Якби у Лесі Тарасівні того ранку хтось спитав, у який день вона хотіла б повернутися, вона б не роздумувала й секунди — серпень дев'яносто восьмого, коли син сідав у потяг на Перемишль.
Тоді їй було сорок дев'ять. Жила вона в Дрогобичі, у будинку на Стрийській, який чоловік Богдан добудовував власними руками все подружнє життя. Богдан столярував на меблевій фабриці, а єдиний син Тарас, якому щойно виповнилося двадцять три, збирався до Польщі. Двоюрідний брат обіцяв роботу на будівництві під Вроцлавом — платили там утричі більше, ніж на будь-якій дрогобицькій зарплаті.
Всю ніч перед від'їздом Леся Тарасівна не спала: смажила пампушки з часником, складала сорочки, а в шов рюкзака зашила п'ятсот доларів — на всякий випадок, щоб Тарас не знав одразу. Вранці посварилися.
— Куди тобі тікати, — сказала вона, витираючи руки об фартух. — Батько на фабриці слово замовить, візьмуть тебе хоч учнем.
— Учнем, мамо. У двадцять три роки — учнем.
— А ми тут що, чекати будемо?
— Ви завжди чекаєте. Тільки чомусь виходить, що винен я.
Тарас застібнув рюкзак так різко, що зламав язичок замка. На вокзал його повіз Богдан на своєму старенькому "москвичі". Леся Тарасівна лишилась удома — вдавала, що образа не пускає її навіть до дверей. Передумала за десять хвилин. Вибігла на вулицю в тому самому фартуху, побігла до зупинки — маршрутка на вокзал уже завернула за ріг костелу.
Потяг на Перемишль пішов без прощання.
Роки складалися повільно, як листки в календарі. Спершу дзвонили щонеділі, потім — раз на місяць, потім здебільшого писали смс. Тарас одружився з полькою на ім'я Ганна, народилася донька Олеся. Влаштувався сам, відкрив невелику будівельну фірму під Вроцлавом. Обіцяв приїхати на Різдво — то замовлення, то кредит за фургон, то Ганна захворіла.
Богдан помер, не дочекавшись, поки син хоч раз ще обійме його на порозі власного дому. На похорон Тарас встиг лише до поминок — труну вже забили цвяхами. Леся Тарасівна подивилась на нього через стіл, заставлений тарілками з кутею, і сказала лише одне:
— Спізнився. Як завжди.
Тарас поїхав назад через два дні. Одинадцять років вони не бачились узагалі — навіть на екрані телефону.
Коли Лесі Тарасівні виповнилося сімдесят сім, до Дрогобича на два тижні приїхала внучка — та сама Олеся, вже доросла, зі своїм акцентом і плутаною українською. Знайшла бабусю на веранді, поряд зі старим синім буфетом, який Богдан розібрав з кухні перед смертю і чомусь не викинув.
— Бабо, а чого ви цей буфет не спалили давно? Він же трухлявий.
— Дід казав, що зробить із дверцят стіл. Не встиг.
Олеся сіла поряд, обійняла коліна руками.
— Якби той буфет міг перенести вас у минуле — в який день ви б повернулись?
— У той ранок, коли твій тато поїхав до Польщі.
— Щоб зупинити його?
— Ні. Щоб обійняти. Діти мусять їхати, коли настає той час. Тільки мати не повинна лишати їх думати, ніби любов — це те саме, що тримати за горло.
Наступного ранку у двері постукали. На порозі стояв Тарас — худіший, ніж вона пам'ятала, з сивиною на скронях і тією самою потертою дорожньою сумкою, з якою виїжджав двадцять три роки тому.
— Олеся розказала, що ви їй сказали.
Леся Тарасівна затиснула край фартуха в кулаці.
— Приїхав з жалю?
— Приїхав, бо тридцять років чекав нагоди повернутись у той ранок.
Ніхто з них не квапився вибачатись. Тарас поставив сумку біля порога. Леся Тарасівна торкнулась його щоки — так само, як робила, коли він був малим і боявся грози. А тоді обійняла його прямо в коридорі, серед калош і старих пальт на вішаку.
За тиждень Тарас переробив синій буфет на кухонний стіл — довгий, на шість осіб, з тими самими дверцятами замість стільниці, тільки відшліфованими до блиску. На перший спільний обід Леся Тарасівна поставила на нього тацю з варениками з вишнями.
— Цього разу, — сказала вона, — ніхто не поїде, не попрощавшись.
