UA

Мене звати Оксана Гнатівна, я тридцять два роки пропрацювала листоношею на дільниці в Бориславі, і людей на своєму маршруті знала краще, ніж вони самі себе знали. Тому й

Мене звати Роман, мені сорок три, і я досі не знаю, з якого моменту все пішло не так. Тобто знаю, звісно, — з того дня, коли теща переписала

Марічка Дзюбенко приїхала в Овруч на похорон бабусі й лишилася там на три тижні довше, ніж збиралася, — саме через ту криницю на вулиці Лісовій, де баба Онися

Мене звати Христина Дмитрівна, мені п'ятдесят три, і двадцять два роки я викладаю музику в школі мистецтв у Борисполі. У п'ятницю ввечері, коли за вікном мжичило і в

Одеса пахла водоростями й смаженою кукурудзою — Ярина Ковальчук завжди впізнавала літо саме за цим запахом, ще до того, як розплющувала очі. Вона лежала на шезлонгу біля Аркадії,

Марину Ковальчук у “Фармації №4” на Гоголя знали в лице всі — від бабусь, що купували валідол, до молодих мам за дитячим сиропом від кашлю. Двадцять три роки

У Львові, в ательє на другому поверсі старого будинку на Личаківській, Соломія Дейнеко третій тиждень поспіль лишалася після закриття. За вікном була не та Личаківська — типова, з

У Богуславі, на Київщині, є одна вулиця — Набережна, — де кожен третій двір пахне сушеним зіллям, навіть у вересні, коли город уже порожній. У одному з цих

Мене звати Оксана Григорівна, мені сімдесят три, і я тридцять один рік прожила в цій квартирі на Оболоні, в Києві. Чоловік помер шість років тому, від інфаркту, просто

У лікарню при притулку на околиці Ужгорода їх привезли того ж дня, коли конфіскували з подвір'я на Гагаріна — троє собак, замкнених у клітках без даху, без води,