім тихо сказав, що порадиться з дружиною.
Через два тижні прийшов лист від його адвоката: вони погодилися виплатити суму частинами, аби уникнути судового розгляду й публічного розголосу серед родичів на твоєму боці, мамо. Перший переказ — двадцять тисяч гривень — уже прийшов на мою картку минулого четверга.
Я не радію з цього. Мені від цих грошей не тепліше. Але тепер, коли до мене приходить туга за тобою — а вона приходить зненацька, посеред буденного дня, коли я мию посуд або чую пісню з твого програвача, — я хоча б знаю, що зробила так, як ти хотіла, а не так, як було зручно комусь іншому.
Увечері я поставила ту папку з заповітом у шухляду серванта, того самого, що дістався мені разом із сережками. Дістала твою стару платівку, поклала на програвач — голку довелося протерти від пилу. Поки грала музика, я машинально насипала каву в дві чашки, як робила все життя, коли ти сиділа поруч на кухні. Другу чашку я потримала в руках, а потім вилила каву в раковину і поставила чашку сушитися поруч із першою — так, як завжди стояли твої дві філіжанки на цій полиці, скільки я пам'ятаю.
