У телефоні Оксани Вітальївни й досі є контакт «Мамуля». Івано-Франківськ, вересень, за вікном мокра бруківка й перший запах опалого листя — а вона сидить на кухні з чашкою вже холодного чаю і вкотре відкриває список контактів, щоб просто подивитися на це слово.
Видалити — дві секунди, палець сам знає рух. Але не може. Для когось це був би просто застарілий запис у телефонній книзі. Для неї — те, що ще не готова стерти, бо тоді ніби офіційно визнаєш: дзвінка більше не буде.
Матері не стало торік, у листопаді. Тромб, швидка, реанімація обласної лікарні — все за одинадцять годин, без жодного шансу встигнути попрощатися нормально. Оксані тоді було тридцять шість, і от вже майже рік вона живе так: із номером у телефоні й порожнім місцем поруч, куди раніше приходили всі новини.
Вона ловить себе на цьому в найдурніших ситуаціях. Стоїть у черзі на маршрутку — і думає: треба подзвонити мамі, розказати, що на роботі дали дві тисячі премії за квартал. Заходить у під'їзд, де пахне чужим борщем із сусідньої квартири, — і рука сама тягнеться до кишені за телефоном. А потім — пауза, і всередині щось обривається знову: не можна. І робиться тихо, навіть коли навколо гамірно, навіть у переповненому маршрутному таксі, де хтось голосно говорить по телефону про своє.
Найбільше не вистачає її саме тоді, коли є що сказати. Коли трапляється щось хороше, коли страшно, коли просто хочеться розповісти, як минув день. З мамою не треба було підбирати слова чи пояснювати все спочатку. Досить було одного «алло» — і вона вже чула, що щось не так, хоч Оксана намагалася вдавати бадьорий голос.
У квартирі на Вовчинецькій, де мама прожила останні двадцять три роки, після похорону лишилися шафа з речами, стос листівок і рецепти на клаптиках паперу, списані її почерком. Зять, чоловік Оксани Дмитро, якось за вечерею закинув: може, здати квартиру в оренду, все одно порожня стоїть, а тисяч п'ять на місяць зайвими не будуть. Оксана тоді просто встала й почала мити посуд, хоч він був ще не доїдений. За три дні сказала: ні. Не зараз.
Тут і почалося те, чого вона сама від себе не чекала.
Молодша сестра, Ірина, яка живе в Києві й приїжджала тільки на похорон, зателефонувала за два тижні, о десятій вечора буднього дня, і без жодного вступу запропонувала продати квартиру навпіл. Мовляв, гроші зараз потрібні всім, у неї іпотека, а «мамі вже, вибач, байдуже». Оксана мовчки поклала слухавку. Потім тиждень не бралася до телефону, коли бачила ім'я сестри на екрані.
У жовтні Ірина приїхала сама, без попередження, з ключами, які якимось дивом зберегла ще з дитинства, і привела ріелторку показувати квартиру. Оксана застала їх просто в маминій кухні: ріелторка фотографувала на телефон стару плиту, відкривала шафу з посудом, приміряла рулетку до підвіконня.
— Триста двадцять тисяч за таку площу в цьому районі — це ще й недорого, — говорила ріелторка комусь по телефону, не відриваючись від об'єктива.
Ірина стояла осторонь із папкою документів.
— Оксано, не влаштовуй сцену, — сказала вона, побачивши сестру в дверях. — Покупець уже є, він поспішає, ми не можемо просто…
— Ми? — Оксана відчула, як голос сам піднявся на тон вище, майже зірвався. — Хто це «ми»? Ти хоч раз за рік сюди приїхала не за документами?
— Я живу в Києві, в мене робота, дитина в садку, я фізично не можу…
— Ти можеш. Ти просто не хочеш.
Руки в неї трусилися, коли вона діставала з сумки складену вчетверо паперову теку — довіреність, яку мама оформила на неї за рік до смерті, у нотаріуса на Незалежності, коли вперше злягла з тиском. Пальці зісковзнули, тека мало не впала, довелося притримати коліном.
— Ось, — вона впустила теку на стіл, поверх ріелторкиних паперів, аркуш накрив собою фотографію плану квартири. — Записана на мене. За заповітом. Мама сама вирішила, за життя, при свідках. Читай, якщо не віриш.
Ріелторка мовчки скрутила рулетку й вийшла, навіть не попрощавшись. Ірина взяла теку, тримала її хвилин зо дві, водячи очима по рядках так, наче шукала, до чого причепитися. Потім поклала назад.
— Ти завжди була її улюбленицею, — сказала тихо, і в голосі щось тремтнуло, чи то образа, чи то щось інше. — Знаєш це?
— Я була поруч, Ірино. Це різні речі.
Сестра забрала папку. Ключі лишила на столі — Оксана про них не просила, вона просто їх забрала.
За тиждень Оксана переоформила комунальні на своє ім'я і поставила новий замок — старий, ще материн, за тридцять років так розхитався, що ключ доводилося смикати й підкручувати. Новий клацав чітко, з одного разу.
У неділю вона приїхала на Вовчинецьку варити борщ за рецептом з клаптика паперу, де мамин почерк уже трохи вицвів на згинах. Поки буряк тушкувався, дістала телефон, знайшла в контактах «Мамуля» — не видалила, просто дивилась на слово якусь хвилину. Потім усе-таки натиснула виклик.
Довгі гудки. Один, другий, третій. І голос оператора: «Абонент недоступний або перебуває поза зоною досяжності мережі». Оксана поклала телефон екраном донизу на стіл, поруч із клаптиком паперу, і пішла помішати борщ, бо на кухні вже тягнуло гаром.
