У Богуславі, на Київщині, є одна вулиця — Набережна, — де кожен третій двір пахне сушеним зіллям, навіть у вересні, коли город уже порожній. У одному з цих дворів, під старою шовковицею, живе Онися Гнатівна, їй вісімдесят три, і вона єдина в родині, хто ще пам'ятає, навіщо на городі лишають клаптик під подорожник, а не виполюють його разом із лободою.
Її онука Марічка приїхала того літа з Білої Церкви — бо посварилася з чоловіком, бо втомилася від офісу, бо просто хотіла тижня тиші. Привезла з собою доньку, семирічну Соломійку, і одразу на другий день дитина розбила коліно об бордюр біля колонки.
— Ой лишенько, — тільки й сказала Онися Гнатівна, і пішла не в хату по йод, а на грядку.
Марічка стояла з дочкою на руках, тримала над раною серветку, і дивилась, як бабуся зриває широкий листок, тре його між долонями, аж поки не виступив сік, і прикладає до подряпини, прив'язуючи смужкою старого рушника.
— Баба, це ж бур'ян, — сказала Марічка тоді, майже сміючись. — Він же скрізь росте, під кожним парканом.
— А ти думаєш, якби він нічого не вартував, я б тридцять років його на горище носила? — відповіла Онися Гнатівна, не піднімаючи очей від дитячого коліна.
Марічка тільки хмикнула й пішла в хату шукати вайфай, бо телефон уже другу годину не міг з'єднатися.
Того вечора подзвонив чоловік. Марічка вийшла з дому надвір, стала біля колонки й слухала, як він говорить про якісь документи на квартиру, про те, що вона поїхала "не вчасно", про якісь дванадцять тисяч гривень, які треба було внести за садочок Соломійки до п'ятниці, а вона забула. Марічка відповідала коротко, а тоді просто сказала: "Заплати сам" — і скинула виклик. Постояла хвилину, дивлячись на темні вікна сусіднього двору, тоді витерла ніс рукавом і пішла в хату, вдаючи, що все нормально.
За тиждень вона сама застудила горло. Бабуся заварила їй темний чай, гіркуватий, з медом, звеліла пити маленькими ковтками, поки гарячий. Марічка пила, скривившись, і думала не про горло, а про те, що чоловік за три дні так і не написав.
— Ти взагалі знаєш, скільки в нього корисних властивостей? — спитала Онися Гнатівна за вечерею, коли Марічка відклала телефон і подивилась на неї.
— Ну добре, розкажи, — сказала Марічка, більше щоб відволіктись, ніж з цікавості.
Бабуся загнула палець:
— Рани гоїть, кров зупиняє — це ти вже бачила. — Загнула другий: — Від кашлю. — Третій: — Шлунок заспокоює, якщо щось не те з'їла. А ще при опіках, якщо листок свіжий прикласти, і від комариного укусу, якщо свербить.
— Баба, це ж не косметичка, щоб на все підряд, — засміялась Марічка.
— А ти спробуй мені колись доведи, що не діє, — відрізала Онися Гнатівна і пішла мити тарілки, більше не пояснюючи.
Соломійка тим часом бігала городом і, як завжди, зіскочила з бордюру невдало. Але цього разу не коліно — вона впала на руку і за годину почала скаржитись, що болить, а до вечора рука напухла й почервоніла в місці, де давня подряпина від паркану загноїлась.
Марічка мацала гарячий лобик доньки о десятій вечора і розуміла, що до найближчої лікарні в Богуславі їхати сорок хвилин, дорога темна, а бабусина машина — старенький "Москвич", який заводиться через раз. Вона стояла в коридорі, тримаючи телефон у руці, з набраним уже номером 103, і вагалась.
— Дай подивлюсь, — сказала Онися Гнатівна, взяла руку правнучки, обмацала набряк своїми сухими пальцями і сказала: — Це не перелом, це запалення пішло від рани. Треба витягнути.
Вона зняла з горища банку з листям, яке ще тиждень тому запарювала для чаю, розім'яла кілька листків із содою, загорнула в марлю і прив'язала до руки Соломійки бинтом, туго, але не так, щоб боліло.
— А якщо не допоможе? — спитала Марічка, і голос у неї зірвався.
— Тоді вранці поїдемо в лікарню, я не будую з себе лікаря, — відповіла бабуся. — Але зараз ніч, дитина в жару, і краще з компресом чекати ранку, ніж без нього трястися сорок хвилин по вибоїнах.
Марічка не спала всю ніч, сиділа біля ліжка, міняла компрес що дві години, як показала бабуся, і дослухалась до дихання доньки. О п'ятій ранку набряк спав, температура впала, і Соломійка вперше за ніч заснула міцно, розкинувши руки.
Вранці Марічка сиділа на кухні з чашкою холодної кави, дивилась на банку з подорожником на підвіконні й довго крутила в пальцях порожню ложечку.
— Баба, а звідки ти все це знаєш? Хто тебе вчив?
— Моя мати вчила. А її — її мати. Тут, у Богуславі, все на подорожнику трималося, коли аптеки не було й фельдшер раз на місяць приїздив.
Марічка встала, пішла на горище — туди, куди раніше не заглядала, — і побачила ряди перев'язаних мотузкою пучків: подорожник, звіробій, ромашка, календула — усе підписане олівцем на клаптику паперу, роком і місяцем збору. У кутку, під старою скринею, лежав стос зошитів у клітинку, помережаних материнським почерком бабусі.
Того дня вона мала їхати назад до Білої Церкви — валізи вже стояли в коридорі. Натомість дістала стару каструлю з відколотою емаллю, і разом з Онисею Гнатівною до пізньої ночі перебирала сушене листя, розкладаючи по банках, поки Соломійка спала нагорі зі свіжою пов'язкою на руці, а за вікном пахло вогкою землею й свіжим сіном із сусіднього двору.
Чоловік того вечора написав сам — коротке "як ви там". Марічка подивилась на екран, відклала телефон долілиць і повернулась до банок.
Вранці вона переписала перші сторінки зошита на телефон, фотографію за фотографією, руки в неї ще пахли сухим листям і содою.
— Баба, я тепер щонеділі приїжджатиму. Навчиш мене всього — до останнього рецепта.
Онися Гнатівна взяла з полиці той самий закопчений чайник і пішла ставити його на плиту.
