Богдана Ковальчук витирала руки ганчіркою, коли на подвір'я в'їхав срібний «Фольксваген Пассат» її зятя. Дванадцять років вона з чоловіком піднімала цей автосервіс на Стрийській — спершу яма для ремонту в дворі приватного будинку, потім бокс на два підйомники, потім друга ділянка, куплена в кредит. Чоловік помер три роки тому. Половину бізнесу за заповітом отримала донька Оксана, половину — Богдана.
Зять, Тарас, прийшов оформляти документи на шиномонтаж, який вони добудували минулого літа.
— Мамо, тут просто технічна процедура, — сказав він, розкладаючи папери на капоті чужого «Шкода Октавія», що стояв у боксі на ремонті гальм. — Я все погодив з нотаріусом, треба тільки ваш підпис отут і отут.
Богдана взяла аркуші. Пахло мастилом і бензином, десь у кутку працював компресор, і від цього звуку важко було зосередитись на дрібному шрифті. Вона побачила слово «переуступка часток» і слово «одноосібно» — і відклала ручку.
— Це не про шиномонтаж, Тарасе. Це про весь автосервіс.
— Ви неправильно читаєте.
— Я тридцять два роки бухгалтером пропрацювала на заводі, я вмію читати документи.
Тарас забрав папери швидше, ніж вона очікувала.
Оксана про цю розмову дізналася ввечері, коли мама подзвонила їй просто з боксу — стоячи серед піднятих машин, тримаючи телефон плечем.
— Він хотів, щоб я підписала переоформлення на нього одноосібно, доню. Ти знала?
У слухавці кілька секунд чувся тільки шум вулиці з боку Оксани — здається, вона вийшла на балкон.
— Мамо, ми з Тарасом давно хочемо це обговорити. Йому важко бути тільки найманим директором у бізнесі, який фактично він розвиває останні п'ять років.
— Розвиває на грошах, які заробив твій батько.
— Він вклав свою частину. Кредит на другий бокс — це його кредит.
Богдана не сперечалась далі. Поклала слухавку, вимкнула світло в конторі, замкнула ворота на два замки, як завжди. Через дорогу з кіоску пахло смаженими чебуреками, і власниця кіоску, тітка Стефа, помахала їй рукою, як щовечора. Богдана махнула у відповідь і подумала, що завтра треба буде забрати кота від ветеринара — рутина, яка чомусь у ту хвилину здавалась важливішою за все інше.
Наступного ранку вона не пішла на роботу. Замість цього поїхала в центр, до нотаріальної контори на Личаківській, де посвідчувала заповіт покійного чоловіка.
— Ви маєте право продати або подарувати свою частку будь-кому, — пояснила нотаріус, жінка років п'ятдесяти в окулярах на ланцюжку. — Частка вашого зятя в статутному фонді — це окреме питання, і воно не дає йому права вимагати переуступки вашої частки.
— А якщо я просто перестану бути співвласницею взагалі? Виведу свою частку з бізнесу?
Нотаріус звірилась із реєстром на екрані монітора і відклала окуляри на ланцюжку.
— Тоді треба оцінити активи, домовитись про викуп або продаж третій особі. Це займе кілька тижнів.
— Скільки коштує моя частка приблизно?
— За балансовою вартістю боксів, обладнання та землі — орієнтовно два мільйони сто тисяч гривень. Може бути й більше, залежно від оцінки.
Богдана записала цю цифру на звороті квитанції за оплату послуг і поклала в сумку.
Три тижні вона мовчала і працювала, як зазвичай: приймала клієнтів, вела касу, перевіряла запчастини на складі. Тарас більше не заводив розмову про переоформлення — вирішив, певно, що вона забула. Він навіть якось приніс їй у контору каву з кіоску тітки Стефи, поставив на стіл і сказав щось про те, що треба поговорити спокійно, без образ.
— Поговоримо, — відповіла Богдана, вертаючи сторінку журналу обліку.
У п'ятницю, коли автосервіс зачинявся раніше через технічний огляд компресора, Богдана зібрала всіх у конторі: Оксану, Тараса і головного механіка Миколу, який пропрацював тут з першого дня. На столі лежала синя папка.
— Я знайшла покупця на свою частку, — сказала вона. — Мій колишній колега з заводу, зараз має мережу СТО в Городку. Оформили попередній договір учора.
Тарас поставив чашку на стіл різкіше, ніж хотів.
— Ви не можете так просто продати частку стороннім людям, це наш сімейний бізнес.
— Це був бізнес мого чоловіка і мій. Твоя частка з'явилась п'ять років тому, коли ти прийшов сюди директором за зарплату і кредит на другий бокс, який, до речі, оформлений на автосервіс, а не особисто на тебе — я перевірила в бухгалтерії. Родинним він від цього не став.
Оксана переводила очі з матері на чоловіка і назад, не втручаючись.
— Мамо, зачекайте, ми ж можемо це якось владнати без сторонніх…
— Владнати можна було три тижні тому, коли твій чоловік приніс мені документи на підпис і назвав це технічною процедурою. Я не проти, щоб Тарас керував автосервісом. Я проти, щоб мене з нього тихо викреслили, поки я підписуватиму папери, не читаючи.
Вона відкрила папку і поклала на стіл копію попереднього договору. Сума покупки — два мільйони триста тисяч гривень, завдаток уже на рахунку. Далі — заява про вихід зі складу засновників.
— Покупець хоче зберегти персонал і механіка Миколу на посаді старшого майстра з підвищенням окладу. Про решту домовляйтесь з ним самі, Тарасе. Я більше не власниця цього подвір'я з понеділка.
Микола, який досі сидів мовчки, кашлянув і сказав, що йому, чесно кажучи, начхати, хто власник, аби зарплату платили вчасно і запчастини завозили нормальні, а не китайський неліквід.
Тарас довго дивився на договір, потім на дружину.
— Ти знала?
— Ні, — відповіла Оксана, склавши руки на грудях. — Але мама має право.
Богдана забрала папку, кивнула Миколі на прощання і пішла до виходу. У дворі стояв той самий срібний «Пассат» зятя, і поряд — новий позашляховик покупця з Городка, який приїхав раніше домовленого часу і чекав біля воріт, роздивляючись бокси. Богдана підійшла до нього, потиснула руку і сказала, що з понеділка можна оформляти остаточний договір у нотаріуса на Личаківській.
