У Львові, в ательє на другому поверсі старого будинку на Личаківській, Соломія Дейнеко третій тиждень поспіль лишалася після закриття. За вікном була не та Личаківська — типова, з мокрим асфальтом і тролейбусом номер дев'ять, що скрипить на повороті. Пахло кавою з термоса й розпареною тканиною під праскою. На столі — сім рулонів шифону, органзи й тюлю, кожен свого відтінку: від блідо-рожевого до майже бордового.
Соломія готувала сукню для конкурсу "Міс Україна Всесвіт" — не для себе, для дівчини на ім'я Ярина Костецька, яку обрали представляти область. Сама Соломія на подіум давно не виходила: два роки тому в неї народилася донька, кесарів розтин, і після операції вона довго уникала дзеркала, коли перевдягалася.
— Сім шарів, — сказала вона Ярині на першій примірці, розкладаючи тканину на манекені. — Шкіра, жир, м'язи, очеревина, матка, плодовий міхур і сама дитина. Хірург проходить крізь усе це за півгодини. А я хочу, щоб глядач у залі відчув хоча б секунду цього шляху.
Ярина, двадцятидворічна студентка медичного з Тернополя, чіпляла шпильки одну за одною, поки Соломія показувала, як шари тканини мають лягати один на одного — не ховаючи, а оголюючи, шар за шаром, до найглибшого, кольору слонової кістки, з вишитим контуром немовляти у центрі корсажа.
Проблема виникла не в тканині. Проблема прийшла у вівторок, коли до ательє зайшов чоловік у діловому костюмі — представник спонсора конкурсу, компанії, що виробляла дитяче харчування і платила чималу суму за право поставити свій логотип на банер позаду сцени.
— Це занадто, — сказав він, дивлячись на ескіз, приколотий до стіни. — Матка, плодовий міхур — люди їдять попкорн у залі. Ми хочемо красиву сукню, а не урок анатомії.
— Це і є краса, — відповіла Соломія, не піднімаючи голови від машинки. — Просто ви звикли, що про це не говорять.
Він наполягав тиждень. Дзвонив організаторам, писав листи, погрожував забрати фінансування, якщо сукню не замінять на щось "нейтральне" — квіти, блискітки, звичний глянець. Організатори, злякавшись втратити спонсора за три тижні до фіналу, викликали Соломію на розмову в офіс на проспекті Свободи.
— Ми не можемо ризикувати всім конкурсом заради однієї сукні, — сказала директорка, жінка років п'ятдесяти з червоною помадою і папкою документів напроти неї на столі. — Зробіть простіше. Приберіть напис, приберіть форму матки на корсажі. Залиште просто шари кольорів — гарно, абстрактно, ніхто не спитає.
Соломія довго дивилася на папку — там був контракт зі спонсором, сума прописом, дата платежу. Ціна питання складала чотириста двадцять тисяч гривень — саме стільки компанія обіцяла конкурсу, якщо сукня "відповідатиме іміджу бренду". Директорка додала, що перший транш компанія вже перерахувала й повернути його за умовами угоди не могла — але наступні два, більші, залежали від фінального вигляду сукні.
— А якщо я не прибиратиму, — спитала Соломія, — ви знімете Ярину з фіналу?
— Ми ще не вирішили.
— Тоді вирішуйте зараз. Бо шити наосліп я не буду.
Того ж вечора вона зателефонувала Ярині — не радитися, а попередити.
— Мене можуть зняти з конкурсу через сукню, — сказала Соломія у слухавку, і почула, як на тому кінці хтось грюкнув дверцятами холодильника, мабуть, мати Ярини на кухні. — Спонсор погрожує забрати гроші, якщо не переробимо. Ти справді готова через це втратити місце в фіналі?
— А ти готова переробити її в квіти й блискітки, наче нічого не сталося? — відповіла Ярина. — Тобі теж робили кесарів. Ти сама мені казала.
На тому кінці стало тихо, тільки далекий шум міста крізь відчинене вікно — трамвай, чиясь сигналізація.
— Значить, шиймо як задумали, — сказала Ярина за секунду. — А з грішми хай розбирається юрист конкурсу, не ми.
Наступного дня Соломія так і переказала організаторам: сукня лишається без змін, а суму спонсорського контракту нехай юристи ділять на частини — перший транш вони вже отримали, решту втрачати їм і не їй.
Фінал відбувся в останню суботу вересня, у Львівському оперному театрі, де під високою стелею з розписом вентиляція гнала прохолоду просто на сцену. Спонсор прислав представника в перший ряд — той самий чоловік у костюмі сидів, склавши руки, й дивився на сцену так, наче очікував провалу.
Коли вийшла Ярина, зал на секунду замовк. Сукня йшла шарами — від майже прозорого верхнього тюлю кольору шкіри до глибокого бордового низу, і крізь усі шари, у центрі, проступала вишита білими нитками фігурка, згорнута клубочком. Ведучий, отримавши картку з поясненням від організаторів в останню мить, прочитав вголос: "Сім шарів, крізь які проходить хірург, щоб подарувати життя". У залі хтось із жінок притиснув долоню до рота.
Спонсор устав зі свого місця й вийшов ще до завершення дефіле — через бокові двері, не чекаючи оплесків. За кулісами він знайшов директорку конкурсу й сказав щось коротке про розірваний контракт. Другий і третій транші компанія справді не заплатила. Але перший, як і попереджала директорка, повернути не могла — умови угоди про це подбали заздалегідь, і саме на цю обставину Соломія й розраховувала, коли відмовлялася переробляти сукню.
Ярина фінал не виграла — посіла третє місце, і це нікого особливо не здивувало, бо журі складали люди старшої формації. Але фотографія сукні того ж вечора розійшлася мережею, і за тиждень до Соломії в ательє на Личаківській зайшла жінка на восьмому місяці вагітності — просто подивитися, просто сказати, що вперше за весь строк не соромиться шраму, який їй малюватимуть під час операції за три тижні.
Соломія відклала кавовий термос, зняла з манекена нову тканину — цього разу для весільної сукні, звичайного замовлення, — і почала розкладати шпильки. Через відчинене вікно долинав той самий тролейбус номер дев'ять, що скрипів на повороті.
