Мене звати Христина Дмитрівна, мені п'ятдесят три, і двадцять два роки я викладаю музику в школі мистецтв у Борисполі. У п'ятницю ввечері, коли за вікном мжичило і в під'їзді пахло смаженою цибулею з сусідської квартири, я сиділа на кухні над зошитом і писала листа синові. Не есемеску — листа, ручкою, на аркуші в клітинку, вирваному з учнівського зошита старшого, Андрія.
Андрію двадцять один. Восени поступив у політех у Києві, живе тепер у гуртожитку на Лук'янівці, дзвонить раз на тиждень, і то коротко. А до того два роки ми воювали. Буквально — сварилися через кожну дрібницю: чому не вимкнув плиту, чому знову запізнився на тренування, чому обіцяв і не зробив. Я тоді працювала на дві ставки, бо чоловік поїхав на заробітки до Польщі і грошей вистачало ледве-ледве, і кожен вечір закінчувався однаково — я на нього кричала, він грюкав дверима своєї кімнати, і за стіною було чутно, як він на повну гучність вмикає музику, щоб мене не чути.
Одного разу — це було в лютому, я якраз повернулася з роботи о восьмій, руки пахли крейдою і холодним повітрям — він мені в лице кинув: "Ти мене не любиш, ти мене контролюєш". Я тоді нічого не відповіла. Пішла на кухню, налила собі чаю в горнятко з відколотим краєчком, яке чомусь ніяк не викидала, і просиділа так до півночі, дивлячись на пар, що піднімався і танув.
Тоді я й почала писати. Не йому — собі. Записник, куплений на розпродажу за двадцять гривень, лежав у шухляді з кухонним начинням, і туди я вписувала все, чого не могла сказати вголос без крику. Що я не сварюся від злості. Що боюся, щоб він не зламався там, де можна було обережніше. Що мій голос тремтить не від роздратування, а від страху.
Влітку сталося те, чого я боялася найбільше. Андрій зв'язався з компанією старших хлопців із сусіднього двору — один із них уже мав дві судимості за дрібні крадіжки, другий торгував чимось на районі, я точно не знала чим, і мені було страшно навіть питати прямо. Тоді я не кричала. Я зробила гірше — я замкнула його вдома на два тижні, забрала телефон, відвозила й забирала з репетитора з математики особисто на своїй старенькій "шкоді". Він мене ненавидів ті два тижні відкрито, в очі. Казав, що я псую йому життя, що всі батьки як батьки, а я — тюремник.
А потім, у вересні, того хлопця з двома судимостями затримали — обчистив кіоск на розі, я прочитала про це в районному чаті. І Андрій за тиждень зайшов до мене на кухню сам, сів навпроти, довго крутив у руках виделку і сказав тихо: "Мам, а ти ж знала, так?" Я не знала напевно. Я боялася. Це різні речі, але результат той самий.
Вступ до політеху дався йому важко — два бали не дотягнув до бюджету спочатку, потім хтось відмовився від місця, і його взяли на контракт зі знижкою через рейтинг. Він поїхав у вересні, а я лишилася сама в квартирі, де тепер тихо навіть уранці, і саме тоді дописала той лист остаточно.
Писала я його три вечори поспіль. Про те, що бути "поганою" мамою — це коли кажеш "ні" замість того, щоб просто мовчати і кивати. Про те, що краще стерпіти його образу сьогодні, ніж дивитися, як його зламає життя завтра. Про те, що коли він сам колись триматиме на руках свою дитину, то, може, згадає мої нескінченні нагадування — і зрозуміє, що це було не покарання, а страх за нього, замаскований під суворість.
Я не відправила лист поштою і не переказала телефоном. Склала вчетверо, поклала в конверт без марки і сховала в кишеню його старої зимової куртки, яка досі висіла в шафі в коридорі — тієї, яку він точно забере, коли похолодає і приїде додому забрати теплі речі.
Він приїхав у жовтні, на вихідні, перед Покровою. Одразу поліз у шафу за курткою — бо в гуртожитку, каже, дме з вікна, батарея ще не топить. Я в цей момент мила посуд і чула, як шурхотить конверт у кишені. Не обернулася. Просто пустила воду сильніше.
За хвилин десять він зайшов на кухню з листом у руках, сів на той самий табурет, де сидів у вересні з виделкою. Мовчав хвилини зо дві — я рахувала подумки, щоб не почати говорити першою. Потім сказав: "Мам, я той запис у чаті теж читав. Про кіоск. Я знав, що ти боялася за мене, а не просто хотіла зіпсувати вечір". Голос у нього був рівний, без образи, якою два роки просякало кожне слово між нами.
Я не сказала "я ж казала". Я взяла з холодильника банку домашнього борщу, яку зварила напередодні саме тому, що знала — приїде голодний, і поставила розігрівати. Тарілка, ложка, шматок чорного хліба — оце і була відповідь, яку я могла собі дозволити без зайвих слів.
Він з'їв, забрав куртку, а лист поклав у внутрішню кишеню наплічника — я бачила краєчок конверта, коли він застібав блискавку. Перед від'їздом у неділю ввечері обійняв мене на порозі, довше, ніж зазвичай, і сказав, що подзвонить у середу, не в п'ятницю, як завжди. І подзвонив.
