Дзвінок о шостій ранку
Мене звати Тарас, мені сорок два, я живу у Полтаві, і того ранку мій телефон задзвонив о шостій нуль сім — я запам'ятав, бо саме вимикав будильник, який мав пролунати через двадцять три хвилини.
Дзвонила сестра. Голос у неї був такий, що я одразу сів на край ліжка.
— Мама впала. У ванній. «Швидка» вже їде.
Я не пам'ятаю, як одягнувся. Пам'ятаю тільки, що на кухні дзижчав холодильник — той самий звук, з яким я прокидався останні п'ятнадцять років у власній квартирі, і чомусь саме в ту мить він здався мені нестерпно гучним.
До лікарні на Шевченка я доїхав за дванадцять хвилин замість звичних двадцяти п'яти. Мамі було сімдесят один. Інсульт, сказали лікарі. Права сторона майже не працювала, мова плуталася.
Три тижні я жив на два будинки — своя квартира на Кобеляцькій і палата в лікарні, де пахло хлоркою і кимось принесеними мандаринами, які так ніхто й не з'їв. Дружина моя, Оля, тримала на собі і дітей, і роботу, поки я сидів біля маминого ліжка й тримав її за здорову руку.
Ось тут якраз я маю сказати те, що зазвичай не кажу вголос: я не був хорошим сином всі ці роки. Я був зайнятим сином. Дзвонив мамі раз на тиждень, по неділях, на автопілоті — «як справи, як здоров'я, ну добре, бувай». У мене був автосервіс на Половках, кредит, двоє дітей у секціях, і мамине життя якось завжди залишалося на завтра.
А потім настало це «завтра», тільки не те, яке я собі уявляв.
Мама померла на двадцять другий день. Тихо, вночі, коли я на десять хвилин вийшов покурити на вулицю — і саме в ці десять хвилин її не стало. Медсестра потім казала, що так буває: люди ніби чекають, щоб близький вийшов, ніби не хочуть, аби він це бачив.
Я не встиг попрощатися. І оце — те, з чим я живу вже два роки.
Сестра моя, Ірина, старша за мене на чотири роки, тоді сказала фразу, яку я не забуду:
— Ти був поруч три тижні. А де ти був попередні тридцять років?
Вона мала рацію, і саме тому це так вжалило.
Після похорону почалося те, чого я не очікував — не горе навіть, а якийсь глухий рахунок, який хтось усередині мене почав вести. Скільки неділь я не приїхав. Скільки разів казав «мам, я зайнятий» замість «мам, я вже виїжджаю». Мамина квартира — двокімнатна хрущовка на другому поверсі, з балконом, заставленим банками з-під помідорів, — стояла порожня, і я не міг туди зайти без того, щоб не почати рахувати заново.
Ірина хотіла продати квартиру одразу — гроші поділити навпіл, закрити тему. Я тягнув. Не тому, що хотів більше грошей — мені якраз здавалося диким думати про суму, коли ще не минуло й місяця. А тому, що поки квартира стояла, поки там висіла мамина вишита сорочка на плічках у коридорі, ще можна було вдавати, що не все скінчено остаточно.
Одного разу я приїхав туди сам, без Ірини, о сьомій вечора. У сусідній квартирі хтось дивився футбол — крізь стіну чутно було голос коментатора і як хтось лаявся, коли пропустили гол. Смішно, що саме цей звук я запам'ятав найкраще з того вечора.
Я сидів на кухні за столом, за яким мама годувала мене двадцять років, дивився на клейонку в квіточку, яку вона так і не змінила, хоч я їй пропонував нову тричі. І от тоді я вперше за багато місяців заплакав — не тихо, а так, як не плакав з дитинства.
Я говорив із порожньою квартирою. Просив вибачення за неділі, коли не приїхав. За те, що останнього разу, коли вона питала «а коли ти ще заскочиш», я відповів «побачимо» замість «у суботу».
І саме тоді, сидячи там один, я зрозумів одну штуку — не якесь просвітлення, а просто рішення, конкретне і практичне.
Я не міг повернути мамі ті роки. Але я міг перестати повторювати цю саму помилку з живими людьми, які в мене ще залишилися.
Через тиждень я подзвонив Ірині й сказав: квартиру не продаємо одразу. Спочатку я хочу все розібрати сам, своїми руками, не поспішаючи — переглянути кожну коробку, кожен альбом. Вона погодилась, здивовано, але погодилась.
А ще через два тижні я зробив дещо конкретніше. Я взяв папку з документами по автосервісу, де в мене на той момент працювало четверо хлопців, і переписав графік так, щоб щочетверга і щонеділі я міг бути вдома о шостій, а не о десятій, як раніше. Найняв ще одного майстра — це коштувало мені близько дванадцяти тисяч гривень на місяць додаткових витрат, і перший рік прибуток сервісу через це просів приблизно на сімнадцять відсотків. Але я підписав цей новий графік у трудовій книжці нового працівника власноруч, у себе в кабінеті, і поклав копію в ту саму папку, де раніше лежали тільки мамині медичні виписки.
Батько мій, до речі, живий — йому сімдесят чотири, він живе один у Кременчуці, і от саме йому я тепер телефоную не по неділях «для галочки», а щосереди ввечері, і щомісяця їжджу на вихідні, залишаючи сервіс на майстра.
Минулого четверга батько відкрив мені двері у своїх старих капцях, які я йому купив ще торік, і сказав здивовано:
— Ти ж учора дзвонив. Знову приїхав?
— Приїхав, — відповів я. — Просто так, без приводу.
Він постояв у дверях секунду довше, ніж зазвичай, а потім відступив, пропускаючи мене в квартиру, де на кухні вже кипів чайник — той самий, зі свистком, який колись купувала мама.
Мамину квартиру ми з Іриною зрештою продали через сім місяців — не поспішаючи, розібравши все до останньої коробки. Гроші я не витратив на нічого особливого. Частину — на той-таки новий графік у сервісі, частину відклав дітям на навчання. А клейончасту скатертину в квіточку я забрав собі. Вона лежить у мене в гаражі, згорнута, в поліетиленовому пакеті — не для того, щоб дивитися на неї щодня, а щоб знати, що вона є.
